Опера Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» витримала іспит часом і ввійшла до золотого фонду української класичної музичної спадщини. Прем’єра її відбулася 14 квітня 1863 року на сцені Маріїнського театру в Петербурзі, під час бенефісу автора.
Вистава пройшла з великим успіхом. Рецензент Загребельний у газеті «Современное слово» писав: «Запорожец за Дунаем» — это первая украинская опера, это новое проявление народного самосознания. Слово, и особенно музыка чудесно высказывают любовь к Родине, и особенно желание скорее вернуться с чужины на Украину». Як свідчать сучасники, сюжет опери підказав Гулаку-Артемовському історик і письменник Микола Костомаров. Текст лібрето написав сам композитор…
Російська цариця Катерина II 14 (3) серпня 1775 року видала указ про ліквідацію Запорозької Січі. Рівно за два місяці до цієї події війська генерала Петра Текелі без бою захопили Січ. «Возвещая нашим верным и любезным подданным все сии обстоятельства, можем мы в то же время объявить, что нет теперь Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно, и казаков сего имени. Места жилищ и угодья таможния оставляем мы для постоянных и Отечеству, наравне с другими, полезных жителей, причисляя их по способности к Новороссийской губернии и поручая попечение учрежденному там правительству нашему»…
Кошовий отаман Петро Калнишевський, який стримав козаків від пролиття християнської крові, мабуть, за це й томився на Соловецьких островах у кам’яному мішку 25 років. 1801 року цар Олександр I визволив бранця, який помер за два роки в монастирі у віці 113 років.
У пам’яті козаків ще бриніли спогади про походи Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, про величні справи Івана Мазепи. І, як на початку XVIII століття, частина їх пішла шляхами гетьмана до турецької землі, «під руку» султана Абдул-Гаміда I. Тікали вночі, забравши з собою духовні скарби та зброю. На довгий час на Січі та інших місцях Запорожжя залишились царські гарнізони. А козаки шуміли веслами по Тілігулу.
Порта радо прийняла запорожців під свою протекцію і надала запорожцям землі між Бугом та Дунаєм, визнаючи за ними право на особливу організацію, вибори отаманів, а також право на їхню власну віру. Запорожці створюють свої поселення і будують дерев’яні церкви, вівтарі в яких прикрашають коштовними іконами з Січі.
На узгір’ї Карабаїр запорожці, які пішли за Мазепою у 1709 році, заснували форпост — першу запорозьку фортецю на залишках візантійської. А Росія дедалі активніше вимагає видачі запорожців. Туреччина робить усе, щоб врятувати втікачів. Султан надає запорожцям землі якнайдалі від російських кордонів у дельті Дунаю в районі Вилково. Але й тут, на чужій землі, козаки стали заважати… Росіяни-старообрядці (некрасівці) прагнули підпорядкувати українську православну церкву. Розпочалися криваві сутички. Султан приймає кардинальне рішення і надає запорожцям землі поблизу Ізмаїла.
«Для избежания всяких замешательств между обеими империями Блистательная Порта обязуется оных запорожцев по сю сторону Дуная перевести и поселить внутри турецких областей столь далеко, сколь возможно от Черного моря». Знову потяглась козацька дорога за Дунай, де запорожці заснували поселення. Вони поповнювалися втікачами з України, особливо в часи аракчеївщини, і проіснували майже до 1805 року. Пізніше, вже після Адріанопольського мирного договору у 1829 році запорожці, які жили на землях Порти, отримали від Російської імперії повну амністію і, за бажанням, могли повернутися на батьківщину.
Прем’єра опери в Москві, на клопотання композитора, відбулася 6 жовтня 1864 року. Роль Карася виконував Гулак-Артемовський. «Раптом» з’явилося кілька критичних статей (уже діяв Валуєвський циркуляр 1863 року). У щоденному виданні «Театральные афиши» критик Ільїн писав, що вся фактура опери слабка, безбарвна і що в ній немає жодного значного номера. Редактор газети «Московские ведомости» намагався довести, що не існує не лише української мови, а й українського народу. Опера зникає з репертуару імператорських театрів. Лише після 1881 року, коли було дозволено ставити українські вистави, опера знову побачила світло рампи.
Друге народження опери після смерті композитора відбулося у Ростові-на-Дону у 1884 році. Здійснила постановку опери трупа Михайла Старицького. Роль Карася виконував Марко Кропивницький, а роль Оксани – Марія Заньковецька.
«Рідний край ми споминаєм,
Що за тихим за Дунаєм,
За тобою, Україно,
Вік ми будемо тужить», — співає в опері хор.
Ще й тепер на Дунаї стоять давні українські поселення, де живуть українці, які, можливо, ніколи не бачили землі своїх предків. Але вони молилися перед іконами з тих часів у церквах. Іконами, які зберегли любов до рідної землі у серцях втікачів-запорожців та серцях їхніх нащадків.
«Ой ви, браття, ой ви, рідні,
Споминайте про нас, бідних,
Хоч Дунай нас розділяє,
Серцем з вами будем жить».
У наші дні опера «Запорожець за Дунаєм» стала надбанням світової сцени. Опера живе своїм власним життям і захоплює слухачів усього світу.