29 квітня 1918 року складний і суперечливий поступ Української революції був зупинений державним переворотом. Замість національно-демократичної за сутністю, соціалістичної за ідейною спрямованістю, парламентської Української Народної Республіки постало нове державне утворення у формі гетьманату, традиційного для України ХVII—ХVIII ст., але, як з’ясувалося, архаїчного і нежиттєздатного в тогочасних умовах.
Зміна влади в Україні була інспірована німецькою стороною з огляду на неспроможність уряду УНР забезпечити виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Німці визначали модель майбутньої держави, межі її суверенітету, кандидатуру гетьмана і коло його зобов`язань перед союзниками. На посаду глави Української Держави (таку офіційну назву отримав гетьманат. — Р.П.) було вибрано генерала Павла Скоропадського. Вирішальними стали не лише авторитет військового діяча, належність до царської аристократії, а й ознаки етнічної автохтонності — походження з давнього українського гетьманського роду. Важливою для німців була й наявність у П.Скоропадського власної політичної сили — Української народної громади, організації з досить виразною консервативно-ліберальною платформою, а також певних військових структур, необхідних для надання державному переворотові рис внутрішньоукраїнської акції.
Функціонування нової державної конструкції, особливо її владних інститутів, національний характер, соціально-політична база, зовнішня орієнтація були кардинально детерміновані двома потужними чинниками — німецько-австрійською окупацією та російською імперською спадщиною. Ці обставини, а також нетривалість і тимчасовість існування, усвідомлена відмова гетьмана від незалежності задля федерації з «Великою Росією», уже впродовж дев’яти десятиліть породжують контроверсійні оцінки сутності і форми державності, яку будував П.Скоропадський.
Окремі сучасні дослідники намагаються довести, що утворення гетьманату ознаменувало відновлення власної української державної традиції. Зокрема В.Потульницький доводить, що гетьманат у 1918 році був не переворотом, а реставрацією, був не німецькою інтригою, а результатом розвитку всієї модерної історії української традиційної еліти-шляхти — як правобережної, так і лівобережної; не був наповнений російською сутністю, а «був закономірним результатом збереженості саме власної української національної орієнтації з боку української еліти і її прагнень, що тривали близько півтора століття до реставрації традиційної держави — гетьманату».
З таким визначенням можна було б погодитися за умови лише виокремленого розгляду факту постання новітнього гетьманату. Але ж уся його еволюція і крах, конкретні дії головних посадових осіб, які й мали б персоніфікувати собою прагнення «традиційної української шляхти» до творення власної національної держави, доводять недостатню вмотивованість даної інтерпретації появи гетьманату.
Насправді ж такої традиції в тогочасному українському суспільстві вже не існувало. Намагання виводити основи державного устрою з традицій козаччини від самого початку вилилося в штучні спроби надати владній конструкції певної архаїчної атрибутики: голова ради міністрів іменувався отаманом, військову старшину представляли генеральні, бунчукові, значкові тощо. Але невдовзі від цього довелося відмовитися. Традиції козацької доби залишилися лише в гетьманській адміністрації. П.Скоропадський мав офіційний титул «ясновельможний пан гетьман усієї України», документи за його підписом видавалися у формі грамот, маніфестів, листів.
Найбільш аргументовано сутність гетьманату П.Скоропадського як державного утворення доволі штучного і випадкового виклав В.Кучабський. Він вважав, що в Україні 1918 р. політиків із консервативними поглядами, котрі стояли на засадах української національної свідомості та сепаратизму щодо Росії, було надзвичайно мало. А ті сили, які в гетьманській реставрації вбачали користь, були повністю російськими або зрусифікованими. До них належали великі землевласники, промисловці, представники торгово-фінансового капіталу, стара бюрократія, офіцерський корпус колишньої царської армії. Усі вони ненавиділи ідею незалежної України і мріяли про відродження російської імперії. В.Кучабський назвав це найбільшим протиріччям, що лежало в основі гетьманату як державного ладу.
Регенерація українського консерватизму в 1918 році стала політичною реакцією представників власницьких верств на радикалізм соціалістичного проводу УНР. Проте, на думку І.Лисяка-Рудницького, постання гетьманату не було перемогою консервативної течії, а швидше компромісом між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, адже «державний лад гетьманщини 1918 р. не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної влади».
Відомий сучасний дослідник М.Попович також кваліфікує гетьманат
П.Скоропадського як «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію», що виявилася нежиттєздатною, оскільки не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка.
Про кволість традицій та потенцій українського консерватизму свідчить той факт, що найбільш виразний його репрезентант — Українська демократично-хліборобська партія не набула масовості, залишаючись регіональною організацією, зосередженою переважно на Полтавщині. Самостійницько-консервативного характеру надавали їй поважні постаті М.Міхновського та В.Липинського.
Промовистим фактом невизначеності українського консерватизму є нетривалість створеної П.Скоропадським Української народної громади — організації відверто консервативного спрямування. Попри те що її фундаментальні засади в галузі національно-державного будівництва, земельної та соціальної політики було покладено в основу діяльності гетьманського уряду, вона не стала базовою політичною партією режиму, а, виконавши роль інструменту державного перевороту, припинила своє існування. За задумом П.Скоропадського мало бути якраз навпаки: «…попередньо буде створена партія, яка бачить у врятуванні Батьківщини необхідність створення сильної влади в особі диктатора — гетьмана, і що цей диктатор проводив би ті принципи, які лягли наріжними каменями в основу партії; потім ця партія, все розширюючись і збільшуючись чисельно, створила свої відділи по всій Україні, які б у свою чергу підтримували ідею Гетьманства і його починань». В.Масненко не погоджується з тим, що гетьманат 1918 р. був лише декоративним обрамленням держави, і спробував «віднайти можливі зв’язки між різновіковими виявами української державності у формі гетьманату». Однак навіть узявши у спільники Д.Дорошенка і В.Липинського, все ж не зміг відшукати тривку тяглість історичної традиції.
Вичерпну відповідь на це питання дав сам П.Скоропадський. У своєрідному політичному заповіті синові Данилу з нагоди його повноліття у 1925 р. він писав: «Стара українська верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабкістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру».
Недостатня «українськість» гетьманського правління очевидна. І спроби П.Скоропадського зробити його більш національним не вдалися. Сенат більшістю голосів надав російській мові статус державної. Місцеве демократичне самоврядування фактично було знищено внаслідок повернення до влади царської, антиукраїнської бюрократії. Судова адміністрація постійно насичувалася правниками з Росії. Грамота П.Скоропадського від 14 листопада про федерацію з небільшовицькою Росією, навіть з огляду на всю складність міжнародної кон’юнктури, стала актом фактичної ліквідації суверенної державності.
Частина вчених для національної ідентифікації гетьманату користується формулою «ні український, ні російський». Так, Я.Грицак пише: «У вужчому значенні Скоропадський будував ані українську, ані російську державу. Гетьманський режим прагнув упровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася не на знанні української мови, а на лояльності до Української держави. Ця держава розумілася в ширшому територіальному значенні, а не вузькому етнічному».
Цієї ж думки дотримується й
В.Верстюк, вважаючи, що «це була ні українська, ні російська держава, умовно її можна було б назвати малоросійською». «Малоросійство» — досить умовне визначення, що тлумачиться як комплекс провінціалізму, притаманний частині громадян України внаслідок їхнього тривалого перебування у складі Російської імперії. У будь-якому разі, застосоване сьогодні до характеристики Української Держави 1918 р., воно має певний відтінок принизливості.
Безперечно, ні П.Скоропадський, ні провідні діячі гетьманату не усвідомлювали себе малоросами саме в такому сенсі. Показовим є приклад голови ради міністрів Ф.Лизогуба. Коли гетьман говорив йому про необхідність контактувати з лідерами українських партій, прем’єр відповідав: «Да я сам украинец почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок — полковник Лизогуб, а это что за господа?».
Очевидно, абсолютно точної формули національно-державного характеру гетьманату вивести не вдасться. На мій погляд, це був тип такої собі змішаної державності. Української за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики — насамперед у культурно-освітній сфері. І російської — за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції.
І досі дискусійною залишається оцінка форми гетьманського правління, ступеня його залежності від окупаційної влади. Частина вітчизняних дослідників — услід за В.Винниченком, М.Грушевським — вважає гетьманат маріонетковим утворенням. Зокрема О.Мироненко визначає гетьманський режим як «український різновид давно відомої в історії людства класичної меритократії». Як маріонетковий кваліфікує характер гетьманату й англійський дослідник О.Файджес.
Залежність П.Скоропадського від Німеччини очевидна. Саме з волі її вищого державного керівництва він прийшов до влади, а підтримка з боку окупаційного командування була визначальним чинником захисту як від внутрішніх, так і зовнішніх противників режиму. І все ж класичним маріонетковим утворенням гетьманат не був, оскільки мав формальні ознаки незалежної держави: діяли умови Брестського мирного договору, було визнання не тільки Четверним союзом, а й багатьма іншими державами, були власні дипломатичні представництва, укладалися міжнародні угоди тощо.
О.Федишин вважав, що «найкращим визначенням України в умовах німецької окупації в 1918 р. є «сателіт». Вона була у становищі держави, яка добровільно, хоч і неохоче, приймала заступництво великої держави з неминучими обмеженнями свого суверенітету». Автор також вказує на досить істотні моменти: обидві сторони таке становище вважали тимчасовим; покровитель не був сусідньою державою; сателіт був надто великим і своєрідним, щоб бути асимільованим або поглиненим. Попри те що сучасний Тлумачний словник української мови терміни «маріонетка» і «сателіт» подає як майже тотожні, відповідно — «людина, уряд та ін., що сліпо виконує чиюсь волю» та «прибічник, виконавець чужої волі», усе ж таки більш адекватним є друге визначення.
Водночас аж ніяк не можна визнати обґрунтованими твердження Ю.Терещенка, що «на скликаному в Києві Хліборобському конгресі, який представляв переважну більшість українського населення, було утверджено повну і остаточну суверенність Української Гетьманської Держави». Такі сентенції є великим перебільшенням. Про який повний і тим більше остаточний суверенітет може йтися в умовах військової окупації і законодавчо оформленого тимчасового правління? Адже гетьман без дозволу німців не міг проводити вибори до сейму, створювати збройні сили і навіть призначати міністрів.
Інші адепти Української Гетьманської Держави не настільки категоричні у своїх твердженнях і визнають наміри П.Скоропадського «на певний час, до заспокоєння країни і проведення парламентських виборів, перетворити Україну на авторитарну при верховенстві законів, державу з ліберальним соціально-економічним устроєм». Практичне втілення цих устремлінь гетьмана дало вповні авторитарний режим, верховенство права вилилося у відновлення юрисдикції законів Російської імперії, а повернення приватної власності, замість заспокоєння, інспірувало жорстке протиборство на селі, унеможлививши проведення земельної реформи.
Правління П.Скоропадського як диктаторське розглядали й німці. Зокрема віце-канцлер Ф.Пайєр, виступаючи на початку травня у рейхстазі, кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуністичних теорій. У німецькій пресі надибуємо й іншу, але близьку до попередньої, оцінку: «П.Скоропадський запровадив систему строгого абсолютистського централізму». Не бракувало й порівнянь гетьмана з видатними європейськими діячами. Так, лозаннська L`Ukraine писала: «коли генерал Скоропадський зуміє, як колись Людовік XIV, дібрати й згрупувати навколо себе найінтелігентніші та найталановитіші сили краю, зуміє поставити республіку на ноги — народ буде напевне вдячний йому». Показово, що окремі представники сучасної німецької історіографії, зокрема Р.Марк, оцінюють характер гетьманської держави як реакційний. Очевидно, повністю з таким потрактуванням погодитися неможливо. Хоч загалом це була реакція консервативних власницьких верств на соціалістичний «революціонаризм» Центральної Ради.
Один із провідних зарубіжних дослідників історії гетьманату Я.Пеленський стверджує, що з погляду концепції державного будівництва це була «бюрократично-військова диктатура». Справді, гетьман за відсутності власної армії опирався на окупаційні сили, колишню царську цивільну та військову бюрократію. П.Скоропадський у спогадах пише, що вже при підготовці перевороту він бачив себе саме в ролі диктатора — гетьмана як уособлення сильної влади, здатної врятувати Батьківщину.
Досить близько до точного визначення сутності гетьманату П.Скоропадського підійшов М.Стахів: «Це типова одноособова самозванча диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту, причому перемогу йому при перевороті дала виключно чужа військова сила. Переворот Павла Скоропадського з погляду конституційного права Української Держави вповні безправний».
Питання про легітимність гетьманської влади у контексті зміни державних утворень доби Української революції видається досить риторичним. Як прихильники гетьманату вважали повалення Центральної Ради шляхом державного перевороту цілком виправданим, так і лідери Директорії повалення гетьманату через збройне повстання обґрунтовували революційною доцільністю.
І.Лисяк-Рудницький стверджував, що «в Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті гетьманат XVII—XVIII ст. був виборний, напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності». Проте — попри брак виразної харизми — поважне родове походження, блискуча військова кар’єра та обстоювання певною частиною населення необхідності мати «сильну руку», робили П.Скоропадського якщо й не органічною, то доволі прийнятною фігурою на чолі модерного гетьманату. Крім того, були ще дві обставини, які пом’якшували несхвальне сприйняття його суспільством. По-перше, це офіційно задекларована тимчасовість гетьманського правління і намір скликати український сейм. По-друге, відмова від намагань зробити гетьманство спадкоємним. Було запроваджено інститут верховних правителів — владний тріумвірат на випадок необхідності замінити П.Скоропадського.
Отже, узагальнення різних кваліфікацій сутності останнього гетьманату дає підстави стверджувати, що це був авторитарно-бюрократичний режим із близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницької гілки влади, поєднанням в уряді законодавчої та виконавчої функцій, деформованістю політичної системи, істотним обмеженням прав і свобод, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Поява й фіаско цієї форми державності були зумовлені як внутрішніми складнощами перебігу Української революції, так і міжнародною кон’юнктурою завершального етапу світової війни, переможці в якій не бачили перспектив суверенного буття Української Держави.
Переконаний, що ця сторінка нашого історичного минулого не потребує глорифікації, як не заслуговує й на забуття. І в цьому сенсі навряд чи виправданим є те, що в указі президента України про заходи з відзначення 90-річчя від початку подій Української революції 1917—1921 років добу гетьманату Павла Скоропадського обійдено увагою. Історія не має умовного способу. Як писав Михайло Грушевський, «те, що сталося, відстатися не може».