Якщо вам випаде найменша нагода побувати у польському місті Гданську — обов’язково скористайтеся нею. Навіть якщо внутрішній голос настійно говоритиме, що ще встигнете, — не відкладайте, поїдьте. Навіть якщо не матимете жодного приводу поїхати до Гданська, все одно поїдьте.
По-перше, ніколи не знаєш, чого набудують на другому березі Мотлави шведи, котрі викупили землі, де до сьогодні старі поруйновані будинки заростають чагарниками і чорними пакетами для сміття. Невідомо, чи стоятимуть і далі на запасних шляхах розмальовані яскравими графіті вагони. Чи не розкуплять пристаркуваті німецькі туристи всі прикраси на Маріячці, найкрасивішій у світі вулиці... Поїдьте до Гданська, доки він іще залишається самим собою, і доки його неземна краса не зробилася глянсовою аж настільки, щоб набриднути й викликати оскомину.
Якщо заборонити молоді пити пиво прямо на подвір’ї, вона все одно питиме його під відкритим небом. Але банальне вживання банального напою, якого просто треба в певному віці випити абсолютно відміряну кількість, перетворюється на пригоду. До того ж гостросюжетну, бо саме вживання забороненого плоду підсолоджується його ж таки забороненістю. Крім того, що в Польщі заборонено пиво в публічних місцях, там годі навіть жартома зробити таку спробу! Поліція зацитує вам окрему статтю «За спробу випити алкогольний напій у публічному місці» — щоправда, штраф буде меншим десь разів у п’ять, але тільки в тому разі, якщо ви ще не встигли відпити.
Закупивши «Леха», ми пішли до лісу. Там, кажуть, не буває поліції, та й навряд чи комусь спаде на думку назвати ліс публічним місцем, хоча… Цивілізація вкупі з глобалізацією вносять у студентські традиції докорінні зміни, а іноді й узагалі їх знищують. Коли ми ходили на оглядовий майданчик, розташований на самісінькому вершечку Наполеонівських фортів (а ми ходили туди в дощ і в туман уночі — так що це було, здавалося б, абсолютно безпечно у поліційному сенсі), то навіть там, біля меморіального хреста, годі було просто посидіти й усмак попити пива. Бо на меморіалі могли бути камери, а отже, нас могли пильнувати.
Проти цього лиха в Польщі є сила-силенна кнайп. За такої конкуренції підприємці не можуть дозволити собі відкрити кафе, скажімо, «Петрович», як мінімум — «Йозеф К.». У тріумвіраті міст Гданськ—Сопот—Гдиня найбільше кнайп у курортному Сопоті. Місцева забавка жителів цього містечка, яких тут не більше сорока тисяч, — «Сплав Мончаком». Мончак — сленгова назва головної вулиці Сопота — вулиці Героїв Монте Касіно, а робити сплав означає випивати по одному кухлю пива, переходячи від однієї кнайпи до іншої. Їх на Мончакові близько двадцяти. Сидячи в одній із них, ми налічили ще дванадцять у Гдині, тринадцять — у центрі Гданська і ще п’ятнадцять — у районах. Це не враховуючи закладів, відвідувати які студентам задорого, а також занадто дешевих і бруднуватих портових генделиків.
Але хіба доступні розваги обмежуються пивом? Як альтернативу вам залюбки запропонують скуштувати кашубського тютюну. Виглядає вся процедура страшенно зворушливо: втягуючи тютюн по черзі обома ніздрями, усі плачуть, бо він пробиває ніс аж до сліз. Тому перед уживанням тютюну заздалегідь готують хусточки, а потім дружно плачуть.
Кожна країна, як і кожне місто, як і кожна людина, у якомусь сенсі зупиняється і живе у своєму героїчному минулому, яке стає таким собі героїчним сучасним. Героїчне минуле Польщі почалося з відомих подій на верфі Гданська. Ті історичні дні закарбувалися у фотографіях та історичних хроніках, що безперервно крутяться у тамтешньому музеї «Солідарності».
Прямо на верфі у спеціально відведеній будівлі можна винайняти дешеве житло. Зазвичай там живуть художники, які поряд із помешканням відкрили галерею сучасного мистецтва, а заразом обмалювали всі стіни під’їзду. Декого з митців можна побачити надворі перед будинком. Вони сидять на зупинці, прикрашеній бетонними ангелами, поряд зі скульптурою бетонної Діви Марії. Певно, чекають на автобус, хоча, підозрюю, він іще ніколи біля тієї зупинки не зупинявся, ба він навіть ніколи повз неї не проїжджав...
Національною стравою міста Гданська, безперечно, є кебаб. І це при тому, що турецьких емігрантів у місті дуже мало. Кебаби тут величезні, їдять їх виделкою, але дуже довго, бо доїсти до кінця справді важко...
Це місто, в якому хочеться залишитися. Рибалити, гуляти туманною набережною, сидіти на самому вершечку величезних зелених пагорбів, які височіють за Длугим мястом... Їздити на пляж, шукати бурштин у камінні, винесеному хвилями після шторму на пісок... Вилазити на глиняні урвища, котрі чимдалі більше відступають перед морем, поступаючись йому суходолом... Дивитися на море, на маленьких людей, що блукають пляжем у пошуках скарбів... І звикнути, що погода змінюється тричі на день, але все одно ніколи не брати з собою парасолі...
Як добре народитися в такому гарному місті. Як добре відчувати, що воно належить тобі. Але коли нарешті вдається перебороти нездоланне бажання залишитися в цьому місті, треба-таки втікати.
Дорога з Гданська додому дуже довга — на південь через дощову Польщу. Але — це довга дорога додому, а тому вона коротка.