В Україні зміст виразу «тягти за язик» починає набувати нових відтінків. Кажуть, приміром, що певні зовнішні та внутрішні політичні сили хочуть «за язик» витягти з держави в нинішніх межах окремі її області. Причиною появи геополітичного нюансу в цьому фразеологізмі стали громадсько-політичні події в східних і південних регіонах країни, так чи інакше пов’язані зі співіснуванням у них української та російської мов.
Восени 2002 року до депутатів Верховної Ради України з пропозицією надати російській мові статусу другої державної слідом за Верховною Радою Автономної Республіки Крим звернулася Луганська обласна рада. Ініціаторами такого звернення в Луганську виступили місцеві відділення Всеукраїнської громадської організації «Російський рух», партій «Російський блок» і «Російсько-український союз». У їхньому заклику до депутатів обласної ради серед іншого зазначалося: «мовне питання» вимагає негайного вирішення на найвищому законодавчому рівні. Депутати, чомусь проігнорувавши частину звернення, де згадані вище партії дозволили собі різкі висловлення на адресу нинішньої влади, сконцентрувалися на питанні про статус російської мови й негайно внесли його до порядку денного сесії. Після півгодинного обговорення 87 чоловік із 101 присутнього проголосували «за», 8 — «проти» й шестеро утрималися.
Коментуючи в газеті «Луганська правда» ухвалене звернення, голова Луганської обласної ради Віктор Тихонов заявив: «Прийняття документа враховує ситуацію з російськомовним населенням у регіоні, котре становить 90 відсотків». Крім того, він повідомив, що «існуюча останніми роками непевність статусу російської мови для жителів Луганської області — питання дуже складне й болюче», а також, що «сепаратистські спекуляції на грунті мовної проблеми можна подолати, визначившись із статусом».
Один із голосуючих «проти» ухвалення цього документа, заступник голови комісії облради з освіти, культури ти спорту, ректор Луганського педагогічного університету Віталій Курило пояснив своє рішення так: «Я виступав проти цієї заяви, оскільки вважаю, що вона має характер не культурологічний, а політичний. Ті, хто порушує питання про надання російській мові державного статусу, працюють проти української державності». Говорячи про згадані в зверненні «сепаратистські спекуляції», Віталій Курило висловив думку, що з ухваленням такої заяви ці спекуляції не зникнуть, а навпаки — посиляться.
У випущеній відразу після сесії заяві луганського відділення партії «Російський блок» говориться: «Зважене й відповідальне рішення Луганської облради з задоволенням сприйняте переважною більшістю жителів Луганської області». Необхідність ухвалення такого рішення пояснюється в заяві тим, що «мовне питання давно назріло» й «відсутність чіткої концепції національної й мовної політики в Україні спричиняє негативні наслідки. Таке становище завдає державі серйозної шкоди та сприяє поглибленню кризи в усіх сферах життя, зростанню громадської напруженості й погіршенню психологічного клімату в країні».
Докладніше про необхідність надання російській мові статусу другої державної розповідали автору активісти обласного комітету партії «Російський блок». Як з’ясувалося під час розмови, найбільше прибічники офіційної двомовності занепокоєні становищем російськомовних школярів і студентів. «Російський блок» та ідеологічно близькі до нього партії вважають нинішню ситуацію в сфері освіти просто катастрофічною. Голова обласного комітету партії Олександр Акентьєв переконаний: викладання українською мовою (якого, на його думку, взагалі не існує як такого), є однією з головних перешкод для отримання повноцінної освіти.
З такою точкою зору не погоджується викладач кафедри української мови Луганського педагогічного університету імені Шевченка, доцент Ірина Магрицька: «В обласній раді твердять, що в нас на Луганщині російськомовне населення, що історично так склалося. Це неправильно. У нас уся північ області, а це більша її частина, є україномовною. Усі сільські райони, за винятком деяких сіл». Кажучи про ставлення жителів області до так званого мовного питання, Ірина Магрицька зауважила: «Прості люди ставляться до вивчення української мови спокійно. В області збільшено кількість україномовних шкіл. Приміром, у місті Ровеньки цього навчального року в усіх перших класах запровадили українську мову викладання. Більшість батьків сприйняли це нормально. Розповідають, що діти починають учити української батьків». Торкаючись політичного аспекту проблеми, вона сказала, що не вважає представників обласної влади такими обмеженими людьми, котрі не в змозі вивчити українську мову. На її думку, йдеться, скоріш, про їхнє бажання розділити схід і захід України. Можливо, є й більш далека та глибша мета — в перспективі возз’єднання України з Росією».
Ірина Зайцева, голова обласної організації партії «Російсько-український союз», доцент, викладач кафедри російського мовознавства Луганського педагогічного університету, говорить, що юридично оформити підвищення статусу російської мови необхідно: «Надання російській мові статусу другої державної найбільшою мірою відіб’є реальну мовну ситуацію в країні, особливо в східній і південній частині. Штучне вилучення російської мови з усіх комунікативних сфер, приміром, у школі, уже призвело до колосальної безграмотності, передусім в українській мові. Викладання російською в школах нині запроваджується на розсуд директора. Природно, йому на всіх офіційних рівнях рекомендують його не запроваджувати. А якщо в родині спілкуються російською, дитина в школі опиняється в стресовій ситуації. Дослідження психологів різних країн показали: під час переведення навчання на нерідну мову інтелектуальний потенціал середньостатистичного школяра знижується на 45—55 відсотків».
На думку ректора Луганського педагогічного університету Віталія Курила, надання російській мові статусу другої державної може стати приводом для дестабілізації нинішнього міжетнічного миру як у регіоні, так і в Україні в цілому. Розповідаючи про підготовку вчителів у Луганському педагогічному університеті, Віталій Курило повідомив: «Людей, особливо молодь, сьогодні не лякає українізація. Народ дуже добре розуміє кон’юнктуру. Абітурієнти, котрим пропонують бюджетне місце на фаху російський—англійський, відмовляються й ідуть на платне місце на український—англійський. Два роки тому ми взагалі не могли закрити десять місць на спеціальності російський—англійський». За даними навчального відділу університету, 2002 навчального року тут одержали дипломи 224 викладачі української мови й літератури та 92 — російської мови й літератури. У планах університету на 2003-й фахівців з української та російської мов підготовлять, відповідно, 181 і 39 чоловік. Нині в Луганському педагогічному університеті російська мова викладається як іноземна, хоча в спілкуванні між собою нею послуговуються майже всі студенти.
Якщо говорити про середню освіту, то, за даними обласного управління освіти, сьогодні на Луганщині працюють 809 шкіл. У 214 із них (26,5 відсотка від загальної кількості) навчання ведеться українською мовою. Приблизно такі самі дані наводяться й у рішенні колегії Міністерства освіти й науки України від 24 січня 2001: «у Луганській області лише 19,5 відсотка учнів навчаються українською мовою в той час, коли в області 52 відсотка населення становлять українці». А за даними останнього перепису населення, із 2 мільйонів 546 тисяч населення області 57,8 відсотка назвали себе українцями, і 38,9% — росіянами.
Захисники української мови не без підстав побоюються збільшення кількості українців, для котрих рідною мовою буде російська, оскільки мовне середовище в них залишається переважно російськомовним. Більша частина населення України мешкає в містах, де люди спілкуються між собою переважно російською. За результатами перепису, майже кожен другий українець, котрий живе в Луганській області, вважає своєю рідною мовою російську. Кількість українців, які рідною мовою називають українську, порівняно з даними перепису населення 1989 року, зменшилася на п’ять відсотків. Дивлячись на ці цифри, стає зрозумілою тривога захисників української мови, котрі виступають проти підвищення статусу російської.
Проте прибічники посилення позицій російської мови в Україні протестують проти загрозливої, за їхніми словами, «українізації». Свою точку зору з цього приводу висловлює Ірина Зайцева: «Я абсолютно не заперечую того, що свого часу були перегини з русифікацією. У середині минулого століття всі українські школи Донбасу було закрито, чого категорично не можна було робити. Потрібно було виходити з реальної ситуації. Скажімо, якщо говорити про Луганськ, то треба було залишити одну школу в районі з викладанням українською мовою. Тобто були перегини, але вони нас нічого не навчили. Нині ми гнемо в інший бік». Вона не поділяє побоювань своїх колег із приводу загрози українській державності в зв’язку з можливим наданням російській мові відповідного статусу. За її словами, державі загрожує скоріш непродумана мовна політика її керівництва.
Автор статті попросив прокоментувати звернення депутатів обласної ради главу Луганської обласної державної адміністрації Олександра Єфремова. Перший керівник області вважає: тепер «не час і не місце вести дискусії з міжконфесійних і мовних відносин, розумніше було б вирішувати нагальні питання».
Справді, для більшості луганчан головним на сьогодні є питання не мови, а, скоріш, шлунка. Чимало шукають заробітку за кордоном. Найпоширеніший тут варіант — їхати до Росії, споруджувати там будинки, видобувати нафту чи газ. І виїжджають масово, особливо з так званих депресивних районів: що ще робити, приміром, жителям міст, побудованих навколо шахт, які нині закриваються? За даними перепису, порівняно з 1989 роком населення Луганської області скоротилося на 316 тисяч чоловік. На 34 тисячі зменшилася кількість жителів обласного центру, на 22 тисячі — у м. Стаханові. Скорочується, хоча й не так масштабно, населення й інших міст області. І так звана мовна проблема зовсім не є головною причиною готовності частини населення Луганської області залишити рідні місця.
Тему взаємин української й російської мов в Україні не можна розглядати з суто лінгвістичної точки зору. Це складний комплекс політичних, культурологічних, соціальних та інших процесів. Під час обговорення цього питання всі сходяться на тому, що простіше було б не допустити виникнення проблеми, ніж намагатися розв’язати її нині. Розбіжності між сторонами, котрі сперечаються, розпочинаються вже на стадії постановки проблеми. Для захисників української мови питання полягає в тому, що, на їхню думку, розширення сфери вживання російської чи навіть юридичне закріплення її сьогоднішнього домінуючого становища загрожує як українській мові, так і державі в цілому. Їхні опоненти основну проблему бачать у неможливості отримання російськомовними учнями повноцінної освіти. Головними перешкодами, на їхню думку, є вимога складати вступні іспити до вищих навчальних закладів українською мовою й викладання нею у школах, де для великої частини учнів рідною є російська.
Більшість українських ідеологів резонно зазначають: живучи в суспільстві, необхідно пристосовуватися до потреб більшості, забезпечення прав людей інших національностей, котрі населяють Україну, не повинне завдавати шкоди інтересам держави та єдності всього суспільства. Погоджуючись із цим, російськомовні люди, чимало з котрих добре володіють державною мовою, заявляють, що однаково хотіли б навчати своїх дітей російською. Обстоюючи свої погляди в ультимативній формі, сторони навряд чи зможуть дійти компромісу. Ні «русофіли», ні «українофіли», схоже, не готові чекати, поки проблеми співіснування російської й української мов у країні з часом вирішаться природним шляхом. На жаль, тотальна хаотичність української політики в цілому, відсутність чіткої концепції розвитку культурного життя країни, неправильно сформульовані закони, що припускають взаємовиключні тлумачення, — явно не допомагають внести ясність в так зване мовне питання. Навпаки, це дає зайві приводи для критики, з одного боку, надмірної, на думку так званих захисників інтересів російськомовного населення, «українізації», а з іншого — для звинувачень із боку патріотичних сил на адресу влади в тому, що вона «недостатньо українська». Превалюють не раціональні, а, скоріш, емоційні оцінки того, що відбувається, представниками як україномовного, так і російськомовного населення країни. Імовірні тертя на цьому грунті й уміле їх використання певними політичними силами справді можуть стати початком кінця єдності України в її нинішніх кордонах. Не випадково в своєму зверненні, присвяченому Дню Соборності України, Президент заявив: збереження територіальної цілісності країни досі є нагальною державною проблемою.
Усупереч думці представників вищого керівництва країни, що влада зараз сильна, як ніколи, багато українських політиків називають нинішню ситуацію в державі політичною кризою. Підтверджує «неспокійність» сьогодення і зростання кількості спроб різних політичних сил порушити так зване мовне питання. Але не можна забувати: мова — це не просто набір слів і правил, а комплекс взаємодіючих між собою політичних, географічних, історичних, соціальних, культурних і лінгвістичних чинників. Чим невизначеніша й незрозуміліша політика держави, тим виразніше лунають спочатку трохи розмиті словосполучення «культурна автономія» та «возз’єднання трьох братніх слов’янських народів». А якщо політичний туман стане ще густішим, можуть спливти й зовсім уже не абстрактні слова «сепаратизм» і «розкол»...