Коли я вперше приїхала в інтернат, багато що для мене було диким і незрозумілим. І щільно зачинені високі ворота, і особистісна стерильність у кімнаті осіб на п'ятнадцять. І розповідь соціального педагога про тотальне її заціпеніння від нав'язаного дітям виконання "пісні про маму" на святкуванні 8 березня.
Поки волонтер Женя, з якою ми приїхали, вкладала спати наймолодшого Дмитрика, я сіла з дівчатками малювати - відверто розмовляти з чужою людиною вони, зрозуміло, не збиралися. Щойно я дістала папір і фломастери, запитали:
- Що треба малювати?
- Та що хочете.
- То ви нам скажіть.
- Звідки ж мені знати, що кожна з вас хоче?
Хтось перемальовував обкладинку зошита, хтось копіював у сусідок, хтось постійно запитував, чи правильно малює... Одна дівчинка повідомила:
- Це в мене буде риба. Чарівна, напевно. Якого вона має бути кольору?
- Так вона ж чарівна. Будь-якого, такого як ти захочеш її зробити.
- Ну то якого ж треба?
А, по-вашому, якого кольору має бути чарівна рибка? Така звичайна, чарівна. Ну от щоб конкретно. Просто, щоб я знала...
Женя викладала з пакетів зовсім звичайні речі, яких зазвичай не привозять спонсори, адже яскраве рекламне фото з колготками, шкарпетками, трусами й підлітковою косметикою від прищів зробити складно. Щоразу під час годинної поїздки до Макарова Женя продумувала ігри й заняття, які можна провести, але щоразу чула від дітей тільки одне запитання: "Може, просто поговоримо?" Іноді їй здавалося, що вони нічого не цінують. Але діти називали волонтерів рідними. Бо так опікуються "своїми" - не тільки запитуючи, чого хочеться прямо зараз, а й помічаючи, що потрібно. В інтернаті ж досить легко побачити, як ця така потрібна турбота заміщується обов'язковим спостереженням і періодичним задоволенням примх.
Поширена і вкрай небезпечна батьківська помилка - карати дитину за те, що в неї щось не виходить. Ми всі розуміємо абсурдність ситуації. Проте якщо щось не виходить у сім'ї, ми часто обираємо покарання, а не допомогу. І за злою іронією знову караємо дитину, вирвавши її зі звичного оточення й урочисто вручивши квиток у суворо структурований світ без права на індивідуальність. Без права на себе. Найстрашніше, що ми звикли вважати це нормальним. Звикли вважати припустимою шкодою глибоке травмування й позбавлення шансів на нормальний розвиток. У свідомості більшості людей спокійно вживаються насправді несумісні речі: розуміння шкоди інтернату для дитини, повне прийняття тривалого виховання її там і - занадто часто - негативне ставлення до випускників інтернатних закладів. Отака сумнівна багатовекторність мислення…
Найчастіше ми просто чекаємо, коли проблеми сім'ї досягнуть межі, за якою для дитини - тільки інтернат. Ми готові шукати дітям місця в інтернатних закладах, іноді - нові сім'ї, але не готові допомогти їм не втратити своїх. Це як стоячи в човні, дно якого пробите, просто призначити спеціально навченого черпальника. У такий спосіб можна забезпечити відносну стабільність рівня води в човні й постійну зайнятість людей у процесі. Але сам процес нескінченний, якщо намагатися усувати лише наслідки, а не їхню причину. І кількість тих, кого слід опікувати, всиновляти, ніколи не зменшиться, якщо ми не постараємося від самого початку не виривати їх з сім'ї.
Востаннє я бачилася з вихованцями "Барвінку" за півроку до його закриття - на прогулянці в зоопарку. Діти не вірили у справжність зебр через відносну білизну їхніх смуг. Вони радісно розсілися на газоні біля поні й були розчаровані розмірами будиночка для молодих жирафів. Мавпячий вольєр виявився більш ніж доречним - діти вже стомилися, зголодніли й намагалися розбрестися між атракціонами й кіосками з морозивом. Мавпи зібрали всіх разом.
- Та бачив я вже ваших макак!
- Дивися, які вони малюсінькі бувають!
- А що там написано, що це "Зелена мавпа"? Вона не зелена! Переплутали все.
Привезені й роздані волонтерами цукерки вже всі згодували мавпам:
- Женю, дай іще. Ми їм віддамо.
- Я цукерки принесла вам. Потім вам нічого не залишиться.
- Нічого, переживемо.
- А про мавп ви подумали? А якщо вони вашими цукерками подавляться?
- Досі ж не подавилися. Женю, дай цукерок. Вони такі хирляві, хоч ми їх погодуємо.
Коли прощалися, до мене підійшла 11-річна дівчинка, яка попередні дві години міцно тримала мене за руку. Вона не запитувала, чи приїду я знову. Просто обняла й похвалилася, що тепер зможе показати своїй тітці все найцікавіше. Адже та пообіцяла, що наступними вихідними вони сходять у зоопарк разом. І знаєте, мені малодушно не схотілося знати, чи дотримається тітка обіцянки. Про всяк випадок…
Інтернату "Барвінок" у Макарові вже немає, його розформували. Після пошуку родичів, можливих прийомних сімей, опікунів або всиновителів більшість дітей вдалося повернути в біологічні або влаштувати в нові сім'ї й сімейні форми виховання. Ті ж, для кого знайти сім'ю не вдалося, переїхали жити в Малий груповий будинок, умови в якому максимально наближені до домашніх, - готуватися до дорослого самостійного життя.
А в 2011-му в Макарові відкрився перший в Україні Центр соціальної підтримки дітей і сімей. За чотири роки роботи там змогли досягти головного - жодна дитина з Макарівського району не потрапила до інтернатного закладу. У центр звертаються по допомогу (хтось приходить сам, когось направляють соціальні служби) і діти, і батьки. Приходять на заняття з реабілітологом, на консультації до психолога, невролога й логопеда, отримати юридичну пораду, допомогу в навчанні - відповіді на всі ті запити, які роблять можливим виховання дитини у звичних сімейних умовах. Для когось центр на певний час стає безпечним місцем проживання, де до того ж можна набути звичайних побутових навичок, як доглядати свою майбутню дитину. Фахівці тут у роботі орієнтуються на результат, а не процес.
- Дівчатка, ви завжди маєте пам'ятати, що народили дитину для себе - щоб було кого любити, щоб поруч був той, хто називає вас мамою. Не для чоловіка, не для бабусь-дідусів. Для себе самої, - юрисконсульт центру Яна Василівна намагається постійно нагадувати це жінкам з відділення матері й дитини.
- А я і так сама, - відповідає 31-річна Олена. Її чоловік залишився в іншій країні, двоюрідний брат приїжджає лише іноді на вихідні, батьків немає. В 20 років вона зробила аборт. Наступного разу змогла завагітніти лише через 10 років. Та тільки чоловік опинився далеко, а будинок у селі навіть топити було нічим. - У мене й у думках не було віддати Софійку. Але я не знала, що робити.
Коли народилася дочка, Олена боялася всього - викупати її, перевдягти, взяти на руки. Спочатку взагалі не уявляла, як це робити:
- Маля плаче - і я плачу… Потім навчилася всього. А що не виходило, знову дивилася й повторювала за фахівцями. Вона ж така бажана, справді…
У відділенні матері і дитини цілодобово можуть перебувати жінки з останнього триместру вагітності й ті, що вже мають дітей.
- Тут добре. Завжди допоможуть, підстрахують, підкажуть. Але я вже хочу додому. Щоб ми з Софійкою були вдвох. Я все підготувала! - тримаючи на руках 4-місячну Софію, Олена довго шукає в телефоні потрібне фото. - Так… Десь воно було… Ну не крутися - я ж мільйон саме твоїх фото гортаю. Ось! Бачите, це - моя кімната. А ось - ліжечко Соньки. Треба собі ще тепер знайти. А то мамі доведеться в кріслі спати. Але додому вже дуже хочеться. Знаєте, я тут змінилася. Сама бачу. Якщо спочатку думала, що тепер із Сонею і до друзів піти не зможу, то тепер мені й не хочеться нікуди від неї йти.
- Ну ще б не змінитися, - Яна Василівна дивиться на Софійку. - З ними всі займаються. І з мамами, і з їхніми дітьми, і з дітьми з інших відділень. Та й самі вони бачать, як можна жити зі своєю дитиною.
Особливість системи захисту дітей у тому, що її наріжний камінь - інтереси й життя саме дитини. І сім'я в цьому випадку - ресурс. Цінний ресурс для розвитку дитини, який треба використати стовідсотково. Слід допомагати й навчати бути батьками. Але для цього іноді мусимо навчитися захищати дітей від нас же самих - від бажання пропонувати одне універсальне і вкрай жорстоке розв'язання всіх проблем.
Жодні слова й гасла, на жаль, не дадуть розуміння, як дуже дитині потрібен дім, і як вона до нього тягнеться. Але можна подивитися на випускницю інтернату, яка живе в гуртожитку. Вгамовуючи свого декоративного щура на прізвисько Щур, вона вмовляє дати їй окрему кімнату - щоб там вона змогла поміняти шпалери, фіранки й повісити дзеркало, як удома. Тут-таки можна послухати розмови дітей перед вихідними - як трепетно вони планують очікувану поїздку додому, хоча й знають, що навряд чи застануть батьків тверезими. Але це швидше, ніж дочекатися, щоб тебе провідали... А от іще: 13-річна вихованка інтернату суботнього ранку вмовляє своїх товаришів помити весь корпус і навіть асфальт перед ним. Усе має бути ідеальним, бо вперше за кілька місяців має приїхати мама…