«Життя як пісня!» - це про нього. Про одного з найкращих поетів-піснярів «червоної імперії», поета-фронтовика і піїта-великомученика Олексія Фатьянова.
Не знаєте, хто це?
Вперше чуєте?
Але ж батьки-то ваші, а також бабусі-дідусі, безперечно, не тільки багато чули про нього, скажемо більше - його віршами, гіркими й радісними, озвучені їхні різні-різні долі.
…Цей «концерт за заявками» можна продовжувати й продовжувати. Оскільки в цілому Фатьянов створив понад двісті текстів пісень (у співавторстві з композиторами Соловйовим-Сєдим, Мокроусовим, Лєпіним).
…Утім, якось кострубато все це звучить - «текстів пісень». Адже був він не текстовиком, а що не є справжнім - натхненним і несамовитим - поетом. «Ну-ка вместе вспомним, братцы, отрешась от важных дел, как любил он похваляться, как он каяться умел…» (із віршів Ярослава Смелякова, присвячених Фатьянову).
***
Про Фатьянова офіційно «згадали» лише в середині 90-х. Коли Борис Єльцин нагородив цього поета - «посмертно» - орденом «За заслуги перед Отечеством» IV ступеня (указ від 16 лютого 1995-го).
Це був черговий круглий ювілей Великої Перемоги. Згадували «всіх поіменно». І, вочевидь, справедливість певною мірою все-таки восторжествувала, хай навіть через 36 років... Адже Фатьянов, проживши всього 40 років, постійно був «на слуху». Проте в офіційних списках радянських «поетів-переможців» він не значився. А Єльцин, розбитний і сентиментальний президент, а також відомий «диригент» і любитель багатих трапез, звісно, як і всі однокашники його покоління, фатьяновські пісні - обожнював! Міг виконувати їх щовечора - у своєму стилі. І через рік - уже в 1996-му - той-таки Єльцин посприяв, щоб заснували літературну премію імені Фатьянова (під егідою Спілки письменників). І її справді заснували. І поет нарешті хоч так виявився залученим до статусно-офіційних цінностей РФ. Чого не спостерігалося раніше...
***
…А колись, у 50-х особливо, слава йшла про нього як про справжнього єсенінського гуляку. Вони й схожі були... Фатьянов-Єсенін. Вочевидь, не рівнем поетичного осмислення мрій і дійсності. А широтою чоловічої натури, російським молодецтвом, відчуженою відчайдушністю.
Душа фатьяновська розтягувалася, як міхи в гармошці. «Ех!» І пішов - гуляти на всю Івановську!
Про його скандали та різноманітні витівки пліткувала вся поетична і прозаїчна Білокам’яна. Регулярно! У народі гуляв навіть парафраз одного в’їдливого віршика: «Вы видели Фатьянова? Фатьянова? Не пьяного?»
Пошепки і вголос переказували друзі-піїти, як по кілька разів виключали його зі Спілки письменників - за пиятику. Шепталися, як у Севастополі Фатьянов «напідпитку» нахамив важливому чину, а той настрочив на нього рапорт, і вже в Москві поета пісочили на чому світ стоїть.
Або - все не могли заспокоїтися - постійно обсмоктували деталі його скандалу в готелі «Савой», коли гучний натовп творчого люду зібрався в номері одного композитора: до ранку гуляли, репетували, а за все довелося відповідати Фатьянову... Тому що він відрекомендувався адміністратору «депутатом Верховної Ради СРСР», сунув під ніс якісь «палітурки». Ось тут його і взяли - за живе! Укотре виключили зі Спілки письменників. Розпинали на зборах. «Як міг, як посміла радянська людина так обдурити нашу владу?!» І потім навіть відібрали в нього раніше виписану путівку в Крим на відпочинок, куди Фатьянов лаштувався з дружиною та дітьми.
А він що? А він нічого... А він як Єсенін. «Пальцы в рот, да веселый свист - прокатилась дурная слава, что похабник и скандалист…»
До речі, і зовнішній образ поета Фатьянова теж нагадував єсенінський. Такий казковий богатир! Красень писаний. З билин, міфів. Поет Смеляков описав Фатьянова у своєму поетичному стилі: «Володимирской породы достославный образец, добрый молодец народа, госэстрады молодец…»
…Коли Фатьянов проходив Тверською або якимось Петровським провулком, усі московські дівчата в’язи собі скручували, дивлячись йому вслід.
Фатьянов був неофіційною визначною пам’яткою сталінської Москви. Не було в нього тоді жодної гучної поетичної збірки, як в інших. Навіть нагородної повоєнної «цяцьки» середньої значимості йому не спромоглися приколоти на лацкан піджака за добрий десяток пісень громадянського звучання, які бадьорять радянський народ у праці та в бою. Зате народ - цей його цитував напам’ять... Приймав із захватом. Сприймав його вірші майже як «свої», рідні, народні.
Та й як могло бути інакше, якщо «глас народу» виривався практично з усіх його рядків... І пізніх. І ранніх. Відома київська акторка Ганна Ніколаєва одного разу розповідала, як зустріла ще молодого поета Фатьянова в Орлі. Коли він був «служивим» і виступав у складі ансамблю військового округу, яким керував Марк Блюмін. Тоді, перед війною, Фатьянов усіх вражав багатогранними талантами: акторським, поетичним, виконавським. «Я побачила тоді казкового героя, - згадувала акторка Ніколаєва. - І не могла в нього не закохатися! Узявшись за руки, ми часто бродили нічним містом Орел, розповідали одне одному різні історії. А він читав свої вірші... Які лилися з нього як із фонтана! Цього не можна було зупинити! Він присвятив мені тоді добрий десяток різних віршів... Але час стер усі ці рядки. Тому що почалася війна... І, здавалося, вже було не до поезії...»
Коли гриміли перші залпи війни, Фатьянов зустрівся з одним із головних персонажів у своїй долі - тоді ще молодим композитором Василем Соловйовим-Сєдим. Ансамбль пісні й танцю був в евакуації в Оренбурзі. І там само опинився Соловйов-Сєдой. У міському саду (що називався «Тополі»), в якому не грав духовий оркестр і на лавках було багато вільних місць, молодий поет запропонував молодому композиторові аркуш зі своїми поетичними начерками... Чекати довелося недовго. Невдовзі на два фатьяновських тексти композитор придумав мелодії. І у світ випурхнули дві пісні - «На солнечной поляночке», «Ничего не говорила». (Трохи згодом з’явилися й легендарні «Соловьи».)
Соловйов-Сєдой був по-хорошому полонений і образом, і даруванням невідомого поета. Він став його негласним опікуном. Фатьянов щосили рвався на фронт, на передову. А Соловйов, розуміючи, який талант може загинути у воєнному пеклі, різними способами намагався повернути його назад - в ансамбль, щоб зберегти йому життя...
Проте втримати цього богатиря, уродженця міста Вязнікі Володимирської області, було неможливо! Фатьянов постійно строчив рапорти: «Товаришу дивізійний комісаре! Немає більше сил залишатися у прифронтових смугах і займатися творчою роботою, тоді як усі мої брати і товариші на фронті віддають свої життя та кров... А я за місяць війни витратив тільки півпляшки чорнила. Прошу відправити мене на будь-яку роботу на фронт, тому що я можу володіти трьома зброями: словом, пером і гвинтівкою...» Йому відмовляли.
Проте, нариваючись на військові пригоди, він і отримував «привіти від долі». Перебуваючи у складі свого ансамблю пісні (Орловського військового округу) у концертних справах він опиняється на передовій. І при прориві ансамблю з ворожого оточення Фатьянов отримує дуже тяжке поранення. Його ледве рятують. А вже у вересні 1944-го він у складі діючої армії трудиться кореспондентом газети 6-ї гвардійської танкової армії. І бере участь як рядовий у визволення Румунії, Чехословаччини. Опісля розповідаючи друзям, як на танку ввірвався в угорське містечко Секешфехервар... І згодом отримав за це свою медаль «За отвагу».
У наступному бою - знову поранення... Ледь не втратив руку. Його переводять в ансамбль Червонопрапорного Балтійського флоту. І тільки звідти - у Білокам’яну.
Весь цей бурхливий воєнний період Фатьянов «відрізаний» від свого співавтора - від Соловйова-Сєдого. Композитор згадував: «Війна розкидала нас. І в 1944-1945 рр. я взагалі не бачив Олексія. Думав, що він загинув. Проте одного разу вранці двері моєї кімнати відчинилися, і на порозі я побачив Олексія - молодцюватого, усміхненого, з медаллю на вицвілій гімнастерці. Виявилося, він отримав відпустку для роботи. І привіз із собою дві готові пісні. Олексій відразу прочитав їх. А я, сівши за піаніно, до ранку написав музику до одного тексту...»
Це були ті самі «Соловьи».
Після війни поетичний талант Фатьянова розцвітає. Це буде період його натхнення, зваби. Чи вірив він у ті «ідеали», про які писав? Та хто його знає. Це взагалі дивна й фантастична субстанція - «радянська людина», над якою знущалися сталінські сатрапи, гітлерівські кати, а вона все одно не втрачала сили духу і якогось фантасмагоричного оптимізму...
Оптимізм просвічував практично в усіх віршах Фатьянова, навіть найліричніших. Це було і в його піснях для знаменитого фільму «Небесний тихохід» (із Миколою Крючковим та Василем Меркур’євим), і в дуже популярних куплетах для спектаклю Театру сатири «Весілля з приданим» (із Вірою Васильєвою та Віталієм Дороніним).
Фатьянов написав просто-таки видатну пісню «Три года ты мне снилась…» - для кінофільму «Велике життя» (друга частина). Але картину засунули подалі, оскільки вона буцімто не сподобалася Сталіну. Музику Богословського вилаяли як «занепадницьку», а Фатьянова затаврували як «поета кабацької меланхолії» (попри всю його життєрадісність!). Довелося до 1958-го чекати цієї прем’єри...
Та хай там як, його рядки, без перебільшення, озвучували ту епоху, моторошну, жорстоку, для когось - прекрасну. «Когда весна придет, не знаю, пройдут дожди, сойдут снега, но ты мне, улица родная, и в непогоду дорога…» - співав Микола Рибников. І цю пісню підхоплювала вся країна. «Весну на Зарічній вулиці» Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер знімали в Одесі і в Запоріжжі. Спеціально - на ці зйомки (для створення однієї лише пісні) - Фатьянов вирушив у відрядження. Він мав «ужитися» в атмосферу роботяг-сталеварів, перейнятися їхніми емоціями та турботами. Інколи думаєш: треба ж, невже все це було можливим - заради кількох рядків спеціальне відрядження поета-пісняра!
А незабаром той-таки Рибніков проспіває ще один його хіт: «Тишина за Рогожской заставою, спят деревья у сонной реки…» - з кінофільму «Дім, у якому я живу». І не в одного покоління кіноглядачів ця пісня асоціюється зі знаменитим епізодом із фільму Льва Куліджанова, коли молоді герої Жанни Болотової та Володимира Землянікіна йдуть у майбутнє - «за горизонт», а їм назустріч уже піднімаються вогнем обпалені, страшні цифри «1941»...
Неймовірна популярність Фатьянова, зрозуміло, багатьох колег дратувала. Один хороший поет, не хочеться згадувати його ім’я в цих нотатках, всюди очорняв його, де міг, там і казав: «Та що він написав такого? Тільки «Соловьи...»... А решта - нісенітниця!» Фатьянов про це знав, інколи - ображався. Пив свою «гірку». Одного разу зустрів Твардовського, став розсипатися перед ним у компліментах, мовляв, ви ж геніальний поет, не те що я... А творець «Василия Теркина» його заспокоював: «Та що ти, Альошо, зате тебе вся країна співає!»
Творча любов і творчі ревнощі - ці сестри теж супроводжували поета. У його пісенному тандемі із Соловйовим-Сєдим - особливо. Неначе офіційний «патрон» Фатьянова, знаменитий композитор рік у рік отримував вищі державні нагороди - ордени, медалі. А ще - депутатство у Верховній Раді. А ще - Сталінська, Ленінська премії... І все що завгодно. А його співавтор - лише криві посмішки колег і любов усенародну. Що теж немало. Сталінську премію Соловйову дали за цикл воєнних пісень, про Фатьянова навіть не згадали. Кажуть, це найбільше і ображало поета - несправедливість. Нібито одному - все, а іншому - нічого...
Гіркою краплею згодом став і той факт, що найкраща пісня Соловйова-Сєдого народилася в тандемі, на жаль, не з Фатьяновим. «Подмосковные вечера», які вперше пролунали в 1956-му на Спартакіаді народів СРСР, композитор створив у співавторстві з поетом Михайлом Матусовським. І ця пісня стала ніби його головною візитівкою. Фатьянов же був начебто скривджений - ніби повергнутий... На вигляд - сильна людина, він був уразливий як дитина. І в нього вже тоді часто боліло серце... Хоча і вірші його знали, і особисте життя поволі налагоджувалося.
Ще 1946-го він зустрів свою наречену - генеральську дочку Галину. Після триденних побачень - відразу освідчення! Він тоді й зізнався їй: «У мене ж нічого немає, крім друкарської машинки з німецьким шрифтом...» На цю репліку дівчина не звернула уваги. Сказала: «Таких чоловіків не втрачають...» Попри «генеральський статус» дружини, спочатку жили як жебраки. І лише згодом - у 1950-му - завдяки Спілці письменників він і отримав власне житло в районі Київського вокзалу (квартира без ванної, з дров’яним опаленням). Кажуть, він дуже любив свою сім’ю. Хоча вдома часто не засиджувався... Його вабило - у далечінь, за горизонт...
У 1959-му - коли знову занесло «в далечінь», - його вкотре вигнали зі Спілки письменників. Книжок не було. Нові пісні не народжувалися. Серце боліло. 13 вересня він повернувся додому після прогулянки на річковому трамвайчику по Москві-ріці. І попросив чогось випити... Йому дали... склянку кефіру. Ледве простягнув руку... І відразу впав. «Нікуди не біжи, вже пізно...» - останні його слова, сказані близьким.
…Неначе так воно і є - «життя як пісня»: коротке, яскраве, справді мелодійне... І як пісня - обірване.