Яка Росія нам потрібна? До 70-річчя підписання пакту Молотова—Ріббентропа

Сьогодні в Росії зі згубною метою «прискореного відновлення колишньої величі» ухвалено політичну доктрину переділу світу на зони впливу під камуфляжем «багатополярності». Доктрина балансування на тліючих конфліктах, загравання з антидемократичними режимами і шантажу світового демократичного співтовариства для виторговування політичних і економічних преференцій у глобальній енергетичній, фінансовій, військовій та інших сферах. При цьому Росія всіма правдами й неправдами намагається зліпити блок з авторитарних пострадянських країн, готових до підтанцьовки в цій небезпечній кадрилі.

Під недбалим лоском вгодованих нафтодоларами російських самітів такий діагноз може видатися перебільшеним чи навіть упередженим. Саме це й тривожить. Лихо в тому, що падіння Росії спочатку не на жарт зачепить Україну, а потім й інші країни.

Та хто сьогодні у світі спроможний реально порушити питання перед Росією про її майбутнє? Хто спроможний із мінімальними дипломатичними еківоками вказати на явну згубність її шляху та переконати, зажадати від країни повернутися до політики, яка личить демократичній державі XXI століття? Європа, зокрема й Україна, настільки здрібніла політично та морально, що спроможна народжувати лише політичних карликів і помалу грузне в «прагматизмі» та «реальній політиці». США і Великобританія готові похитнутися.

На жаль, Україна ніколи за всю нову історію не переймалася запитанням, якою має бути її політика стосовно Росії. І тим паче питанням, яка Росія нам потрібна. Стиль і порядок денний відносин Росія—Україна визначалися Москвою, так само, як і наші внутрішні міжнаціональні відносини. У результаті навіть найстабільніші в СНД міжнаціональні відносини в Україні стали давати тріщини. Вітчизняні політики поки що не здатні формувати ідеї в інтересах усієї нації, зате навчилися самовбивчої практики «догоджати» настроям різноманітних груп.

Навіть політики «нової хвилі» пропонують закрити очі на «хвороби» і, немов нічого й не відбувається, робити ставку на економічні, культурні та інші проекти з Росією. Це наївність. Такі проекти неможливі без спільного знаменника. Буде їхня видимість і сварки зі взаємними закидами. Приклад занапащеного проекту АН-70 або антикооперації у ВПК показовий.

Ризикну припустити, що ідея підтримки шляху розвитку демократичної Росії, сильної, вільної від тоталітаризму, ксенофобії та великодержавного шовінізму, спроможна не тільки об’єднати українське суспільство, а й дати позитивний імпульс у формуванні міжнародної політики інших держав щодо неї та допомогти майбутнім кремлівським лідерам. Це має бути «інша Росія», а не нинішня. У цьому наш спільний знаменник. Тому Україна спочатку має зрозуміти, у чому згубність нинішнього російського шляху і як нам об’єднати зусилля в порятунку не тільки Росії, а й миру в Україні, Європі, інших регіонах. Для цього потрібно розібратися з діагнозом, мати мужність спростовувати міфи, які отруюють українське та російське суспільство, а потім формувати свою політику.

Холодна війна чи гарячий мир?

Очевидно, багато людей і навіть політиків, які помиляються щодо терміна «холодна війна», не читали промову екс-прем’єра Великобританії Вінстона Черчіл­ля, яку в 1946 році, будучи у відставці, він виголосив у Фултоні (США) у присутності президента Гаррі Трумена. Насправді цей мудрий політик проголосив програмну промову на підтримку не війни, а «гарячого миру». Він закликав демократичне співтовариство об’єднатися і зробити все можливе, аби у світі ніколи більше не було війни та тиранії.

Черчілль дає аналіз політичним подіям, які відбулися після закінчення війни. «Залізна завіса простяглася поперек континенту... Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія... усе підпорядковано надзвичайно сильному контролю Москви. Комуністичні партії, які були невеличкими у всіх східних державах Європи, допалися до влади всюди й дістали необмежений тоталітарний контроль. … Це, звичайно, не та визволена Європа, за яку ми боролися», — сказав Черчілль.

Для запобігання війнам британський екс-прем’єр пропонував створити Міжнародні збройні сили ООН. Він не закликає всіх до ізоляції СРСР, навпаки, захоплюється хоробрістю росіян і називає Сталіна бойовим товаришем... Проте він пропонує всіма силами боротися проти тиранії, яка підкоряє та отруює свідомість людей і робить їх бездушним гарматним м’ясом для нової війни. «Ми не повинні припиняти безстрашно проповідувати великі принципи свободи та прав людини, які є досягненням англо­мовного світу». «Трудящі всіх кра­їн мають будувати Храм Миру».

Нарешті, Черчілль запропону­вав програму «гарячого миру», аби СРСР не спіткала доля Німеч­чини. «Якщо західні демократичні держави стоять разом у суворому дотриманні принципів Статуту Організації Об’єднаних Hацій, їхній вплив для сприяння тим принципам буде величезний, і ніхто не зможе завадити їм. Якщо, проте, вони будуть розділені або вагатимуться у виконанні їхніх обов’язків, і якщо ці важливі роки минуть без користі, тоді, справді, катастрофа може розтрощити нас усіх.

Зовсім недавно, коли я бачив це і звертався із закликом до моїх співвітчизників і світу, ніхто не звернув уваги. До 1933-го або навіть 1935 року Німеччина могла бути врятована від жахливої долі, яка спіткала її, і ми всі могли бути врятованими від лиха, яке Гітлер приніс вільному людству».

Чим відповів Сталін — відомо. У відповідях на запитання газети «Правда» він назвав Черчіл­ля палієм війни, англо-саксонським нацистом; згадані англійцем прокомуністичні країни — країнами справжньої демократії, а зростання комуністичного впливу закономірним явищем.

Далі події пішли знайомою спіраллю. Переворот у Польщі в січні 1947 року, захоплення комуністами влади в Чехословаччині в лютому 1948 року, початок блокади Берліна у червні 1948 року. Нависла загроза над суверенітетами Греції, Туреччини, Норвегії, Персії... Надії на стабілізацію і безпеку в рамках створеної в 1945 році ООН уже тоді виявилися марними. Тому в країн демократичного табору не було іншого шляху, крім об’єднання в 1949 році в Північноатлантичний альянс для забезпечення власної безпеки. У результаті, попри кризи та проблеми, НАТО свою основну місію із запобігання світовій війні та поширенню тираній виконав.

Після розпаду тоталітарної сис­теми соціалістичного табору утворилися держави демократичної спрямованості. Біда, що не всі втрималися на цьому шляху.

Хто продовжить гарячий мир?

Побоювання демократичного світу щодо початку холодної війни даремні. Вона де-факто розпочалася з того моменту, як Росія вдяглася в замшілий каптан «послідовника СРСР».

На жаль, чимало наших оглядачів без належної уваги поставилися до недавнього відкритого листа колишніх лідерів Східної Європи до лідерів країн НАТО, ЄС і США. Насправді цей лист гідний серйозної уваги, оскільки вільно чи мимовільно повторює ті самі тривоги та побоювання стосовно майбутнього світу і небезпечної гри Росії, що й фултонська промова Черчілля.

Отже, роль згуртування демократичного світу заради його безпеки знову зростає. Та чи може взяти на себе цю роль НАТО, ЄС, США, G8? Велике запитання, з огляду на хибну практику сепаратних договорів.

За нинішньої ситуації Україні та ряду інших пострадянських і східноєвропейських держав потрібно, з одного боку, готуватися до найгіршого, коли їхні інтереси можуть бути зраджені в результаті прихованих домовленостей на кшталт пакту Молотова—Ріббентропа (і секретних протоколів до нього), а з другого — взяти на себе ініціативу з порятунку самих себе та іншого світу від катастрофічних сценаріїв. Приклад Грузії показовий та цинічний.

Чи можна в Україні побудувати «лінію Маннергейма»?

Росія (як правонаступниця СРСР) дотепер відмовляється відгукнутися на заклик президента Польщі Александра Квасьнєвсь­кого в 2005 році та визнати заради примирення «факти та історичне зло», які свідчать про те, що СРСР знищив Польщу в союзі з Німеччи­ною. Це документально та фактично випливає зі статей секретного протоколу Молотова—Ріб­бентропа до пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року. Відпо­відно до цієї домовленості Радян­ський Союз і Німеччина напали в 1939 році на Польщу (Гітлер — 1 вересня, а Сталін — 17 верес­ня), провели спільні переможні паради в Бресті та Гродно, а на пуб­ліці заявили, що «зупинили полум’я війни, яка розпалювалася». Згадаймо й телеграму Моло­това від 9 вересня 1939 року, в якій він привітав нацистів зі вступом у Варшаву.

Відповідно до першого прото­колу Сталіну діставалася Фін­лян­дія, Естонія, Латвія, а також частина територій Польщі (нині За­хідна Україна, Західна Білорусь і ряд етнічних польських земель). Бессарабія (Молдова) і Пів­нічна Буковина, що входили до складу Румунії, також ставали сферою інтересів Кремля. 28 вересня 1939 року було підписано угоду «Про дружбу і кордон», що скоригувала поділ Східної Європи: до сфери інтересів СРСР увійшла Литва (замість ряду етнічно однорідних польських воєводств). Жодні «національні інтереси» або «вимушені обставини» не можуть виправдати захоплення чужих територій та насильство над мільйонами гро­мадян. Понад те, зовсім недав­но кремлівські історики навіть обвинуватили Польщу в «незговірливості» під час вирішення питання про Данцизький коридор і проведення через польську територію магістралі до Східної Прусії. От і винуватець Другої світової війни знайдений — виявляється, це була... Польща!

На відміну від країн Прибал­тики, Фінляндія змогла гідно протистояти СРСР (який після імітації провокацій на радянсько-фінському кордоні 30 листопада 1939 року напав на нейтральну Фінляндію, за що був виключений із Ліги На­цій), тому що, не сподіваючись на гарантії та захист супердержав, зусиллями колишнього царського генерала Маннергейма побудувала оборонну лінію.

Чи варто Україні скористатися цим досвідом і будувати такі самі укріплення? Копіювання такого досвіду марне. Планувати можливість воєнних дій — це найпрограшніший варіант. Та ідея «лінії Маннер­гейма» може бути реалізована зовсім в іншій площині. У вигляді послідовної побудови демократичного суспільства України, особливо міжнаціонального миру, шляхом випереджального вирішення всіх спірних проблем. Зокрема й вироблення зрозумілого і на Заході, і на Сході України підходу до політики щодо Росії. Ми не повинні дозволяти маніпулювати власними проблемами, ми маємо їх вирішувати самі на демократичній основі (і мовну, і проблему примирення, й історичні протиріччя).

Про основи політики щодо Росії

Боротьба з тиранією. Перше, що може об’єднати наше суспільство в політиці щодо північного сусіди, це боротьба з тиранією в Росії. Наявність демократичної, прогнозованої Росії перестане розділяти наше суспільство через страхи перед російським тоталітаризмом. Виступи українського суспільства за вільні ЗМІ, боротьба проти вбивств журналістів і політиків, за вільні вибори в Росії об’єднає Україну та прокладе шлях до відновлення добросусідства з нею. Тоді і питання Чорноморського флоту цікавитиме лише вузьких фахівців. Необхідно частіше надавати своє інформаційне поле демократичним силам Росії, шлях яким закритий у її тоталітарному середовищі. Просто не можна збагнути, чому Україна заповнює ефір своїх телеканалів пропагандистським російським секонд-хендом і стрілялками, присмаченими ностальгією за радянським минулим.

Ми навмисно залишимо поки що за дужками економічні та політичні відносини з РФ, оскільки тоталітаризм звужує їхні можливості. Так, «у сильного безсилий завжди винний». В авторитарній країні неможливо перемогти корупцію, попри гучні ініціативи. Корупція — фундамент існування тоталітарної країни, починаючи від виборів, судів і закінчуючи торгівлею та культурою.

Концепція мовної політики. На мій погляд, помилковою є ідея політиків, які називають себе поміркованими, ігнорувати мовну проблему. Вони уразливі перед тими, хто її щосили експлуатує, розвішуючи провокаційні банери. Давно стало очевидним, що Україні конче потрібна чесна, компромісна, збалансована мовна політика. Найперспективнішою є ідея сполучення єдиної української державної мови міжнаціонального спілкування та можливості введення додаткових регіональних мов у компактних етнічних регіонах, а також мов корінних малих народів. Її суть не в гаслах, а в узгодженому балансі. Така концепція була опублікована в 2006 році в «ДТ». Відповідно до неї, громадська організація «Я розмовляю українською», з огляду на байдужість політиків і депутатів, була змушена розробити і проект Закону України про концепцію мовної політики.

Легко показати, що мовна та культурна політика Росії набагато жорсткіша щодо національних меншин, ніж в Україні, попри набір гарних декларацій у законах. І ці меншини зникають. На Куба­ні, наприклад, практично повсюд­но український етнос переписаний у псевдоетнос «козаки».

Концепція примирення нації. Неправда, що в нас різна історія. Просто в ній є білі плями. Примирення розпочинається з визнання взаємної провини, взаємного прощення та покаяння. І нашим обов’язком залишається моральне засудження злочинів. У 2002 році я опублікував брошуру «Ду­ховний Нюрнберг марксизму-ленінізму», в якій висловлювалася пропозиція: всім українським суспільством, без війни пам’ят­ників і паплюження могил, дати принаймні історичну і моральну оцінку злочинам ідеології марксизму-ленінізму, які за масштабами скоєного аналогічні фашизмові. Оцінку злочинам режимів Леніна та Сталіна, які уникли свого Нюрнберга за криваві злочини перед власними народами, які розв’язали червоний терор, які породили Громадянську війну, голодомори, депортації, масові розстріли і ГУЛАГ.

У травні 2005 року я спрямовував листи і брошуру президентам України, Польщі та країн Балтії з проханням провести міжнародний форум із засудження злочинів марксистсько-ленінсь­кої ідеології. В Україні — мовчання, а країни Балтії провели форуми, і з їхньої ініціативи Парламентська асамблея ради Європи (ОБСЄ) у січні 2006 року засудила злочини комуністичних режимів, підкресливши, що це робиться і з метою примирення. На жаль, морального засудження самої ідеології не сталося. Це було пов’язано з тим, що в резолюції пропонувалося вказати ідеологію комунізму, поняття якої розмите. Росія виступала проти резолюції. І вважала такі дії підступами націоналістів, які нібито збираються вимагати компенсацій. Однак Парламентська асамблея — це не націона­лісти, а шановна організація, до якої входить 46 держав. Наскільки сьогодні Росія Путіна—Медведєва відрізняється в демократичному плані від СРСР 1989 року або Ро­сії Єльцина 1992 року, може свідчити факт, що з’їзд народних депутатів СРСР у 1989 році не побоявся засудити секретні протоколи Молотова—Ріббентропа. А в 1992 році після виявлення комісією Яковлєва в архівах КПРС оригіналів секретних протоколів вони були офіційно опубліковані. І ніхто не пред’являв Росії претензій про компенсації...

26 січня 2008 року в Сева­стополі з нашої ініціативи була організована конференція національно-демократичних організацій «Духовний Нюрнберг марксизму-ленінізму як чинник очищення і примирення в суспільстві». Конференція прийняла звернення до президента, прем’єра, до всіх регіонів із пропозицією провести такі самі конференції. На жаль, в Україні цю ініціативу знову не було підтримано. В Європі ж 2 липня 2009 року ОБСЄ, нарешті, засудила злочини ідеології сталінізму, які за масштабами прирівнюються до злочинів нацизму. На жаль, Росія, дотримуючись курсу на повернення до минулих символів, знову виступила проти, стверджуючи, що ці злочини непорівнянні. Сталінізм — це нібито не людиноненависницька ідео­логія, а лише дії окремих людей. Адже саме відповідно до злочинних ідеологічних установок марксизму-ленінізму, які викладені в десятках томів «першоджерел», а потім і томах їхніх вірних послідовників — Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Пол Пота, люди винищувалися мільйонами за ідео­логічною та соціальною ознакою. Людство сьогодні висуває претензії не радянському народові-переможцю, а кліці, яка намагається обілити злочини марксизму-ленінізму і сталінізму, прикриваючись народом.

Навіть у недемократичній Ро­сії Володимир Путін та інші діячі почали низку кроків з примирення росіян зі своїм минулим — пригадаймо спецпотяг ветеранів ВВВ із Росії до Німеч­чини, санкціоноване державою перепоховання та службу патріарха Алек­сія II на могилах Денікіна і російського філософа-націона­ліста Ільїна, установлення в 1994 році та захист Православного меморіалу «Примирення народів» у Москві, зокрема білогвардійцям — донському отаману Краснову, генералу Кутєпову та ін. Урочисті молебні на їхню честь відбуваються щорічно. Усі ці та інші постаті і факти далеко не однозначні.

Україна також має право на пошук шляхів примирення та взаємного прощення, природно, без виправдання будь-яких злочинів.

Таким чином, тільки борючись за усунення тиранії та відновлення демократії в Росії, Україна може забезпечити свою безпеку, єдність, примирення і зберегти добрі відносини із сусідом.