Зізнаюся, я досить неспортивна людина. Але кілька років тому мені пощастило потрапити в компанію людей, котрі не просто ведуть активний спосіб життя, а захоплюються екстремальними видами спорту: стрибками з парашутом, альпінізмом, дельтапланеризмом, гірськими лижами. Слухала їхні задерикуваті розповіді із двояким відчуттям. З одного боку, вони викликали замилування. З іншого ж, у глибині душі вважала їх усе-таки трішечки божевільними. Вони ставилися до мене поблажливо, мовляв, «спробуєш, тоді зрозумієш».
Оскільки я панічно боюся висоти, парашут, скелі та всілякі літаючі чудеса техніки відпадали відразу. Лижі здавалися мені доступнішими. Так у черговий сезон опинилася у вітчизняній гірськолижній мецці — Славському. Оселилися ми в симпатичному триповерховому будиночку в центрі селища. Гостинні господарі не перший рік «терплять» нашу гучну, на 23 чоловіки, компанію. Терплять, звісно, не за безплатно. Двомісний номер у такому будинку коштує 75 грн. на добу, чотиримісний — по 50 із людини (ціни на проживання в готелях чи пансіонатах значно вищі). У підвальному приміщенні обладнано коминковий зал, у якому зазвичай зустрічають Новий рік, кухню та сауну. Важлива подробиця — у будинку три санвузли з цілодобовою гарячою водою. Безумовно, можна знайти житло дешевше — за 25—35 грн. на добу, але рівень комфорту при цьому істотно знизиться.
Затяті гірськолижники часу не марнують: поселившись, відразу поспішають на Тростян. Початківці ж ідуть у найближчий пункт прокату по спорядження. Від того, наскільки вдало і правильно вам підберуть черевики та лижі, залежить багато речей. Зокрема ваші безпека і здоров’я. Тож заощаджувати на цьому не раджу. Комплект, до якого входять лижі, черевики та палиці, коштує від 25 до 50 грн. на добу.
Свої перші повороти й падіння гірськолижники-початківці роблять, як правило, на горі під назвою Політех. Підйом на бугелі коштує дві гривні, аналогічний підйом на «газику» — на гривню дорожче. Людині цілеспрямованій досить одного тренувального дня на цій «дитячій» гірці. Головне — бажання опанувати ази техніки гірськолижного спорту: освоїти повороти, укол палицею і гальмування.
Пройшовши курс молодого бійця на Політеху, приєдналася до компанії з рішучим наміром підкорити Тростян. Купила проїзний на п’ять спусків, вартістю 27 гривень (12 грн. становить застава за картку, яку можна поміняти, вичерпавши кількість підйомів), піднялася на вершину Тростяна. На горі працюють шість підйомників і канатно-крісельна дорога. Правда, щоб піднятися у «кріслі», потрібно вистояти величезну чергу — години дві, не менше, а потім, хвилин із 20, підіймаючись, милуватися мальовничими гірськими пейзажами.
Новачків зазвичай ведуть на середній захід, де більш положистий схил. Щоправда, аби туди добратися, необхідно подолати захід верхній — спуск середньої складності. Добре, якщо погодні умови сприятливі, лежить м’який, глибокий сніг. Інакше доводиться «шкребти» по льоду, час від часу наїжджати на викачані земляні залисини й летіти сторчака, обганяючи власні відстебнуті лижі. Ось тут саме час перевірити характер і серйозність ваших намірів. Я бачила, як деякі панянки, стомившись боротися з собою, впадали в істерику, кидали лижі, зарікаючись ще хоч раз стати на них. Але подітися все одно нікуди — щоб добратися додому, потрібно спуститися з гори. І не інакше як на лижах.
Після освоєння західного схилу мене повели по траверсу на північний. Там я зробила кілька спусків і відчула, що втомилася: піджилки трясуться від напруження, замість ніг — гирі. Поки мої товариші гасали по різних трасах, я засіла в одній із колиб, де можна було ситно попоїсти: чинахи, вареники, деруни; зігрітися чаєм, коньяком або глінтвейном.
Як добратися до машини, що очікувала нас біля підніжжя, не мала ані найменшого уявлення. Виявляється, сюрпризи не закінчилися. Вже сутеніло, коли ми піднялися з півночі на центр, і там мені пояснили, що потрібно зробити останній ривок — з’їхати по південній трасі вниз, де припарковано наш усюдихід. «А інакше ніяк не можна?» — заблагала я. «Ні. Давай змобілізуйся — і вперед», — відповіли суворі наставники.
Робити нічого. Не відчуваючи під собою ніг, «пошкребла» по схилу. Хлопці постійно командували: «Присіла, зробила укол палицею! Поворот! Тулуб розверни!» Я вже погано чула, тіло не слухалося... Нарешті ми біля цілі. Під дружні вигуки мене втягли в кузов вантажівки і привітали з тим, що я опанувала південь — найскладнішу трасу Тростяна.
Втома і задоволення — ось що відчула, знявши черевики й упавши на ліжко. Так я стала гірськолижницею.