Патріарх Київський і всієї Руси—України Філарет (Денисенко)
1. На мій погляд, можуть бути християнські партії, які в своїх програмах, головне — в своїй діяльності, користуються християнськими поглядами. Гірше, коли партії використовують в своїх назвах прикметник «християнський» і не мають нічого спільного з цим поняттям. Це аморально. Тому ми проти, коли в корисливих політичних цілях використовуються християнські символи без християнських справ.
2. Думаю, що ніяка апеляція до релігійних почуттів, ні використання християнської символіки в передвиборних програмах, гаслах, емблемах, таке інше, не зможе допомогти суттєво партіям на цих виборах залучити на свій бік голоси виборців. Люди нині вже звертають увагу не на фрази, а на конкретні справи партій, які існують не один рік. Виборці будуть робити свій вибір не з того, що їм обіцяють, а відповідно до того, що кандидати зробили раніше.
3. Наша церква не благословляє священнослужителів висувати свої кандидатури до Верховної Ради України. Щоб працювати в парламенті, необхідно бути фахівцем. Політиками повинні бути професіонали. Священики чи єпископи не мають відповідної освіти, знань. Їх участь у роботі законодавчого органу буде швидше символічною, ніж приноситиме результати для суспільства, держави. Крім того, якщо єпископ чи священик опиниться у Верховній Раді, то обов’язково більше часу приділятиме не церковним справам, до яких вони покликані Богом, а мирським турботам. Що ж стосується місцевих рад, то Церква дозволяє її служителям бути депутатами в органах місцевого самоврядування. Робота на цьому рівні дає можливість не відриватися від церковних справ і навіть вирішувати питання місцевого значення, такі, наприклад, як виділення земельної ділянки під будівництво храму, соціальний захист людей, благодійність. Все це є корисним для Православної церкви та суспільства.
4. Українська православна церква Київського патріархату займає таку принципову позицію: ми підтримуємо всі політичні партії та блоки, що відстоюють незалежність Української держави. Віруючим нашої церкви не можуть імпонувати ті сили, які проти незалежності та готові йти «білоруським» шляхом, відновлювати імперію. Київський патріархат із особливою симпатією ставиться до тих, хто стоїть на національно-демократичних позиціях, відстоює національні інтереси України. Коли ми говоримо про національні інтереси, це зовсім не означає ігнорування інтересів інших національностей, які проживають в Україні, але титульною нацією в нашій державі мусять бути саме українці. Також ми не підтримуємо таких кандидатів, які не стоять на сторожі державних інтересів, а дбають про свої корисливі особисті інтереси, прагнуть потрапити до парламенту, щоб користуватися пільгами, отримати депутатську недоторканність. Хотілося б зазначити, що Українська православна церква Київського патріархату, як помісна церква українського народу, підтримує та благословляє об’єднання політичних партій у потужні партії та блоки. Головною причиною багатьох поразок і невдач українців, як свідчить історія, є брак єдності та консолідації. Недарма в молитві ми просимо: «Боже, нам єдність подай». За нинішніх умов, без створення потужних політичних партій, здатних узяти на себе відповідальність за ситуацію в країні, не може бути політичної стабільності, без парламентської більшості Верховна Рада України не зможе ефективно працювати над законопроектами. Єдність та одностайність у добрих справах Українська православна церква завжди вітатиме. Я як патріарх і як громадянин держави, якому не байдужа її доля, уважно стежу за подіями політичного життя України. Можу з сумом констатувати: існує принаймні дві причини того, що національно-демократичні сили не можуть поки об’єднатися, хоч їхні програми за змістом майже не відрізняються. Першу можна назвати моральною — вона полягає в тому, що партії та конкретні особи не хочуть об’єднатися з особами, які, як вони вважають, замішані в аморальних явищах (це корупція, нечесна приватизація, яку народ охрестив «прихватизацією» й інше). Друга причина пов’язана з національно-демократичним, патріотичним питанням. Деякі політичні сили стоять на далеких від національної ідеї позиціях, які межують часто з космополітизмом. Звісно, що націонал-демократи цього не сприймають і не бачать можливості співпраці з носіями таких ідей. Від цих двох факторів залежатиме можливість утворення більшості у майбутньому українському парламенті.
5. На місцевому рівні не тільки священики, а й прості віруючі нашої церкви як рівноправні громадяни нашої держави голосуватимуть за представників блоків і партій, але й більшість підтримує блок Віктора Ющенка «Наша Україна», бо він ближчий до інтересів Української православної церкви Київського патріархату. Це не означає, що церква не підтримує виборчі блоки «За єдину Україну!», «Єдність». Згадані політичні структури також близькі нам за духом і деякі їх представники допомагали у розбудові єдиної помісної Української православної церкви на місцях. Саме від цього залежатиме рівень нашої підтримки. Вірні УПЦ Київського патріархату голосуватимуть за віруючих кандидатів, які реально сприятимуть духовному відродженню нашої країни.
Керуючий справами Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісиченко)
1. Декларування своєї прихильності християнським цінностям і включення поняття «християнський» у назву партії безумовно свідчить лише про одне: про збереження досить високого авторитету євангельської традиції в громадській свідомості. Очевидно, для частини виборців слово «християнський» може зіграти роль символу надійності кандидатів і фундаментальності доктрини, за яким пропонується віддати голос. Та досвід попередніх виборів і всі політичні реалії сучасної України показують, що більшість виборців, які позитивно сприймають звернення кандидата до євангельських цінностей, усе-таки здатні проаналізувати відповідність реальних позицій кандидата, партії чи блоку їх деклараціям. У цьому випадку некоректна експлуатація релігійної термінології зіграє протилежну роль, відштовхуючи віруючих людей підозрою в цинізмі чи фарисействі — навряд чи не більш непривабливих рисах, ніж релігійна індиферентність. До речі, про це свідчить досвід християнської демократії в інших європейських країнах, приміром в Італії.
2. У культурі православних країн, на відміну від протестантських культур, традиційно прийнято ставитися до особистої віри з глибокою делікатністю, не виставляючи її напоказ. Тому, використовуючи передвиборні технології західної цивілізації, протестантських країн, де слова «У Бога ми віримо» можуть писати на грошових знаках — для православної людини абсолютно неприйнятне, — кандидати можуть глибоко обманутися у своєму розрахунку на залучення голосів віруючих виборців. Добре пам’ятаю лідера однієї з партій, який заявляв перед пресою: «Я — глибоко віруюча людина». Бідолаха, він і не припускав, що в очах православної аскетики це відразу ставить його поруч із євангельським фарисеєм. Інша справа, що показне демонстрування релігійності може позитивно сприйматися релігійно індиферентними, але традиціоналістськи орієнтованими особами. Це може дати деякий позитивний ефект. Та чого буде більше від цих демонстрацій, важко сказати.
3. Відхід священнослужителя в політику — байдуже, на який рівень — свідчить насамперед про те, що ця людина не знайшла свого місця в сучасній Церкві, не пізнала радості пастирського служіння. У цьому може бути не тільки його провина. Можна шукати причини в хворобах Церкви і суспільства, у соціальній незахищеності священика в посткомуністичному світі, у його боротьбі за існування. Не виключаю, що, якби я жив в окрузі з таким кандидатом, я б голосував за нього. Не виключаю, але не переконаний у цьому. Очевидно, проте, що таку людину мені було б щиро і глибоко шкода. До речі, я радий, що в моїй маленькій єпархії ідеї про балотування на виборах нікому зі священнослужителів не спадали на думку. Хоча спроби схилити деяких із них до такого кроку були.
4. За самою своєю усесвітньою сутністю Церква не може підтримувати одну частину (party) суспільства всупереч іншим. Церква покликана Богом вести до спасіння у Христі весь народ — і владу, і опозицію, і навіть войовничих атеїстів, які лише вимагають більше любові і більше молитви, як і всі хворі люди. Проте Церква в межах своєї учительської місії може вказати, які ідеї суперечать християнській моралі та соціальній доктрині, залишаючи за своєю паствою право здійснювати конкретний вибір. Так, традиційно Українська Автокефальна Православна Церква застерігає від підтримки богоборчих і тоталітарних доктрин, ідеології моральної вседозволеності або комплексів «малоросійства» із його прагненням в орбіту Росії. Та Церква намагається не вказувати конкретно, які партії чи особи бачаться їй носіями руйнівних соціальних ідей. Наша паства має досить високий рівень соціальної та національної свідомості й цілком спроможна самостійно зробити правильний вибір.
5. Можна припустити, що в різних регіонах України існують свої нюанси у відносинах виборчих блоків і партій із православними парафіями. Не виключаю чисто прагматичних аспектів. Це не обов’язково пов’язано з грубим підкупом виборців. Якщо політичний діяч допоміг побудувати церкву чи відремонтував монастир, люди неодмінно запам’ятають це. А як себе хто буде вести у виборчій кабіні — його особиста справа. Одне потрібно жорстко вимагати від священнослужителів: ніхто з них не має права агітувати за будь-яких кандидатів з амвона. До речі, підкажу по секрету: особиста присутність кандидата на богослужінні та його скромна молитва разом із парафіянами мають для вибору віруючої людини визначальну роль.
|