Нині Угнів не тільки найменше, але, мабуть, і найбільш непримітне місто в Україні. Розташоване воно у Сокальському районі на Львівщині, за кілометр-два від українсько-польського кордону, на березі ріки Солокія, що впадає в Буг, у мальовничій місцевості серед лісів. Проте чудесна природа, цілюща вода і повітря аніскільки не скрашують сірості його буднів. Мер міста Ганна Магулка неодноразово повторювала, що такі міста, як Угнів, вважаються в нас безперспективними. Воно лежить на окраїні великого промислового району: райцентр Сокаль за 55 кілометрів, тоді як до Львова трохи більше 80. Сьогодні старовинне містечко ніби занурилося в летаргічний сон, немає в ньому дихання життя...
Угнів сьогодні...
Хоча, за переписом, місто населяють 1200 людей, але, на думку працівників мерії, мешкають тут близько 1500. Громадян працездатного віку близько 600 осіб, пенсіонерів понад триста. Середній прожитковий рівень —400—450 гривень на місяць. Тому чимало городян шукають щастя далеко від рідного дому. Лише один одноповерховий будиночок вразив доглянутим виглядом, яскравим сонячно-жовтим кольором — господиня його вже кілька років працює в Італії, от син і взявся за ремонт. Тому щасливчиками можуть вважати себе ті, кому вдалося працевлаштуватися в єдину тут середню школу, професійно-технічне училище (філія якого в Белзі), дитсадок, філію Ощадбанку, у невеличкий наркодиспансер або лікарську амбулаторію, у відділення зв’язку чи аптеку. Торгівля представлена мінімально, у місті зареєстровані всього три підприємці, працювала одна кав’ярня, але закрилася. Ось і шукають угнівці застосування своїм силам у Раві-Руській, що за 18 км звідси, у Белзі, історичному побратимі Угнева, в інших сусідніх містечках та селах, а найбільше — у човниковому промислі в Польщу чи в оброблянні своїх городів, які принаймні хоч якось прохарчуватися дають. Тим і живуть, а точніше — існують.
Останнього разу тут святкували новосілля 1995 року, коли було здано восьмиквартирний будинок. Не ремонтуються і не розширюються колись побудовані невеличкі одно- та двоповерхові будинки. І це дивно, тому що будівельним бумом нині охоплена вся Україна, у тому числі й сусідні села, через які проїжджала, добираючись до Угнева. Одне з найблагополучніших — приміщення професійно-технічного училища (та й там дах постійно протікає), побудоване ще 1954 року для підготовки спеціалістів сільського господарства — трактористів, машиністів, водіїв. І тепер воно фактично — обличчя Угнева. Сьогодні училище розширило спектр фахів, започаткувавши підготовку офіціантів-барменів, кухарів, швачок. Матеріальна база його досить солідна. Щороку близько 180 молодих спеціалістів отримують путівку в життя. Але роботу знайти в районі не так просто...
Міський голова Угнева Ганна Костянтинівна Магулка, яка очолює міську раду вже друге скликання, каже, що не тільки мріяла, а й розробляла конкретні плани розвитку малого бізнесу в Угневі. Поки що вдалося мало. Адже до маленьких міст потрібен особливий підхід. Сьогодні бюджет міста становить 360 тисяч гривень на рік (пропорційно кількості населення), він заледве покриває необхідні виплати. У штаті міськвиконкому всього сім осіб, включно з прибиральницею. На його балансі немає жодного транспортного засобу, як і в мініатюрному житлово-комунальному господарстві, яке складається з чотирьох людей. Тому довелося нижче протягнути лінії електропостачання, щоб мати можливість їх ремонтувати, заміняти лампочки. Місто (у це важко повірити) досі не газифіковане, і, хоч воно внесене до якихось планів, про найближчі перспективи говорити поки що не доводиться. Постійно ж зменшувані субсидії навіть на половину не покривають видатків людей на купівлю вугілля. Дороги розбиті, а міський бюджет не може (бо в ньому не передбачені відповідні статті) знайти кошти на їх ремонт.
Трохи обнадіює проект нового адміністративно-територіального устрою України, відповідно до якого, Угнів і ще кілька сусідніх населених пунктів увійдуть до однієї структурної одиниці. Але наскільки плідним буде це об’єднання?
Сьогодні (за новим Бюджетним кодексом) лише 25% місцевих прибутків залишається у скарбниці міста. Та й ті збирати ні з чого — бюджет дотаційний. Практично єдина приємна новина за минулий рік: у місті народилося (вперше за останній час) 18 малят, тоді як у сусідньому Кареві з такою ж самою кількістю населення — лише двоє...
Угнів учора...
Перша літописна згадка про Угнів датована 1360м роком, хоча місцеві дослідники стверджують, що він був відомий ще в часи Київської Русі як один із міст Червенської землі, про які йшлося у «Повісті минулих літ». Угнів був сторожовим форпостом, оточеним із чотирьох боків оборонними валами. Швидше, це було не містечко, а село, в якому переважали ремісники, що постачали свої вироби князівському Белзу, розташованому за 45 кілометрів. Проте вже в 1462 році Угнів офіційно став містом, оскільки указом польського короля Казимира IV йому було дароване Магдебурзьке право, яке дозволяло мати свого війта, громадську раду, бургомістра і лавників (суддів).
Це було вільне місто, кріпосне право його не торкнулося. У ньому бурхливо почали розвиватися ремесла. Один раз на тиждень в Угневі проводилися торги, а двічі на рік — великі ярмарки, на яких угнівські швейники, шевці, чинбарі, ковалі, гончарі виставляли свої товари. З п’яти основних цехів найбільше славився цех, який шив визнані не тільки в окрузі, а й за її межами чоботи-«угнівці». Іван Франко тричі побував тут і 1900 року докладно описав і угнівські чоботи, і процес їх виробництва.
Надзвичайним, неповторним був і одяг угнівців. В одному з класів ПТУ силами педагогів та учнів створено міні-музей Угнева. Там зібрано стародавній одяг (деяким екземплярам під двісті років) жителів містечка. Одне жіноче вбрання перед Першою світовою війною коштувало близько 200 австрійських крон. Голову жінки у будь-яку пору року покривали великою, так званою турецькою, хусткою розміром близько чотирьох квадратних метрів, яка зав’язувалася над чолом у «чуб», а два кінці лягали на плечі до лопаток. На шиї носили від трьох до дванадцяти разків справжніх коралів, прикрашених посередині одним або двома золотими дукатами. Гордовито походжали «угнівські царівни» у довгому ошатному вбранні вулицями міста. Відповідними були й кавалери. Взимку до чорного овечого кожуха вони одягали чорні баранячі шапки «на завісах» — високі, до півметра, які з боків зав’язувалися стрічками. Угнівці дуже пишалися і своїм міським становищем, і своїм, особливим у Галичині, одягом.
Пам’ятає маленький Угнів і набіги татаро-монголів, і численні пожежі, коли містечко було спалене дощенту, а потім знову відбудовувалося, і епідемії чуми, холери. Проте вже у ХVI столітті (а за деякими джерелами — ще у ХV ст.) при костьолі було відкрито школу для дітей. Пізніше мешканці Угнева та його меценати Степан і Пелагія Жуковські побудували українську школу-бурсу для хлопчиків, а 1855—1857 рр. — церкву, яка довгі роки залишалася найгарнішою у цих місцях. Фундація Жуковських зробила для свого міста чимало. У ХVII столітті тут були побудовані велика і мала синагоги та єврейська школа.
Тоді ж в Угневі діяв монастир отців Василіян (тепер у ньому міститься середня школа). Під містом досі збереглися підземні ходи, яких ніхто не досліджував, але земля над якими неодноразово провалювалася.
На початку ХХ ст. в Угневі мешкало п’ять тисяч людей, тут були свої пошта, телеграф, аптека, фінансові установи, жандармерія. Мав він і залізничне сполучення, а під час Першої світової війни тут була побудована вузькоколійка.
Це маленьке прикордонне містечко називали Назаретом української інтелігенції. Угнівці свято дотримувалися своїх національних традицій, а українська мова переважала, незважаючи на те, що поляків було стільки ж, скільки й українців, трохи менше — євреїв. У 30—40-ві роки минулого століття в Угневі жила родина відомого українського композитора Кос-Анатольського. Його батько Йосип Кос і сестра Марія почивають на угнівському цвинтарі.
Але, на жаль, життя міста було перерване у 1946—1947 рр. Тоді практично все українське населення міста виселили — кого в Тернопільську і Львівську області, кого — у Вроцлавське воєводство Польщі. У місті залишилося лише кілька польських родин. Сам Угнів входив до складу Польщі до 1951 року — із невеличкими перервами перед Другою світовою війною і після неї. А потім став фактично закритим прикордонним містом Української РСР. Багато хто з його жителів ще раніше емігрували. У США вони створили «Товариство «Угнівщина», проводили свої з’їзди. Їхніми зусиллями зібрано і видано1960 року книгу-енциклопедію «Угнів та Угнівщина. Історико-мемуарний збірник».
Чимало колишніх корінних угнівців із родинами живуть сьогодні в Польщі. Один раз на рік, на своє храмове свято, близько 150 осіб приїжджають в Угнів. Моляться в старовинному костьолі початку ХVII століття, який спеціально для цього відчиняють, тому що він перебуває в аварійному стані, і не тільки мріють про його відновлення, а й нинішнього року запропонували реальну співпрацю з міською радою. У серпні було підписано договір між Угнівом і польською гминою Ульхувек.
Руйнується на очах і велика синагога ХVII ст., яка перебуває сьогодні «на балансі» ПТУ, — в Угневі залишилася лише одна єврейська родина. У дієздатному стані тільки церква, відремонтована силами парафіян.
Мріє мер і про справжній музей міста. А поки що смуток, тугу і надію угнівців висловила у своєму вірші викладач української мови і літератури, завуч місцевого ПТУ Надія Канюка:
Озутий у чоботи
Угнів гордо стоїть над віками,
Сьогодні величний і мудрий — найменший він над містами.
Печать Магдебурзького права пам’ять у серці леліє,
Київська Русь його знала,
а ми зберегти не вмієм.
Вночі викрикає совою,
світанки півнями будить,
Душа його плаче від болю:
«Не дайте загинути, люди!»