«Часів не вибирають, у них живуть і помирають», — сказав колись поет. І це незаперечна істина. У житті кожного з нас найчастіше вирішальну роль відіграє Його Величність Випадок. Часто й не помічаємо, як, зрадівши несподіваній удачі або уникнувши, здавалося б, неминучої небезпеки, вимовляємо вже звичну фразу: «Щасливий випадок допоміг».
Несподівані зустрічі, навіть мимолітне спілкування з цікавими й непересічними особистостями — зовсім не виняток із приємних випадковостей, міцно закарбованих у пам’яті. Таке надовго залишається з тобою.
Щось схоже сталося зі мною понад шість десятків років тому.
У нелегкі повоєнні роки, будучи ще старшокласником, я зазвичай проводив літні канікули на підмосковній дачі в родичів. Мені, киянину, природно, хотілося якомога більше всього побачити в тодішній столиці. Регулярно відвідував музеї й вернісажі, численні театральні постановки та концерти. А в Москві було на що подивитися. Юнацький запал не дозволив мені оминути увагою Центральний стадіон «Динамо», де я із задоволенням спостерігав віртуозну гру видатних майстрів футболу провідних команд. Адже багато хто ще обговорював недавній яскравий виступ московського «Динамо» на футбольних полях туманного Альбіону. Частенько навідувався до редакції газети «Труд», розміщеної в гарному дореволюційному будинку на вул. Горького поблизу Пушкінської площі, де працював відповідальним секретарем мій двоюрідний брат Лазар Лівшиць. Ось тут і випала нагода спостерігати за тим, як народжуються щоденні номери однієї з наймасовіших газет країни.
Ще юнаком, у 20-х роках, Лазар став на шлях професійного журналіста, опинившись серед запрошених до редакції столичної газети «Гудок». На той час, як відомо, там зібралася ціла плеяда яскравих, талановитих молодих літераторів: Юрій Олеша, Лев Славін, Ілля Ільф і Євгеній Петров... Співпрацював із газетою Михайло Зощенко, заходив сюди поет Михайло Свєтлов, який нещодавно приїхав із України й набирав сили. Саме тут у досі маловідомої пари сатириків народжувався роман «Дванадцять стільців» — немеркнучий у часі шедевр. У журналіста-початківця на все життя збереглися теплі товариські стосунки з цією видатною плеядою письменників. Пізніше Лазар перейшов у редакцію газети «Труд», де наприкінці 30-х років став заступником відповідального редактора. Із перших днів Великої Вітчизняної війни журналіст Л.Лівшиць відбуває на Західний фронт військовим кореспондентом газети «Известия». У жовтні 1941 року редактор газети посилає його на Калінінський фронт, недавно створений на близьких підступах до Москви. По закінченні війни він знову в рідній редакції «Труда», але тільки відповідальним секретарем. Настали тяжкі часи мракобісся — у країні розпочався багаторічний період цілеспрямованого державного антисемітизму.
Пам’ять же наполегливо повертає мене у спекотний день московського літа 1948 року. Одного разу, після виходу чергового номера газети, втомлений нічною працею брат запропонував поїхати на дачу, відпочити. Зазирнувши дорогою у знаменитий «Єлисеївський», запаслися необхідними харчами. З повними авоськами в руках, дорогою до станції метро «Охотний ряд», на розі проїзду Художнього театру, несподівано зустріли Свєтлова. Михайло Аркадійович стояв біля одного з дерев, недавно висаджених уздовж головної вулиці.
Відразу зав’язалася жвава розмова про поточні справи, про життя і пресу, про сім’ю і творчі задуми, про друзів-товаришів та колег, із якими доля зводила їх на нелегких фронтових дорогах... І хоча це був обмін думками із животрепетних питань, поет устигав легко й невимушено сипати гострими дотепами. Адже недарма й донині ходять легенди про його незабутні жарти, каламбури, шаржі та розіграші.
Я відразу впізнав Михайла Аркадійовича, та воно й не дивно. Після війни стало звичним вміщувати в поетичні збірники портрети або фото авторів, а ми, діти війни, дуже охочі були до читання. На той час Михайло Свєтлов сягнув усенародної популярності, став одним із провідних поетів країни, автором багатьох збірок віршів, п’єс і великим майстром іскрометних пародій та епіграм. Ще в довоєнні роки його легендарні «Каховка» і «Гренада» облетіли неосяжні простори країни. Не менш популярним був знаменитий вірш воєнного часу «Итальянец».
Захоплююча розмова добігала кінця, коли Михайло Аркадійович ніби ненароком зронив: «А ти, Лазаре, врятував мені життя. Пригадуєш жовтень 41-го? Зовсім недавно довідався, що та колона ополченців, у якій я тоді простував на фронт, уся полягла в першому ж бою». І відразу заговорив про інше.
Тепло попрощавшись із поетом, упірнули в метро, поспішаючи якомога швидше добратися до приміських платформ Білоруського вокзалу. Пощастило зайняти сидячі місця в переповненому вагоні паровичка. Настав нарешті момент з’ясувати в Лазаря, що ж усе-таки сталося, про що вів мову Свєтлов, про який порятунок.
Під розмірений стукіт коліс, проводячи очима гарні пейзажі Підмосков’я, що чергувалися за вікнами, я почув незвичайну історію, породжену війною.
— У жовтні 1941 року, — повідав мені брат, — настали найкритичніші дні оборони Москви. Гітлерівські війська перебували всього за кілька десятків кілометрів від центру міста. У ті дні, коли я працював редактором газети на Калінінському фронті, мене терміново викликали в головне політуправління Червоної армії. На Калінінському напрямі ворог підійшов до району Хімок, звідки було рукою подати до столиці. Отже, за мірками воєнного часу, шлях від передової до Москви на бувалому старенькому газику подолав досить швидко.
Однією з вулиць назустріч на передову рухалася незвична для очей фронтовика велика колона, чоловік 900, яку супроводжував молоденький лейтенант. Це були в основному люди старшого призовного віку, напевно ненавчені, без поняття про воєнні премудрості, переважно без зброї. Вони були з тих, кого військові патрулі затримували на вулицях, припроваджуючи в пункти-накопичувачі. Адже діяв нещодавно запроваджений облоговий стан. Там із них у екстреному порядку формували ополченські частини, які наспіх посилали пішки на фронт. Прямо з маршу ополченців кидали в бій, і вони ціною свого життя заповнювали проломи в розваленій обороні. А що тоді коїлося на фронті, я бачив на власні очі!
Проїжджаючи повз колону, спонукуваний, мабуть, професійним чуттям журналіста, обвів поглядом людей у колоні. Раптом промайнуло дуже знайоме обличчя Михайла, що крокував у тому строю. Рішення прийшло миттєво. Добре знаючи силу свєтловського таланту й чітко розуміючи, що в цей тяжкий час його талановите перо принесе набагато більше користі країні, яка билася на смерть, ніж багнет, що ним він навряд чи вмів орудувати, — я різко зупинив машину. Молодому лейтенанту, який супроводжував колону на фронт, негайно скомандував: «Ополченця Свєтлова до мене!» Михайлові, який хутко підбіг і доповів про прибуття, наказав зайняти місце в газику, а лейтенантові — доповісти командуванню частини, що М.Свєтлов надійшов у розпорядження ГоловПУРу. До речі, навіть гвинтівки поет не мав. Очільник колони намагався заперечувати. Суворим командирським тоном (я на той час був майором) роз’яснив: «Лейтенанте, відколи молодший за званням оскаржує наказ старшого? Підете під трибунал. Командуванню доповісти, куди відряджено ополченця».
Звісно, настрій недавнього ополченця значно поліпшився, щойно він почув новину про нашу майбутню співпрацю в редакції військової газети. Така робота була набагато ближча його поетичному «профілю». Та й не один рік ми добре знали один одного.
Повертаючись на фронт, коли вляглися перші емоції від випадкової зустрічі і багато про що було переговорено, насамперед про трагічний розвиток подій і складну ситуацію під Москвою, я запитав: «Михайле, поясни мені, як ти примудрився потрапити в ополчення? Адже тепер майже всі журналісти й письменники — воєнні кореспонденти або в армійських та фронтових газетах».
Причина виявилася дуже простою: безлад, властивий початковому, найтяжчому періоду відступу нашої армії. Михайло з початку осені перебував у відрядженні в Ленінграді за завданням редакції газети «Красная звезда». Тільки тепер із величезними труднощами зміг вибратися з блокадного Пітера й добратися до столиці. Він зобов’язаний був негайно доповісти редакції про прибуття та виконане завдання. Проте транспорт і телефонний зв’язок у прифронтовому місті практично були паралізовані, і повідомити про себе в газету не вдавалося. Добре розуміючи, наскільки складна ситуація, Свєтлов усе-таки ризикнув добиратися до редакції «Звездочки». Пробираючись дворами напівпорожньою прифронтовою Москвою, попри всю обережність, напоровся на кінний патруль, який перевіряв документи. На руках у Свєтлова було лише прострочене розпорядження та стос підготовлених до друку матеріалів. Відсутність необхідної нещодавно введеної спецперепустки, яка дозволяла ходити в будь-який час в обложеному місті, стала причиною затримки. Жодні умовляння й пояснення поета на патруль не вплинули. Далі його припровадили в найближчий «накопичувач». Ось так Михайло Аркадійович і опинився в рядах ополченців тієї колони, яку я зустрів.
Того самого вечора разом із Михайлом повернулися у фронтове розташування нашої газети. Наша спільна праця у військовій редакції тривала кілька найтяжчих і найбільш кровопролитних місяців битви під Москвою. Навесні Свєтлова відкликали в розпорядження ГоловПУРу і невдовзі послали на фронт спецкором однієї з центральних газет країни.
Тільки сьогодні, під час зустрічі, я почув про трагічну загибель усіх тих ополченців, які полягли в першому ж бою в жахливі дні жовтня 1941 року.
— Ось так, бувало, — сказав насамкінець Лазар, — вигадливо складалися долі людські в горнилі військового лихоліття.
Майже через шість десятків років після трагічних подій перших місяців тієї війни головний редактор «Звездочки» воєнної доби Давид Ортенберг — єдиний, хто став генералом із усієї журналістської фронтової братії, — так згадував про те відрядження письменників до Ленінграда: «У ті часи одним із найтяжких районів битви з ворогами був Ленінградський фронт. Туди й вирушили Славін із Михайлом Свєтловим. Поет на той час надрукував кілька віршів у «Красной звезде» і, звісно ж, отримав бажане відрядження. Машина, якою вони виїхали з Москви, була, мабуть, однією з останніх, що вільно проїхали в Ленінград.
Жили Славін і Свєтлов у напівпорожньому готелі «Асторія». Не було там ні світла, ні води. Вибрали вони не люкс чи інші шикарні апартаменти, а напівтемну тісну кімнатку з однією, дуже важливою перевагою: її захищала від ворожих бомб і снарядів цегляна стіна. А обстрілювали місто безперервно. Славін, бувалий вояка, легко, за звуком, розрізняв калібр снаряда, який свистів у повітрі, і цієї премудрості навчав Свєтлова».
Так, очевидно, не даремно так високо оцінив Михайло Аркадійович хвилини випадкової зустрічі з журналістом-фронтовиком Лазарем Лівшицем, який проїжджав у старому газику московською вулицею суворої осені 41-го.
Багато років промайнуло з часу тієї пам’ятної для мене зустрічі. Нюансів розмови, звісно, не відновити, але властиві поетові дотепність, приваблива простота в спілкуванні та ще дуже уважний погляд ледве примружених, живих свєтловських очей запам’яталися назавжди.