Трагічна історія страждань, що випадають на долю родини, яка довго чекає на дітей, знайшла своє відображення у стародавніх легендах та казках... Пригадуєте казку Андерсена про «Дюймовочку»? Вона починається з розповіді про горе жінки, яка не могла народити дитину. Отже й звернулася по допомогу до старої чаклунки. І сталося диво — у квітці з’явилася прекрасна дівчинка! Сьогодні люди, які мають проблеми з народженням дитини, швидше звертаються до добрих чарівників у білих халатах. І, дійсно, за останні десятиліття наука зробила величезний крок у боротьбі з безпліддям. Нині в світі, зокрема в Україні, успішно проводять запліднення поза організмом людини, переносять ембріони, широко використовуються засоби інсемінації спермою чоловіка чи донора, розробляються питання кріоконсервації і довгострокового зберігання репродуктивних клітин та ембріонів.
За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, безплідним шлюб вважається тоді, коли жінка не вагітніє після одного-двох років регулярного статевого життя без застосування будь-яких протизаплідних засобів.
— Безплідність — дуже складна річ, — зазначає спеціаліст-гінеколог, професор, доктор медичних наук Лідія Іванюта, яка очолює відділення реабілітації репродуктивної функції жінок в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології при Академії медичних наук України ( у цьому відділенні щороку проходять лікування понад тисяча жінок). — Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я визначено 24 причини, що призводять до безпліддя у жінок й 27 — у чоловіків. Тому стратегія медицини — лікування обох партнерів.
За нашими спостереженнями, превалює обопільна безплідність — до 40 відсотків. Буває, лікарі даремно лікують дружину і це відбивається на її психіці, сімейних стосунках, а треба було паралельно обстежити й чоловіка. Саме через це у жінок, які проходять обстеження й лікування у нашому відділенні, ми обов’язково вимагаємо результати аналізів їхніх партнерів-чоловіків. І, якщо необхідно, направляємо чоловіків до андрологів.
В Україні сьогодні смертність перевищує народжуваність. Враховуючи це, фахівці у сфері репродуктології за умов налагодженої диспансеризації населення, належної державної підтримки могли б надавати кваліфіковану допомогу, необхідну та своєчасну, й певним чином вплинути на від’ємну народжуваність.
25 липня 1978 р. в Англії народилася Луїза Браун, зачаття якої відбулося «у пробірці» — in vitro, тобто поза організмом матері.
19 березня 1991 р. у Харкові народилася дитина, зачаття якої теж відбулося in vitro. В Україні вперше це вдалося здійснити професору Федору Дахну, який нині очолює ним же створений Інститут репродуктивної медицини. А у 1997 р. групі спеціалістів Інституту репродуктивної медицини вдалося запровадити в Україні методику ІСSI (інтроцитоплазматична ін’єкція спермія у яйцеклітину), яка виникла у світі лише на початку 90-х рр.
— Існує такий міф, — наголошує Федір Дахно, — що до нас мають звертатися лише вибрані групи людей. Це не так! Сьогодні спектр показань щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій розширився настільки, що можна казати: якщо протягом двох років лікування за будь-якими класичними методиками або із залученням народної медицини не дало результатів, очікувана вагітність не настала, необхідно застосовувати сучасні репродуктивні технології.
Існує міф про те, що допоміжні репродуктивні технології мають дуже низьку або дуже високу ефективність— обидва варіанти не відповідають дійсності! Природна репродуктивна здатність людини коливається у межах 30—33 % за один цикл: тобто, якщо взяти 100 жінок, вони можуть народити 30—33 дітей за один цикл. Це, акцентую, природно! Ми, вчені-лікарі, можемо підняти цю цифру до 40—50 %, якщо будемо повторювати три цикли підряд. У нас в інституті середня ефективність запліднення in vitro — 27 %, у різні місяці вона коливається від 22 до 42 відсотків. ICSI не дає вищих результатів. Інша справа, якщо не допомагає запліднення in vitro, ми переходимо на складнішу за виконанням ICSI, що вимагає ретельного генетичного обстеження.
За показниками коефіцієнта народжуваності Україна належить до десятки держав з найменшим рівнем дітонароджуваної активності. Проблема безпліддя у шлюбі виходить далеко за межі інтересів родини й щільно пов’язана з медичними, демографічними, юридичними питаннями.
Всесвітня організація охорони здоров’я розглядає здоров’я як фізичне, психічне і соці-альне благополуччя. Чи може йти мова про благополуччя взагалі в умовах сучасного українського демографічного контексту?! Життя та існування молодої родини не мають гарантій з боку держави. Молоді люди сьогодні переважно зайняті проблемами власного виживання, а не планування родини.
Відсутність психологічної стабільності, віри у завтрашній щасливий день, стреси й неврози призводять до емоціональних, гормональних та інших порушень, які носять характер епідемії. А як наслідок — статева неповноцінність жінок та чоловіків.
Чоловіки за своєю природою більшою мірою підлягають впливам стресів. Таким чином, ендокринні та психогенні форми імпотенції, викликані стресами, стають основним фактором ризику, що у свою чергу руйнує репродуктивну функцію.
Якщо у Західній Європі безплідна кожна 6—7 шлюбна пара, то в Україні — кожна 4—5. За дослідженнями спеціалістів, основними причинами безплідності в Україні є аномалії маткової труби, чоловічий чинник та ендокринна патологія. Й ще слід зауважити, що 55 % жінок стають безплідними після аборту.
Далеко не всі ті, хто палко бажає стати батьками, але через різні причини не може реалізувати свої мрії, можуть звернутися по допомогу у центри біорепродукції. Державних установ, де б системно й безкоштовно вирішували проблему безпліддя, сьогодні в Україні не існує, як, в принципі, не існує у світі. Центри, інститути мусять працювати на госпрозрахункових умовах. І хоча в Україні таке лікування дешевше — 1000—1200 американських доларів ( для порівняння: у Німеччині — від 1000 до 1500 доларів, в Австрії та Великобританії — від 1500 до 3000 доларів, у США — понад 4000) багато хто не в змозі скористатися цим.
Психологи радять: навчіться казати життю: «Так!» Добре, коли допомагає віра. Але сподіваючись на Бога, слід допомагати собі самому й невтомно шукати шляхи подолання проблеми.
Нетрадиційний характер подолання безплідності через допоміжні репродуктивні технології (ДРТ), інсемінація ( за участю чоловіка або донора), запліднення in vitro, сурогатне материнство викликав цілу низку питань у релі-гійних діячів, теологів.
Найліберальнішими релігіями у контексті застосування ДРТ є індуїзм та буддизм. І для індуїзму , й для буддизму будь-яка технологія, будь-яка методика досягнення мети — народження дитини є морально виправданою, бо за цими релігіями основну роль у репродукції грає карма (закон причинно- наслідкового зв’язку), а яйцеклітина й спермії лише сприяють вирішенню єдиної проблеми.
Іудаїзм, іслам та християнство ставляться до ДРТ з певною пересторогою, хоча, наприклад, іудаїзм позитивно оцінює досвід запліднення in vitro й переносу ембріонів. Іслам, наприклад, категорично забороняє участь третьої особи у процесі репродукції й не дозволяє усиновлення дитини.
Що стосується християнства, то, при прихильному ставленні до традиційного консервативного або хірургічного лікування безплідності, то ДРТ вважається шлюбною зрадою. Правда, бувають виключення й окремі священики благословляють українські репродуктивні центри, навіть трапляються випадки, коли вони самі звертаються до таких центрів, але, це, наголошуємо, виключення, які тільки підтверджують правило.
Католицька церква має чітко окреслене негативне ставлення, тобто забороняє всі ДРТ ( «Доктрина Релігії» від 1987 р., де було закріплено, що законним є тільки запліднення у результаті шлюбного статевого акту). Проте розвиток репродуктивної медицини йде так стрімко, що змінюється й ставлення Ватикану до ДРТ. Якщо «діти з пробірки» ще нещодавно вважалися фантастикою, сьогодні вони переходять до розряду норми навіть в уявленні благочастивих католиків.