…Неприємності розпочалися, коли Оленка навчалася в п’ятому класі: того року батьки твердо вирішили розлучитися. І надто швидко в кожного з них виникла своя сім’я. Батько практично перестав з’являтися — весь вільний час проводив із молодою дружиною і маленькою дитиною. Мати теж недовго була одна і якось привела в дім невисокого чоловіка з тонкими губами і маленькими очима-щілинками, в яких читалося зло та якась гидливість. «Тепер у нас знову буде справжня сім’я», — сказала задоволена мама, а Оленці здалося, ніби в спину їй дмухнув холодний вітерець. Вони за лічені дні зібрали свої речі й переїхали з крихітної бабусиної хрущовки на околиці до просторої квартири вітчима.
Передчуття дівчинки справдилися. Вітчим, мабуть, був людиною з величезними комплексами, але самоствердитися, підвищити свою самооцінку йому вдавалося лише вдома — в основному за рахунок Оленки. Поступово на неї звалили ледь не всю хатню роботу: вона швидко навчилася прибирати, прати й смачно готувати. Загалом, усе було б гаразд, якби хоч іноді її за це хвалили, пестили, називали найулюбленішою та незамінною помічницею. Та мама весь вільний час присвячувала вітчиму, а той немов вишукував приводи для постійних причіпок і скандалів — і посуд не так помила, і суп пересолила, і стіл забула витерти. Потім народилася молодша сестричка Оксанка, і Оленці стало зовсім зле. Вона з гіркотою думала, що виявилася нелюбою і непотрібною дитиною, яку терпіли лише тому, що вона виконувала всю хатню роботу, тобто, по суті, була й безплатною хатньою робітницею, і нянькою для своєї молодшої сестри.
Мама дівчинку, може, й любила, та зовсім не намагалася захистити від нового чоловіка — надто вже боялася втратити його й хорошу квартиру. Єдиною розрадою для Оленки була бабуся, до якої вона йшла, коли ставало зовсім важко. Там було хоч і бідно, але якось по-особливому тепло й затишно. Востаннє вона пішла до бабусі на початку вересня, але мати з вітчимом її повернули додому. Через місяць дівчинку знайшли в квартирі повішеною.
Втім, на думку класного керівника Галини Петрівни, ситуація виглядає дещо інакшою.
— Зовнішньо Оленка ніяк не показувала, що чимось серйозно стурбована, — розповідає вона. — В останній її день, у понеділок, у мене був за розкладом останній урок у їхньому 9-му «Б». З роботою ми впоралися трохи раніше й десять останніх хвилин уроку обговорювали похід до театру і Музею води. Оленка теж піднімала руку. Потім ми говорили про те, що потрібно б полагодити вікна в класі, і Оленка пообіцяла привести друга сім’ї, в якого, за її словами, золоті руки. Тобто дівчинка будувала плани на майбутнє, була в нормальному гуморі й ні про що, пов’язане з суїцидом, не говорила.
— Навіть подружкам? Невже не скаржилася на те, що, по суті, перетворилася на хатню робітницю?
— Оленка справді говорила, що вдома їй доводиться і прати, і варити, і прибирати. Та вона вміла все це й готова була займатися господарством. Любила вона й свою молодшу сестричку — дочку матері від другого шлюбу. Однокласниці розповідають, що Оленка, повертаючись зі школи, постійно намагалася що-небудь купити крихітці — то льодяник, то невеличку іграшку. Зла на молодшу сестричку дівчинка не тримала, хоча їй і доводилося часто з нею возитися. Добрі стосунки, за її словами, були і з мамою. Серйозною проблемою Оленка вважала лише стосунки з вітчимом. Вона скаржилася на нього подругам, говорила, що він тиранить її через будь-який, навіть незначний, привід. Приміром, вимагав, щоб вона о четвертій годині дня була вдома — встигнути доїхати через усе місто після семи уроків, що закінчувалися у чверть на четверту, дівчинка просто не могла фізично.
— Цікаво, чому вона не перейшла до іншої школи?
— Я думаю, що через своїх друзів і подруг. Через них вона навіть перейшла після восьмого в математичний клас, хоча сама любила гуманітарні предмети, і посилена програма з точних наук давалася їй нелегко. Попри це, у школі вона завжди була в хорошому гуморі. Мені здається, що тут вона відпочивала душею.
Те, що дівчинка заздалегідь не обмірковувала спробу суїциду, кажуть і в міліції. Після її загибелі на кухонному столі знайшли тарілку з голубцями, які Оленка розігрівала на обід. Що сталося за ці лічені хвилини, що зашкодило спокійно пообідати, тепер залишається тільки гадати: якщо хто і знає відповідь, то навряд чи зізнається. Можна припустити, що хтось зателефонував чи зайшов у гості та повідомив щось таке, що вщент переповнило чашу терпіння. Єдине, що дає хоч якусь зачіпку, то це знайдений працівниками карного розшуку під час огляду кімнати товстий зошит Оленки, списаний віршами про нещасне кохання. Адже це одна з найчастіших причин суїциду в підлітків.
— Та все далеко не так однозначно, — вважає дитячий психолог Валентина Філіппова. — В основі більшості спроб підлітків звести рахунки з життям лежить важка й тривала психотравматична ситуація. У даному випадку вона очевидна. Навіть якщо дівчинка ніяк зовнішньо не виявляла свою образу та пов’язані з нею важкі думки, це не свідчить про те, що їх не було зовсім. Коли людині повсякчас погано, вона намагається створити собі свій ідеальний, віртуальний світ. Якщо вдома постійні проблеми, то може розвитися так званий комплекс Попелюшки. Дівчинка починає мріяти: от вийду заміж за принца, і ви всі побачите, яка я гарна і пошкодуєте про те, що не любили мене. Загалом це нормальна захисна реакція. Та якщо якогось моменту дівчині стає ясно, що принца вона так і недочекається, то може статися трагедія. Що за такої ситуації може стати формальним приводом — вгадати складно. Штовхнути на самогубство міг, здавалося б, найнезначніший привід. Приміром, одна дівчинка викинулася з вікна, коли довідалася з новин по телевізору, що її улюблений артист одружився.
— Тобто Оленці міг хтось зателефонувати й повідомити, що, скажімо, її улюблений Петя зустрічається з іншою?
— Могла вона сама подзвонити, могла зайти в гості подруга.
— І так зненацька, без будь-яких попереджень?
— Оленка цілком могла комусь про це сказати. Найчастіше діти все-таки попереджають про свій намір. Та не всіх, а, як правило, людину, яка багато важить для них — маму, батька, свого хлопчика. Приводом у такому випадку може стати звичайна помста: мовляв, вам буде без мене зле, плакатимете, а я лежатиму й не реагуватиму на ваші сльози. Або страх перед покаранням, що цілком ймовірно, зважаючи на ту обстановку, в якій жила дівчинка. Це також частий привід для самогубств у підлітків. Саме через кривду, помсту, страх перед покаранням чи нещасливе кохання підліток намагається звести рахунки з життям. Цим він немов хоче сказати: «Дивіться, до чого ви мене довели!» І хоча бажання піти з цього світу цілком щире, усе-таки в глибині душі дитина хоче, щоб її в останній момент врятували. Навіть, здавалося б, зовсім дорослі, начитані хлопці думають у таких випадках, що «смерть коли-небудь скінчиться» і все буде гаразд. Тому власне життя і не здається надто великою платою за те, щоб помститися кривднику, домогтися справедливості, продемонструвати сміливість і геройство.
— Їй міг зателефонувати й вітчим, пригрозивши «розібратися» за якийсь черговий недогляд?
— Так. Дорослі часто кажуть різкі слова, не надаючи їм особливого значення. Діти ж нерідко сприймають усе буквально. Ну що, скажімо, завадило батьку 13-річного хлопчика, який звинуватив сина в курінні, спокійно поговорити з дитиною? Пояснити, чому він проти, з’ясувати причину, а не пригрозити: «Ось почекай, прийду ввечері з роботи, розберуся з тобою!» Ввечері ж карати довелося лише самого себе.
— Одним із способів профілактики можливої трагедії багато психологів вважають установлення між батьками та дітьми дружніх стосунків.
— Справді, дуже важливо, щоб практично від самого народження маляти в нього з батьках установилися теплі довірчі стосунки. Нормально призвичаїтись у світі без допомоги старших він не може. А при недоліку спілкування та особливостях характеру — скажімо, невмінні дружити з однолітками, схильності до депресій, вразливості, — спроби вирішити «вічні питання людства», які розпочинають практично всі підлітки, може призвести до граничного стану — «кризи втрати сенсу життя». Підліток починає відчувати свою непотрібність і вирішує, що життя взагалі, а його зокрема, не має сенсу. І дуже важливо, хто за такої ситуації прийде на допомогу — такі самі безпорадні однолітки, спритні проповідники різноманітних релігій і сект чи все-таки люблячі батьки. Звичайно, навіть цілком довірчі стосунки з мамою можуть не врятувати, якщо в якийсь момент підлітку здалося, що жити далі неможливо. Та все-таки теплі стосунки з батьками оберігають від надто гострих переживань, особливо якщо мама й дочка стали майже подругами й часто ведуть довірчі «дівочі» розмови. «Ну й нехай у мене короткі ноги та веснянки, зате ні в кого з моїх подруг не буває так затишно вдома».
— Звідки така зневага до життя?
— Багато хто забуває, що, попри зріст, ерудицію та розумний вигляд, у цих «дорослих дітей» не вистачає елементарного знання життя, його закономірностей, практичних навичок. У родині однієї шкільної вчительки, яка вважала, що діти мають виховуватися в суворості та слухняності, зростала дочка. Дівчинка була тихою, спокійною і слухняною. Та, мабуть, саме з такими «правильними», але душевно самотніми дітьми нерідко й трапляються трагедії. У 17 років дівчина познайомилася з молодою людиною і закохалася. Їхні стосунки незабаром стали близькими. Про весілля молода людина й не замислювалася, а дівчині було незручно його квапити. Навіть тоді, коли виявила, що незабаром стане матір’ю. Тим часом настав час іспитів, і юнак поїхав поступати до іншого міста. Дівчина залишилася одна наодинці з важкими думками. Позбутися дитини без відома батьків за тих років було практично неможливо. Виходу, як їй здавалося, не було. Якби вона все відверто розповіла матері (котра хоча й сувора, але все-таки любить, вибачить і допоможе), усе закінчилося б відносно благополучно. Та жах перед покаранням виявився сильніший за здоровий глузд. Коли якось батьки прийшли додому, вони виявили аптечку з ліками порожньою...
— Розмовляючи з підлітками, потрібно постійно зважувати свої слова.
— Думати, про що говориш, потрібно завжди. Тим паче, що в спілкуванні з підлітками батьки не завжди можуть правильно оцінити причини їхніх учинків. Скажімо, не завжди просто виявити одну з найчастіших причин самогубства — тривалу депресію. Небезпека полягає в тому, що в підлітковому віці її дуже легко прийняти за прояв упертості та ліні. Оскільки підрослі діти не завжди самі можуть визначити свій стан і не дуже люблять ділитися своїми переживаннями з дорослими, ті можуть і не помітити лиха, що насувається.
16-річний хлопчик вважав, що життя його пропаще й не має сенсу. А коли так, то навіщо ходити до школи, робити уроки, прибирати в кімнаті? Через якийсь час батьки, стурбовані лінню, неохайністю та грубістю дитини, спробували спитати з нього. Малюючи безрадісні картини майбутнього, які могли чекати на нього за такої поведінки, вони думали пробудити честолюбство. Хлопчик же, якому й без того було зле, повернувшись до своєї кімнати, спробував викинутися з вікна. Причиною всіх бід стала закоханість і сильна вразливість: дівчинка, котра йому подобалася, заявила, що ніколи не стане зустрічатися з таким куцим, як він.
— І все-таки, якщо говорити про трагедію, що сталася з Оленою, то, на мій погляд, причина не стільки в тому, що її «діставав» вітчим, скільки в тому, що її не розуміла, не підтримувала мама.
— Я б не стала робити категоричні висновки. Хоча ситуації, коли одну дитину люблять більше, ніж іншу, зустрічаються не так уже рідко. Адже серцю не накажеш. Звичайно більше люблять молодших дітей. Можливо, тому, що з віком батьківські почуття стають глибшими. Якщо в родині зростають дівчинка та хлопчик, мати, як правило, віддає перевагу дочці. Ще один поширений варіант: нелюбима дитина від першого шлюбу і любима — оскільки спільна — від другого.
Трапляються і цілком абсурдні, із погляду логіки, ситуації. Коли, скажімо, спокійну, розумну дитину люблять менше, ніж буйного, неслухняного егоїста та ледаря. Багато батьків розуміють, що ставляться до дітей не однаково, і страждають. Як правило, причини нерівності встановити нескладно. Приміром, дитина вимагає надто багато часу, а мама хоче займатися кар’єрою. Або: «Мій син слабкий, безпорадний, і тому викликає в мене відразу. А якщо чесно, то мені просто подобається ним командувати». Ще одне зізнання: «Дочка дуже схожа на нелюбиму свекруху. Їхня схожість настільки неприємна, що вона впливає на моє ставлення до дочки». Та в будь-якому випадку дуже важливо розібратися у власних почуттях і зізнатися: так, я цю дитину люблю менше. Звичайно, це несправедливо, але цю несправедливість цілком реально компенсувати. Зовнішні уподобання батьків мають якомога довше залишатися таємницею. На мій погляд, не страшно любити когось менше, страшно зовсім не любити. Обтяжуватися рідною дитиною.