Заснований у 1898 році Київський політехнічний інститут невдовзі став одним із центрів утвердження в Києві й загалом на території України спорту — не тільки як доступної для значної частини молоді форми здорового дозвілля, а й як нового на ті часи соціально-культурного феномену. Підготовка фахівців у КПІ велася на високому рівні, і навчатися у новоствореному вищому навчальному закладі було важко. Однак студенти Київської політехніки переймалися не лише навчанням та майбутньою кар’єрою. Молоді люди жили так, як і належить молоді: навчалися, працювали, закохувалися, пізнавали світ, гаряче обговорювали новинки літератури і театральні події. А ще — захоплювалися спортом.
Спорт як соціально-культурний феномен у його сучасному вигляді тоді тільки зароджувався, тож найвірніших своїх апологетів здобував у середовищі завжди спраглої нового молоді. Особливо — учнівської та студентської.
Слід зауважити, що в царській Росії спорт не був у великій пошані. Звісно, народ у величезній країні любив традиційні фізичні забави на кшталт гри в городки чи гилку, плавання, всіляких атлетичних змагань, кулачних боїв. Освіченіша публіка охоче каталася на ковзанах, влаштовувала змагання з веслування та вітрильні регати, кінські перегони, скачки і, трохи пізніше, гонки на велосипедах. А вже починаючи з останнього десятиліття ХІХ століття — навіть на мотоциклах та автомобілях. Окрім того, у навчальних закладах (переважно військових) викладали стрільбу, гімнастику і фехтування. Але ці заняття мали суто прикладний характер. На кінець ХІХ—початок ХХ століття припав і сплеск цікавості до боротьби, хоча це був радше цирковий жанр, а не спорт у сучасному розумінні. Регулярні ж заняття фізичними вправами вважалися здебільшого забавкою диваків. Яскравим свідченням ставлення тодішньої держави (та й суспільства) до спорту є слова з листа П’єру де Кубертену про підготовку до першої Олімпіади сучасності першого члена Міжнародного олімпійського комітету від Росії генерал-лейтенанта Олексія Бутовського, написаного 2 лютого 1895 року: «Наша пресса… находит вопрос физической тренировки не заслуживающим того, чтобы о нем писали газеты с определенной репутацией». Не дивно, що делегації від Російської імперії на Олімпіаді 1896 року в Афінах не було.
Але завдяки зусиллям окремих ентузіастів в останні півтора десятиліття позаминулого століття у ставленні широкої громадськості до методів фізичного вдосконалення намітилися переміни. Одним із таких ентузіастів був відомий петербурзький лікар Владислав Краєвський, який 1885 року створив перший у Росії «Гурток любителів атлетики», причому зал для тренувань — «атлетичний кабінет» — він обладнав просто у своїй квартирі. Невдовзі в нього з’явилися послідовники в інших містах імперії.
У Києві головним пропагандистом фізичного виховання став Євген Гарнич-Гарницький — також відомий у місті лікар. Програма занять у заснованому ним 1895 року гуртку включала вправи з гантелями, на гімнастичних снарядах, підняття ваги, боротьбу. Тренування проводилися також із фехтування, стрільби, бігу. Часто організовувалися спортивні вечори, які щоразу більше збирали учасників і глядачів. Сучасники охрестили Є.Гарнич-Гарницького «батьком київської атлетики», а фактично він був батьком усього київського спортивного руху. Не менш відомим серед киян був іще один аматор спорту, який дуже багато зробив для його популяризації в країні, також лікар, — Олександр Анохін (псевдонім Б.Росс). До речі, розроблена ним система вправ для розвитку сили, так звана вольова гімнастика, користується певною популярністю серед любителів бодібілдінгу й донині, а книжка з її описом за життя автора витримала сім перевидань. Згадані Є.Гарнич-Гарницький та О.Анохін навіть увійшли до авторського колективу одного з найавторитетніших періодичних видань, присвячених питанням фізичного виховання, — журналу «Красота и сила», який видавався в Києві. Одним з авторів цього журналу був і відомий всій країні київський політехнік (щоправда, на час заснування журналу вже колишній) — авіаконструктор і автор кількох всеросійських і світових авіаційних рекордів Ігор Сікорський.
Звісно, захоплювалися спортом і інші київські політехніки. У 1908 році вони навіть об’єдналися в інститутський спортивний гурток. До речі, політехніки створили першу в Києві футбольну команду, до складу якої входили місцеві гравці. Взагалі вперше футбольний матч кияни побачили на початку 1900-х років. Тоді в районі Шулявки, на полі майже навпроти цехів заводу Гретера і Криванека (нині ВАТ «Більшовик») його працівники-чехи почали час від часу грати в футбол. Чехів на підприємстві було багато: один з його співвласників, учорашній підданий Австро-Угорської імперії Й.Криванек запросив на роботу велику групу співвітчизників. Їхня заробітна платня була значно вищою, ніж місцевих працівників, а вільного часу вони мали більше. Тож з охотою присвячували його популярній в Європі спортивній розвазі. У 1904 році ці футбольні аматори об’єдналися в команду «Юг», яку пізніше було перейменовано в «Сокол».
Нова гра з м’ячем одразу зацікавила місцевих хлопчаків із навколишніх вуличок, населених сім’ями робітників. Із цікавістю спостерігали за матчами й студенти Київського політехнічного інституту. А невдовзі й самі спробували свої сили. Гра захопила, тож дуже швидко була сформована й власна команда. Вона так і звалася — «Політехніки». Ініціаторами її створення та організаторами стали професори М.Делоне, В.Плотников та викладач М.Тананаєв.
Футбол швидко набув популярності, й у 1910 році в Києві, крім команд заводу Гретера і Криванека та КПІ, вже існувало ще десять команд. А 24 вересня 1911 року на зборах, у яких узяли участь представники спортивного гуртка Київського політехнічного інституту, Німецького гімнастичного товариства, Польського гімнастичного товариства та інших спортивних організацій, було сформовано й Київську футбольну лігу. На установчих зборах було обрано комітет Київської футбольної ліги. Головою комітету став тоді ще молодий викладач КПІ, а згодом професор і відомий фахівець з аналітичної хімії Микола Тананаєв, який грав півзахисником у клубній команді «Політехніки» від дня її створення в 1903 році. Заступниками голови було обрано вже згадуваного відомого київського вченого, лікаря О.Анохіна та представника Київського політехнічного інституту В.Бобровського. Секретарем КФЛ учасники зборів обрали представника Німецького гімнастичного товариства О.Вешке, членами правління — знов-таки представників спортивного гуртка КПІ В.Рокотяна і В.Оттена — воротаря футбольної команди «Політехніки» та кандидата до збірної команди Росії на V Олімпійські ігри 1912 року. На зборах також було ухвалено рішення про проведення в Києві першого чемпіонату міста з футболу й затверджено правила гри у футбол за прикладом Санкт-Петербурзької футбольної ліги з деякими змінами з урахуванням місцевих умов. Офіційне повідомлення про її створення відклали на тиждень від запланованої дати через убивство в Києві прем’єр-міністра Петра Столипіна.
Активісти новоствореної ліги з ентузіазмом взялися за справу. У першому чемпіонаті Києва взяли участь п’ять футбольних команд. У фіналі «Політехніки» розгромили «Сокіл» і офіційно були визнані найсильнішою командою міста. Це звання футболісти КПІ підтвердили в чемпіонаті Києва серед студентських команд, випередивши дев’ять футбольних дружин вищих і середніх навчальних закладів. Того ж року на базі команди КПІ було сформовано збірну Київської футбольної ліги, яка 22 жовтня провела свою першу виїзну гру в Харкові й виграла у збірної цього міста з рахунком 3:0. «Політехніки» ставали чемпіонами Києва ще двічі — у 1912-му та 1916 роках.
А 2 грудня 1911 року Київська футбольна ліга однією з перших подала заяву до тимчасового комітету про вступ до складу Всеросійської футбольної спілки й увійшла до числа організацій — її засновниць.
Популярність спорту зростала, і з 1912 року в Києві, немов гриби після дощу, почали організовуватися спортивні клуби. Звісно, вони культивували не лише футбол, а й інші дисципліни. Їхньому розвиткові сприяло й відкриття «Спортивного поля»: між вулицями Дикою (нині Студентська), Львівською (нині — Артема) та Глибочицькою було споруджено стадіон із закритими трибунами на 1000 місць,
відкритими — на 1750 місць та глядацьким майданчиком, де могли розміститися ще 2000 вболівальників.
Саме цей стадіон наступного, 1913-го, року став головною ареною ще не бачених у країні грандіозних змагань — першої Всеросійської олімпіади.
То була непересічна подія в спортивному житті Російської імперії. Змагання проводилися за програмою Міжнародного олімпійського комітету і мали стати відправною точкою на шляху до перемог в міжнародних Олімпійських іграх, у яких до того Росія або не брала участі, або виступала не дуже успішно. Зокрема, виступ російської делегації, яка складалася зі 169 спортсменів, на V Олімпіаді в Стокгольмі, західна преса навіть назвала «спортивною Цусімою», бо Росія в командному заліку тоді посіла 15-те
місце з двома срібними і двома бронзовими медалями.
У червні 1913 року царським указом було утворено Канцелярію головнаглядача за фізичним розвитком народонаселення Російської імперії, яку очолив генерал-майор Володимир Воєйков. Тож Всеросійська олімпіада стала першою публічною акцією новоствореного органу. За клопотанням Воєйкова офіційними покровителями Олімпіади стали великі князі Дмитро Павлович і Кирило Костянтинович. Перший установив перехідний приз для переможців серед спортивних гуртків і товариств. А київська влада виділила на проведення олімпіади 10 тисяч рублів сріблом.
Перша Всеросійська олімпіада відкрилася 20 серпня 1913 року. Впродовж кількох днів змагань місто буквально жило ними. Стадіон був переповнений з першого дня змагань до останнього. Не оминали своєю увагою глядачі й інших місць проведення Олімпіади — скейтинг-рингу на вулиці Миколаївській, 6 (тепер Городецького), де змагалися фехтувальники, сирецького стрільбища та стенда Імператорського товариства правильного полювання біля Лук’янівського кладовища, печерського іподрому, яхт-клубу на Олексіївському (Трухановому) острові, де змагалися плавці та веслувальники, та інших. Призи переможцям Олімпіади було вручено 24 серпня на печерському іподромі. Перемогу в командному заліку вибороли кияни — атлети з гуртка «Спорт».
В останні серпневі дні увага киян переключилася на футбольний турнір, який також проводився в рамках програми Олімпіади. В ньому взяли участь чотири кращі київські команди. У фіналі команда «Політехніки» зустрілася з командою «Славія» і перемогла її, здобувши почесну нагороду — Срібний кубок міста Києва!
Перебіг і результати першої Всеросійської олімпіади в Києві змусили не лише киян, а й усю імперію усвідомити, що спорт став важливим соціально-культурним явищем, значення якого виходить далеко за межі юнацьких забав. І що ставитися до нього слід серйозно, оскільки це не лише потужний засіб фізичного виховання молоді, а й безпосередньо пов’язана з культурними, економічними, соціальними і навіть політичними аспектами життєдіяльності країни сфера, яка водночас здатна активно впливати на повсякденне життя суспільства. Показово, що утвердженню спорту як невід’ємного складника суспільного життя на теренах України активно сприяла студентська молодь, у тому числі й київські політехніки.