Усі висновки - правильні, неправильними можуть бути лише припущення, в яких вони зроблені. Тож домовимося про припущення.
Умовно, в сучасних реаліях, вважатимемо, що народ формує країну, а нація формує державу. Народ - це всі покоління людей, котрі жили, живуть і житимуть у цій країні (народ - позачасовий: минулі покоління в ньому представлені досвідом і традицією, майбутні - баченням перспективи та викликами). Нація - це суще покоління громадян, які обирають (визнають) державу, утримують її (сплачують податки) і погоджуються (або навіть не погоджуються) з практикою існуючих законів (нація - локальна в часі, як і держава, яку вона творить).
Народ генерує очікування, компетентна еліта формує їх у смисли, нація ці смисли втілює у виборі влади. Відтак - народ має вищий суверенітет. Він вищий за суверенітет еліти, а еліта - має вищий суверенітет, ніж нація.
Очікування народу - його інтегральне уявлення про справедливість. Завдання компетентної еліти полягає в тому, щоб це уявлення про справедливість втілити у законність. Зробити це можна в різні способи (політія-демократія, аристократія-олігархія, монархія-тиранія та їх похідні і спотворення). Залежно від того, які буде обрано шлях та спосіб і що з цього вийде, ми й отримаємо різновиди держав і націй.
Усі первісні спільноти проходили через сублімацію неврозу, який виникає як реакція на невідоме оточення. Невроз або сублімується у табу, вірування, досвід, роботу, мистецтво (матриця Культури), або проявляється у внутрішньовидовій агресії. Ця агресія або сублімується в інститут держави, або приводить спільноту до самознищення. Так виникає інститут держави. Надалі вже держава придушує несублімовану агресію або ж конвертує її у загарбницькі війни.
У спільнотах з низькою Культурою (не розвиненою матрицею перетворення дійсного в уявлення про дійсне), відтак, присутність держави у житті спільнот дуже широка.
Диктатура - це тотальна присутність держави, коли вона узурпує функції Культури. До того ж така держава-диктатура сама формує невротизацію суспільства, щоб умотивувати свою тотальну присутність.
Фактично, людині нав'язується уявлення про світ (Ідеологія замість Культури) і спосіб формування такого уявлення (державна культурна політика).
У Степу (збирачі, мисливці) легітимність хана трималася на визнанні кочівників. Якщо хан втрачав довіру, вони просто розбігались по степу в пошуках нового "суверена". Такий механізм суспільного договору був стримувальним чинником проти торжества брутальної сваволі.
У Селі (хлібороби, накопичувачі) легітимність "лендлорда" дарувалась "лордом", а тому - "королем". При цьому "вілани" мали можливість обирати собі місце проживання - "лендлорда". У них механізмом стримування сваволі завжди були або апеляція до вищого суверена, або "ноги": навіть плекаючи настанови про "доброго хазяїна", селянин міг сам (!) обирати (!), а не чекати.
За часів Орди легітимізація князя залежала не від народу, а від хана. Для її забезпечення князь мав мобілізовувати і сплачувати визначені ярликом ресурси. Такою ж, не залежною від волі народу, була князівська "державна бюрократія": "мобілізація" і "зиск" - її основні функції. Змінювались князі (а потім царі й генеральні секретарі), але функції залишалися незмінними. Агресія відчуженого від своєї долі народу державою або придушувалась, або спрямовувалася на ведення перманентних загарбницьких воєн, в умовах яких і спрацьовували функції "мобілізовувати" і "стягувати". Таким брутальним чином забезпечувалась легітимізація держави.
На постординських територіях впровадився дивний симбіоз Степу і Села, який певний час був продуктивний і убезпечував людей від розгулу тиранії. Але цей механізм знищений скасуванням практики "Юрієвого дня".
Кріпацтво позбавило сенсу ініціативу і впровадило у систему установок суспільного договору очікування "доброї волі". Це забезпечило стійкість у часі існуванню "волі брутальної". До речі, Запорозька Січ була своєрідним Ординським анклавом у постординському суспільному полі, звісно ж, із багатющими інтерпретаціями та імпровізаціями.
Усі реформи на постординському просторі - лише різні варіації "тотальної тиранії": Іван Грозний був одним із найосвіченіших діячів свого часу; Петро - найініціативнішим і найдійовішим, Катерина - найгламурнішою, і т. д. Більшовики стали апофеозом потворності постординського суспільного договору: волю народу вони поставили над народом, і тиранія стала неперсоніфікованою, хоча й пов'язується зі Сталіним.
Постординський суспільний договір був спрямований на жорстку фіксацію продуктивних сил всередині країни, збереження status quo будь-якою ціною, навіть небачених жертв. Така економіка природно зупинялась. Це індукувало політику зовнішню - політику перманентних загарбницьких воєн. З одного боку, загарбницькі війни давали можливість поповнити ресурсні дефіцити, а з іншого - завжди використовувались владою як "чорна база порівняння", для формування в народу установок, що справжнє життя може бути ще гірше.
Україна є спадкоємицею Посторди. Її суспільний договір Села після Мазепи був остаточно трансформований у брутальний гібрид. Зараз вона живе й реалізовує усі успадковані установки.
Доки в суспільному договорі України - усвідомленому виборі людей - не буде сформоване неформальне поле установок і очікувань свободи, рівності, братерства-піклування, доки ці установки не отримають свого формального втілення у законах та нормах права, доки не будуть впроваджені дійові механізми звітності й відповідальності влади (компенсаторні механізми брутальної сваволі, яких нині немає), Україна залишатиметься Постордою!
Саме різний рівень сублімації у постординський суспільний договір і визначає ментальну різницю на теренах України. Лише новий суспільний договір здатен знівелювати цю різницю парадигм, зберігши при цьому розмаїття дискурсів.
Успадкований суспільний договір потрібно демонтувати, а не модернізувати! Інакше у співвідношенні супероснов капітали-капіталісти-споживачі запанує розгардіяш.
Капітали в умовах сваволі не живуть, у сучасних реаліях вони емігруватимуть. Інституційний спосіб їх існування отримує радикальні зміни. Тепер капітали будуть не реєструватися, а "дозволятися". Це визначить їх новий смисл. Головна функція капіталу в умовах капіталізму - гарантія відповідальності їх власника у трансакціях. Новий, вибірково-дозвільний характер капіталів гарантуватиме вже не відповідальність власника, а "добру волю" влади. Це знищить смисл капіталів у їх капіталістичному розумінні. Ринок капіталів стане замкненим, відтак - вичерпним. Власне, він перестане існувати і як ринок, і як капітали. Інвестори на такі "ринки" не йдуть, вони їх оминають десятою дорогою. І найгірше - довго про це пам'ятають, навіть коли обставини змінюються.
Капіталісти, за відсутності демократії, природно схиляються до вертикалі, але їх існування стає надзвичайно затратним. Це так тому, що в нових умовах на перше місце виступає не завдання розвитку капіталів, а завдання утримання вертикалі. Капіталісти вже не можуть відповідально прогнозувати ризики і покривають цю обставину за рахунок пригнічення трудових ресурсів, утримуючи їх у стані дешевої робочої сили. Тільки це залишатиметься їхнім джерелом прибутків, єдиною конкурентною перевагою, бо прибуток від будь-яких інновацій поглинатиме вертикаль на всіх етапах впровадження модернізації. Тому сумнівною стає й сама модернізація.
Споживачі опиняються у найгіршому становищі - фіксований соціальний статус: дешева робоча сила. А з історії добре відомо, що всі революції та заворушення - це намагання трудових ресурсів змінити ненависний соціальний статус, розкріпачити його.
Партії в таких умовах виконують декоративну функцію, вони виступають у "підтанцьовці" вертикалі. Навіть найпалкіші їхні суперечки зводитимуться до того, що танцюємо: швидкий чи повільний танець?
Громадські організації якщо й існуватимуть, то не виконуватимуть головного завдання, котре випливає з їхніх функцій: контролю та зворотного зв'язку. Це визначатиме дозвільний, а не реєстраційний характер ГО. Дозволені вертикаллю, забезпечені нею, громадські організації можуть забезпечити лише "дозволений зворотний зв'язок" і "дозволений контроль". Відтак, капіталісти і суспільство (споживачі) втрачають не ангажовані майданчики діалогу з владою.
Доля ЗМІ, на жаль, виявиться прогнозованою: зі "сторожових псів" суспільства вони перетворяться на "сторожових псів" влади. Безумовно, окремі з них становитимуть взірці громадянського подвигу. Але деградоване суспільство сприйматиме їх як подразник свого конформізму, а не як мотивацію до дії.
Така форма псевдодержавного капіталізму індукуватиме в суспільстві патронатні настрої. Ініціатива, завзяття та новаторство будуть вилучені з переліку уявлень суспільства про успіх. Їхнє місце займе установка тотальної лояльності в обмін на фізіологічне забезпечення. Але навіть така вульгарна схема суспільного діалогу з часом виявиться недосконалою, бо статус дешевої робочої сили з мізерними зарплатами зробить проблемним і фізіологічне забезпечення. За таких обставин у вертикалі для виконання умов лояльності споживачів залишиться єдиний вихід - виконувати ці зобов'язання за рахунок капіталістів.
У таких умовах капіталісти зрозуміють, що залишилися без союзників: громадянське суспільство, якого вони не розвивали, - кволе, а трудові ресурси (це не тільки зарплата, а й освіта, здоров'я, професійні навички, правова захищеність) ними ж, капіталістами, люмпенізовані.
У таких обставинах відбувається знакова трансформація у співвідношенні супероснов: замість капітали-капіталісти-споживачі встановлюється нова конструкція - вертикаль-капіталісти-споживачі. А це вже не капіталізм. Парадокс цього співвідношення полягає в тому, що в ньому зникає персоніфікований вигодонабувач, а на його місце стає вертикаль. І якщо тепер здається, що це не так, то з часом усе зміниться.
Розпад Радянського Союзу був ні чим іншим як намаганням учасників вертикалі змінити свій фіксований соціальний статус: вони вирішили тільки персоніфікувати вигодонабувача замість вертикалі. Так було і так знову буде. То чи треба повторювати вже пройдений етап?
Еліта мусить зрозуміти, що демонтаж постординської структури держави, утримання суспільного діалогу в демократичних смислах, зміцнення громадянського суспільства, розвиток через модернізацію усіх складових вартості трудових ресурсів - ось її найважливіше завдання сьогодення.
Україні не потрібна "над-ідея". "Над-ідея" потрібна імперській державі, побудованій в установках "мобілізувати", "забороняти" і "примушувати". Це той випадок, коли дискурси крутять парадигмами, коли постординська функціональна матриця держави диктує нам хибні шляхи.
Україні потрібне стійке і самозабезпечене домогосподарство, яке перебуває у полі відповідального бізнесу, розвиненого суспільства та держави, покликаної "сприяти" і "створювати суспільні блага". Тоді країна отримає шанс пишатися державою.