Якимись товстошкірими ми стали. Багато що вже не бентежить, багато до чого стали поблажливими. Можливо, мудрішаємо, можливо, стаємо цинічнішими. В особистих цілях готові використовувати все, що під руку підвернеться, не вельми замислюючись над призначенням предмета, яким хочемо скористатися як кийком або відмичкою. Наші релігійні почуття — не виняток. Хоча вони, як і раніше, не набрали в нас чітких обрисів. Однак інтуїтивно ми відчуваємо, що й це можна якось підключити для досягнення мети. А коли церква раптом відмовляється брати участь, ми починаємо гнівно дивуватися, чому це вони моляться за того чи іншого несимпатичного нам політика, чому не з нами, чому не на барикадах? Думаю, саме таку реакцію викликала відмова керуючого справами Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископа Харківського й Полтавського Ігоря (Ісіченка) підтримати рух «Україна без Кучми» у відповідь на відповідну пропозицію. Здавалося — чом би й ні? Якщо церква ця ніколи не підтримувала режим, більше того, не раз висловлювала невдоволення владою, чому вона відмовляється благословити своєю участю опозиційний рух?
Безумовно, симптоматичним є те, що цю заяву зробила саме УАПЦ — церква, що ніколи не була фаворитом влади. Їй навряд чи є що втрачати — не має вона ні кафедрального собору в Києві, ні трансляцій богослужінь на державних каналах, ні фотографій Президента, котрий невміло хреститься в церкві УАПЦ, ні особливого лоску. Опозиція звернулася саме «за адресою» — до такого собі «церковного пролетаря», який не має причин для вдоволення владою. Крім того, УАПЦ має імідж «національно й державницько орієнтованої». Тобто недалека від наших мирських інтересів. Та й несхвальні слова на адресу влади покійного Патріарха Димитрія ще свіжі в пам’яті. Можливо, саме тому відмова брати участь у політичному «екшені» пролунала настільки різко. Хоча, між іншим, подібну позицію займає не лише УАПЦ, а й ціла низка християнських громад різного типу й різного ступеня традиційності.
Чому таку позицію певні кола могли сприйняти (та й сприйняли) як «зраду» чи принаймні чому вона не зустріла належного розуміння, пояснити досить просто, передусім позицією православних церков України. Не можна бути «частково заангажованим» у політичних процесах. Не можна заявляти себе «національно орієнтованим» і водночас відмежовуватися від «нації» у момент її активного «самовизначення». Так само як приймати з рук держави храми й час на державних телеканалах і сподіватися, що влада натомість не зажадає чогось у критичний момент. Це було б принаймні наївно. Нерідко церква сама заганяє себе в пастки, намагаючись маневрувати між Христом і Пілатом.
Частина цих пасток, безумовно, лежить на совісті самої церкви, зайнятої більше добуванням політичних дивідендів, ніж безпосередньою пастирською діяльністю. Більшість сучасних українців досить розпливчасто уявляє собі основні функції церкви. І коли шановні священнослужителі так часто повторюють високі фрази про «консолідацію нації», «становлення держави», «створення прогресивної ідеології» тощо, людина, катехізису не навчена, починає вірити, що саме це основна функція церкви в сучасному суспільстві. Тож годі дивуватися, що саме з цим вона і звертається до церкви? Адже слово «нація» декотрі наші церковники промовляють частіше від слова «Бог», а на одному з офіційних церковних сайтів емблемою служить тризуб, а не хрест, як можна було чекати. Церква вже й рада була б відмовитися від свого «політичного образу», аби не псувати відносини з одними й не компрометувати себе в очах інших, але вже не може, бо його підхопили і держава, і народ. Церква сама запропонувала себе на роль прапора відродження нації. Причому запропонувала в першу чергу державі. Ні, поки що вона не створила жодної більш-менш чіткої програми дій. Вона пропонує себе як ідеологію чи механізм «морального оздоровлення нації». Яким побитом — зрозуміти важко. Та коли хочеш щось одержати, треба щось і запропонувати. Одержати в нас, як відомо, можна тільки з рук влади. Тож їй і пропонували. Ясна річ, опозиція могла звернутися до УАПЦ із закликом підтримати «безкучмівців». Нагадаю, що з трьох православних конфесій лише ця досі була винятково стриманою в царині церковних нагород. Якщо підняти списки вдостоєних нагород як УПЦ, так і УПЦ КП, то знайдеш там весь владний істеблішмент, включаючи силовиків, котрі зробили, відповідно до нагородних формулювань, «неоціненний внесок у відродження духовності». Було б, м’яко кажучи, непристойно для тих, хто нагороджував, надати пастирську підтримку протиборчому крилу. Непристойно, але не дивно. Я, приміром, не здивувалася б.
Не дивує також те, що жодна православна церква в Україні досі не прийняла соціальну доктрину, орієнтовану на реальність, у якій живе православний український люд. Не визначила чітко свою позицію не щодо державної політики, а в тих секторах нашого життя, які стосуються безпосередньо людини, мотивації її вчинків, за які вона відповідатиме на Вищому Суді. Здається, саме це входить у компетенцію церкви, а не «розбудова держави» чи «нова ідеологія», часто й густо обіцяні нам вищими ієрархами відразу після проголошення «єдиної помісної церкви».
Не дивує чомусь і те, що так мало приділяють уваги катехізисному лікнепу. Бо політично активній церковній більшості це загалом-то невигідно. Краще, щоб рядові християни вважали можливим компенсувати брак канонічності національним пафосом. Але в цьому разі нашій церкві доведеться змиритись і з тим, що «єдину помісну церкву» можна проголосити «указом ВЧК», і робитиме вона те, що велять. Або навпаки. Залишитися в цій ситуації осторонь політичних баталій неможливо — прапор повинен бути в чиїхось руках, інакше він не прапор.
Скажу щиро, у глибині душі я навіть рада, що немає в нас, як у Росії, єдиної помісної церкви, позаяк російський варіант співвідношення політичного й християнського влаштовує мене значно менше. В умовах банальної конкуренції, як це не суєтно, наші православні конфесії ще змушені якось маневрувати, аби не втрачати популярність у простих парафіян, адже саме останні визначають їхню впливовість — такий от гандж демократії.
Цілком закономірно, що в нашій ситуації держава звично ставиться до церкви як сюзерен до васала. Церква потрібна, по-перше, тому, що це, безсумнівно, непоганий інструмент впливу на уми, по-друге, непогана можливість мирно продемонструвати «політичні вектори», по-третє, це просто заведено, «бон тон», так би мовити. З впливом на уми ясно — народ охочіше піде за «батюшкою», ніж за позбавленими будь-якої харизми державними діячами. Стосовно «демонстраційного стенда», досить процитувати деякі виступи нашого Президента, котрий відкритим текстом називає створення Єдиної Помісної Церкви «гідним проявом незалежності». Тобто наш гарант явно не вбачає великої різниці між церквою та Конституцією, тож лишається тільки сподіватися, що не замкне ієрархів на «соборну ніч» із наміром не випускати, поки не об’єднаються. Так само було подано публіці й очікуваний візит Папи Римського — як демонстрацію нашої «проєвропейської» політичної орієнтації. Та й спільне осінення хресним знаменням Президента і прем’єра — ця фотографія обійшла всі видання — теж не що інше, як «демонстрація векторів», правда, вже «внутрішньополітичних».
Про це «ДТ» вже не раз писало, не раз робилися спроби з’ясувати в представників різних православних конфесій і політиків, наскільки правомірно втягувати церкву в політичні чвари. Проте є ще один бік медалі — ми. Чомусь більшість із нас теж вважає це правомірним. У душі в кожного, хто вважає себе християнином, живуть власне християнин і громадянин, що ніяк не можуть домовитися один з одним, поділити сфери впливу. Причому недорозвиненість християнина зовсім не компенсується гіпертрофією громадянина. І навпаки. Наші запити щодо церкви так само слабко обгрунтовані й туманно інтуїтивні, як і політичні рішення. І тому, певне, нас влаштовує, що церква підтримуватиме в нас громадян, а держава, відповідно, нас—християн. Треба сказати, це справді легше, ніж кожному займатися своєю справою. Адже держава не вимагає від нас щомісячної сповіді з попереднім випробуванням совісті, дотриманням постів, знанням молитов і — найстрашніше — усвідомлення відповідальності за власні, навіть найнезначніші, вчинки. Тим часом політичні звернення церкви настільки декларативні й малозрозумілі, що теж ні до чого нас не зобов’язують. Фактично такий симбіоз влаштовує нас у наших власних як духовних, так і громадянських лінощах. Ми самі вішаємо на церкву не її функції і, з іншого боку, не завжди виконуємо функції практикуючого християнина. «Наша церква», на наш погляд, повинна бути «з нами» тоді, коли нам це здається доцільним. Приміром, на барикадах. Але, з іншого боку, нам зовсім необов’язково бути з нею. Не тоді, коли треба кидатися під колеса авто «неугодного» патріарха, не тоді, коли треба викидати з церковної споруди майно «старого власника», не тоді, коли треба викидати з храму «старих» священиків і парафіян, не тоді, коли йдеться про щось «високе» — націю, державу, демократію, конституційні права тощо. А коли йдеться про такі «малі» речі, як душа, спасіння, милосердя, покаяння. Не велике покаяння на всю країну за те, що не тим вклонявся й не ті слова говорив, а «мале покаяння» в тому, що вчора облаяв сусіда, а позавчора згрішив із чужою дружиною. Ось на це ми виявляємося навдивовижу неспроможними.
Утім, це не тільки наша хвороба. Ось і Папою Римським невдоволені: не покаявся він за те, що католицька церква спокійно існувала при фашистському режимі. А в Україні це загострено ще й тим, що не виключена беатифікація кардинала Шептицького — духівника дивізії СС «Галичина». Не змиває з нього такої «ганебної плями» навіть те, що в період окупації він переховував у своєму будинку львівського рабина та проголошував полум’яні промови про гріх насильства, які докорінно суперечили пануючій нацистській ідеології. Важко пояснити вчорашнім атеїстам, що це можна віднести радше до чеснот церкви: адже вона продовжувала свою роботу з людьми, попри зміни режиму. Вона й повинна виконувати свою місію порятунку людських душ незалежно від політичної кон’юнктури. І якщо в церкві моляться за уряд, то це зовсім не означає, що там схвалюють політику держави. Просто, по-перше, така структура церковної служби, а по-друге, молитися за всіх, і передусім за зловмисників і убогих — це місія церкви, яка й існує для спасіння безсмертних душ грішників — святі вже й так врятовані. І це не можна порівнювати з поведінкою омбудсмена, котрий, можливо, вперше поцікавився умовами утримання в’язнів лише тому, що цей в’язень — популярний політик.
Симбіоз політики й церкви не те щоб неможливий — він просто непотрібний. У церкви й політики вкрай різні природа, завдання, мета, тож при змішуванні ми в найкращому випадку не одержимо ні повноцінної політики, ні повноцінної церкви, як це відбувається всередині нас, коли ми намагаємося перемішати у своїй свідомості громадянина та християнина. Можливий і гірший випадок: коли, розібравшись із самим собою, провівши демаркаційну лінію між царством духу і царством кесаря у своїй душі, ми однаково не зможемо гармонійно існувати ні в церковній громаді, ні в громадянській, позаяк обидві вони повстануть проти нас. Тож не треба патетично вигукувати «із ким ви, працівники культу?» й намагатися перетворити політичні виступи в хрестовий похід «за духовність і націю». Християнськість визначається не гаслом, а молитвою. Тому не буває «християнськи налаштованих натовпів». Не християнство будує та руйнує країни, нації, режими. І не виключено, що саме тому християнство, на відміну від останніх, існує вже 2000 років.