Пам’ятаєте сцену з фільму «Іграшка»: деспот-директор викликає до себе помічника і вимагає, щоб той скинув штани і в такому вигляді пройшовся установою. Вражений, але слухняний співробітник виконує наказ... Не менше від нього здивований директор запитує: «То хто ж із нас більше чудовисько? Я, наказавши вам, чи ви, підкорившись мені?»
Гіпербола? Перебільшення? Відомий експеримент американського психолога Мілґрама: уявіть, що до вас на вулиці звертаються солідні люди, пропонуючи за невеличку плату взяти участь у навчальному експерименті. Усе, що від вас потрібно, — зачитувати завдання «учневі» й оцінювати його відповіді. У разі помилки необхідно натиснути на кнопку — покарати «учня» розрядом електричного струму. Сила удару щоразу збільшується на 15 вольт. Перед вами дошка приладу зі шкалою, на якій позначено і величину напруги, і рівень її небезпеки: 15–60 В — «легкий шок», від 195 до 240 В — «сильний шок», від 375 до 420 В — «жорстокий шок», від 435 до 450 В — «ХХХ», що відповідає загрозі для життя. «Учень» сидить перед вами за невисокою перегородкою. Його запросили одночасно з вами і відразу, методом орел-решка, визначили, хто з вас буде «учнем», а хто «вчителем». Перш ніж почати виконувати обов’язки «вчителя», вам дають випробувати на собі невеличкий, але відчутний розряд у 60 В. На ваших очах до «учня» під’єднують електроди, змащуючи зап’ястя зубною пастою — щоб не було опіків. Ви помічаєте його тривогу й чуєте невпевнену скаргу: «Між іншим, я маю проблеми з серцем...» І усвідомлюєте, що саме ви можете стати причиною не тільки страждань, а й смерті напарника. Експеримент розпочався, з кожним новим ударом струму скарги «учня» посилюються, перетворюючись на лемент і благання пощади. Але поруч із вами стоїть суворий і серйозний експериментатор, відповідаючи на кожну вашу спробу припинити експеримент тільки одне: «Надзвичайно важливо, щоб ви не зупинялися! Експеримент має тривати далі!»
Отже, любий читачу, чи змогли б ви особисто «повстати» проти авторитетної особи й припинити експеримент, пішовши геть? Як ви гадаєте, який відсоток тих, хто вів експеримент до кінця — до смертельних 450 В? Сумніваєтеся, що можна без особливої причини свідомо завдавати страждань іншому? І опитані студенти запевняли, що нормальні люди не здатні перевищити 135 вольт. Сорок психіатрів вважали, що до 450 вольт може дійти хіба один із тисячі, та й то садист. Однак, за підсумками експерименту, максимально можливий шок призначили 65% учасників! А серед ліберально налаштованих студентів, які своєю поведінкою та одягом демонструють незалежність, виявилося аж 85% тих, хто повністю підкорився інструкції! Парадокс? Ні, всього лише «гра в особистість».
Чим же пояснити таку несподівану й прикру поведінку — заподіяння сильного, вочевидь небезпечного болю іншій людині? Тільки тим, що особа, наділена владою, наказала це зробити. Піддослідні прагнули чинити правильно й уникнути соціальної немилості, навіть усупереч власним бажанням, перебуваючи у підпорядкуванні авторитета. Зазнаючи крайньої міри напруги, майже всі «вчителі» протестували проти того, що відбувалося (вони плакали, кусали губи, тремтіли), однак продовжували натискати на кнопку. До речі, у ролі «учня» був фаховий актор-інкогніто, що імітував страждання.
Не обговорюючи проблему гуманності такого експерименту, важко не відзначити, як погано ми знаємо самих себе, ті психологічні механізми, що керують нашими думками і вчинками. У повсякденних ситуаціях покірливе улягання різним інструкціям та правилам може сприйматися як вихованість, здатність доводити справу до кінця, дотримуватися даного слова, як відповідальність перед самим собою й іншими людьми. Але в нестандартних ситуаціях багато людей виявляються нездатними на самостійний моральний вибір, що йтиме врозріз із авторитетним «Ви мусите!». Мабуть, у такому випадку є сенс говорити про зовнішню відповідальність, а точніше — про підкоряння зовнішньому обов’язку, звичайній ретельності.
Що ж таке внутрішня, або автономна відповідальність? Данський філософ С.К’єркеґор писав: «...визначаючи етичне ставлення до життя... під словом «обов’язок» часто розуміють зовнішні житейські відносини. Не дивно, що життя, присвячене обов’язкові такого роду, видається людям далеко не привабливим і нудним... Справжній етичний погляд на життя потребує від людини виконання не зовнішнього, а внутрішнього обов’язку, обов’язку перед самим собою, перед своєю душею, яку він має не погубити, але віднайти». Людина, на думку філософа, повинна сама створювати, народжувати власний моральний закон, вибрати саму себе, свідомо беручи на себе відповідальність за «кожну свою справу і слово». У цьому нам допомагає сумління — закон, що живе в нас. Ним не можна нехтувати за жодних обставин, навіть у випадку, зауважував О.Радіщев, якби «якась влада на землі силувала тебе до неправди, до порушення обов’язку совісті».
Людина, що не дотримується внутрішнього обов’язку, неначе втікає сама від себе. Вона боїться залишитися наодинці з собою й «утікає» або в роботу, або в розваги, або в те й інше по черзі. За надмірним захопленням азартними іграми, алкоголем, наркотиками, екстремальними видами спорту може ховатися намагання втекти від себе. Щоб не побачити у внутрішньому дзеркалі власну недосконалість або каліцтво, багато хто воліє «спати», залишаючись наодинці з самим собою. Можна прожити все життя, так і не прокинувшись. Е.Фромм називав це «втечею від свободи».
У повсякденній свідомості свобода бачиться чимось жаданим і привабливим. Але внутрішня свобода має ще один бік — відповідальність за вибір. Зробити такий вибір інколи нелегко, для цього потрібні не тільки сила, мужність, а й духовне опертя — совість. В.Франкл як психотерапевт радить більше часу проводити наодинці з самим собою, слухаючи боязкий голос совісті, який допомагає відшукати життєві смисли, бути не байдужим спостерігачем у силу сформованих навичок і стереотипів, а спроможним вчасно відмовитися від неправильного вибору.
Чим платить людина за втечу від власної свободи, сумління, відповідальності? Організм протестує і мстить безсонням, невротичними розладами, депресіями, соматичними порушеннями. Але найстрашніший наслідок — утрата сенсу життя, часто несвідома, якийсь «екзистенційний вакуум» як переживання нудьги, безсилля, власної непотрібності, порожнечі, розпачу. Хто, попри це, шукав і знайшов сенс свого життя, узяв на себе відповідальність і сміливість за його здійснення, той по-справжньому вільний. Таку відповідальність не сплутаєш із некритичним виконанням даного собі або комусь зобов’язання, інколи помилкового, а справжню свободу — із розгнузданістю, розгулом низьких пристрастей і бажань.
Психологи вважають, що дорослих людей, які володіють високим рівнем особистої відповідальності, ледве більше одного відсотка. Справді — «…все прекрасное так же трудно, как и редко…». Критичний вік для становлення цієї риси — підлітковий. Сутність цього віку саме й полягає у конфлікті між прагненням до автономії і недостатнім розвитком психологічних механізмів автономної регуляції поведінки. Якщо найближче оточення не заважає, а заохочує підлітка виявляти ініціативу, самостійність, творчу активність, це сприяє регуляції й удосконаленню його поведінки, спонукає прислухатися до голосу власної совісті, переживати відповідальність за свій вибір у найрізноманітніших життєвих ситуаціях.
А ось залишаючись інфантильним виконавцем, залежною і веденою, зручною і слухняною, а отже, по суті безвідповідальною, людина втрачає або так ніколи й не віднаходить здатності до авторства власного життя, до творчих взаємин із навколишнім світом. І росте, образно кажучи, окультурене, доглянуте деревце, штучно позбавлене хисту до саморозвитку. Так з’являється черговий «зомбі», «гвинтик», що дозволив підмінити закон сумління встановленими соціальними нормами й вимогами. Така собі зовні «правильна людина», «зразковий учень», «свідомий громадянин», «сумлінний трудівник», але позбавлений своєї особистості, внутрішнього духовного стрижня, здатного встояти під будь-якими вітрами.
А якими ми хочемо бути самі й бачити своїх дітей — вправними маніпуляторами, слабкими виконавцями чи відповідальними і вільними людьми? Вибір кожен робить сам.