Упродовж століть кохання вважалося в Японії недоречним елементом сімейних стосунків. До початку ХII століття шлюби були виключно полігамними, особливо в аристократичних колах. Причому цікаво, що не дружина переїжджала в будинок чоловіка, а чоловік після укладання шлюбу жив у домі дружини з її родичами. Тож, маючи кілька дружин, чоловік зазвичай переїжджав протягом року з одного будинку в інший.
У XII столітті, з виникненням класу самураїв, шлюб стає моногамним, хоча чоловіки, як і раніше, мають повне право розважатися на стороні. Шлюб у самурайських родинах розглядався як засіб створення сімейних альянсів і ні про яке кохання, ясна річ, не було й мови. Це був, радше, військовий або клановий союз, аніж союз двох закоханих сердець. Вирішальне слово в згоді на шлюб належало старійшинам родин. Дружина цілком підкорялася чоловікові, переїжджала в його дім, її життя та власність переходили в його володіння. При одруженні цнотливість вимагалася тільки від нареченої. Саме тоді виник інститут «накадо» (свах), який зберігся в Японії досі, і традиція обміну «юйно» —подарунками на заручини.
Нова Конституція 1947 року проголосила рівність прав чоловіків і жінок у Японії, що стимулювало проникнення західних традицій у весільні японські церемонії. Шлюби в сучасній Японії укладаються переважно по любові. Навіть коли вдаються до послуг свахи (що трапляється досить часто), за японцями залишається право схвалити чи не схвалити її вибір.
Роль свахи інколи виконує одна людина (будь-якої статі), але частіше — сімейна пара. Навіть тоді, коли молоді вже покохали одне одного, вони звертаються до начальника на роботі, професора в коледжі чи університеті з проханням зіграти роль свахи. Слід зазначити, що це — дуже почесний обов’язок і узи, що пов’язують людей на все життя.
Накадо представляють родичів одне одному, готують весільну церемонію та консультують молодих протягом усього періоду аж до самісінького весілля. Особливо дотримуються всіх формальностей з допомогою накадо у високопоставлених родинах. Також накадо надають неоціненну послугу в тих випадках, коли людина вже досягла певного віку або овдовіла, а потенційного партнера для створення сім’ї немає. Останніми роками в країні дуже популярні шлюбні бюро, що використовують складні комп’ютерні розробки для визначення сумісності партнерів.
Отже, після того як накадо взялися за справу, вирішальним моментом є міаї — перша формальна зустріч кандидатів у партнери, на якій присутні також їхні батьки й накадо. Зазвичай це обід у ресторані або відвідування театру, чому передує письмове прохання з фотографією запропонованого нареченого або нареченої. Одержавши згоду протилежної сторони, накадо організовують міаї. Під час цієї зустрічі виділяється певний час, аби ймовірні наречений і наречена побули віч-на-віч. Якщо чоловік і жінка сподобалися одне одному, вони починають зустрічатися, якщо ні — накадо продовжують свій пошук. Деякі японці проходять через незліченну кількість міаї, перш ніж зупинять свій вибір на комусь, що, до речі, інколи створює їм погану шлюбну репутацію.
Позустрічавшись певний час і краще познайомившись, японці переходять до церемонії заручин. Важливу роль у заручинах відіграють подарунки, якими обмінюються наречений і наречена, а також їхні родини. Ритуал обміну подарунками — неодмінний атрибут японського способу життя. На заручини наречений може подарувати нареченій каблучку вартістю приблизно п’ять тисяч доларів, а вона йому — каблучку вартістю в тисячу доларів. Камінь, характерний для каблучки, — зазвичай діамант, проте часто нареченій дарують перстень зі знаком, що відповідає місяцю її народження. Рідним нареченої підноситься набір із п’яти, семи або дев’яти (щасливе число) спеціальних конвертів. В один із цих конвертів вкладають гроші для погашення витрат на весілля. Решта, які за давніх часів наповнювали ритуальними продуктами, приміром сушеним кальмаром і т.п., тепер залишаються порожніми. Вони символізують побажання довгого подружнього життя, щастя, добробуту, хорошого потомства. Інколи в конверт кладуть список витрат, пов’язаних із проведенням весілля або з улаштуванням побуту молодих, — ці видатки беруть на себе батьки нареченого. Раніше дарували також пляшки рисового вина, віяла, тканини для кімоно тощо. Тепер основним подарунком залишилися конверти з грішми, загорнені в червоний чи білий папір і перев’язані золотими та срібними стрічками. Частину цієї суми батьки нареченої використовують для придбання подарунків нареченому.
У Японії також існують два види реєстрації шлюбу: цивільна й релігійна церемонія. Для цивільної церемонії потрібні двоє свідків і згода сторін на шлюб. Згода батьків необхідна тільки при шлюбі між неповнолітніми (до 20 років). При свідках наречені оголошуються чоловіком і дружиною й одержують свідоцтво про одруження.
Охочих провести релігійну церемонію стає в Японії дедалі менше, особливо серед молодих. Зазвичай така церемонія проводиться в сінтоїстському храмі, де вінчання здійснює служитель культу. Молоді обмінюються обручками, а також чашечками саке, тричі випиваючи вміст, що символізує міцний союз. Число три, як і всі непарні числа, вважається в Японії щасливим. У цьому разі три чашечки нареченого множаться на три чашечки нареченої і виходить найщасливіше число — дев’ять.
У сусідньому з вінчальним приміщенні храму накривають столи для весільної вечері. Почесні місця поруч із нареченими відводяться для накадо. Потім сідають батьки та найближчі родичі. Місця для гостей віддаляються від молодих у міру зменшення рівня порідненості або значимості. Часто весільні прийоми влаштовуються не в храмі, а вдома або в ресторані. Останнім часом під впливом західної традиції серед японців стало популярним проводити свій медовий місяць у від’їзді, як правило, на Гавайях.