Із проблемою дитячого вередування зіштовхуються майже всі батьки. Перший, а тому найважчий «пік вередування» припадає на вік 2—5 років. Звісно, всі сім’ї більш або менш успішно, набивши купу ґуль і попсувавши нерви, із проблемою зрештою впорюються. Але чи правильно ми поводимося в цей період? І як можна вийти з нього з мінімальними (насамперед для дитини) втратами?
У віці 3—5 років малюк проходить перебудову, у процесі якої набуває нового досвіду під назвою «Я сам», починає більше розуміти, гостріше переживати емоційні конфлікти. Саме в цей час і з’являються перші справжні капризи, що так лякають батьків. Доти покладлива, дитина раптом ніби забуває всі інші слова, крім «ні» та «не хочу», стає примхливою й норовливою, затято відмовляється виконувати наші вимоги. І поводиться вона при цьому, на наш погляд, украй негарно: кричить, верещить, тупоче ногами, плаче, жбурляє все, що трапиться під руку, падає на підлогу. Причому все це може відбуватися не лише вдома, а й на вулиці, на очах у багатьох співчуваючих.
Існує кілька основних причин дитячого вередування. По-перше, дитина може вередувати, якщо її щось турбує, наприклад, у неї щось болить, але сама вона цього не розуміє, просто відчуває дискомфорт. Адже маленькі діти не можуть відчувати, що відбувається в їхньому організмі, так, як це відчуває й розуміє дорослий. По-друге, вередуючи, малюк, можливо, просто хоче привернути до себе вашу увагу. Він вибрав такий спосіб поспілкуватися з вами, бо йому бракує вашого товариства, уваги, вашої любові, нарешті. По-третє, дитина, мабуть, уже зрозуміла, що вередуванням, сльозами й істерикою вона може домогтися від вас усього, чого захоче. І починає переліченим користуватися. Це — правдивий сигнал про те, що вам бракує твердості в боротьбі з дитячим вередуванням. Але твердість зовсім не означає категоричність і авторитарність. Необхідно спокійно, без крику й покарання дати зрозуміти дитині, що є в цьому житті правила, яких за жодних обставин не можна порушувати. Навіть маленькі діти цілком здатні зрозуміти, що не все в цьому світі підлягає їхнім бажанням. І вам під силу пояснити їм це.
І нарешті — варіант четвертий, найпоширеніший, на якому ми зупинимося докладніше, оскільки чимало батьків і гадки не мають про його існування, пояснюючи примхи дитини першими трьома причинами. І — як наслідок — неправильно поводяться, лише ускладнюючи ситуацію. Дуже часто вередуванням дитина висловлює протест проти надмірної опіки і демонструє бажання бути самостійною. Це тим більше природно, якщо дорослі дотримуються авторитарного стилю виховання, прагнучи звично диктувати малюкові всі його вчинки. При цьому керуються найкращими спонуканнями, адже вони знають, «як треба». Але в зазначеному віці дитина вже здатна критично оцінювати це «треба», воно для неї далеко не завжди очевидне. Саме тому краще спокійно пояснити дитині, чому ви саме цього від неї хочете, ніж вимагати незаперечної слухняності. Адже дуже часто малюк реагує не на зміст, а саме на категоричний тон заборони, яка не залишає йому жодних альтернатив для прояву самостійності. Численні дослідження психологів свідчать, що дитині вже з раннього віку для гармонійного розвитку необхідний певний баланс між опікою (заборонами) і свободою. Вона має відчувати, що нею не тільки опікуються, а й дають їй право самостійного вибору, поважають його. Багато батьків, упевнених, що дотримуються демократичного стилю виховання, насправді поводяться прямо протилежним чином. Такі «турботливі» матусі буквально кроку не дають ступити своїм чадам самостійно: «Туди не ходи», «Цього не чіпай», «Тут не грайся!» Чи завжди необхідно оберігати малюка від прикрощів? Дитина — не лялька й не кавалок глини і багато в чому творить себе сама, подобається вам це чи ні. Їй необхідно про все дізнатися й усе спробувати самій, а без набивання ґуль це не вийде. Значно корисніше пояснити дитині, як треба чинити в тій чи іншій ситуації і чим для неї обернеться той чи інший вчинок, а не забороняти все підряд. І нехай вона сама зробить вибір. Не бійтеся цього. Значно більше, ніж настирлива впертість, вас має насторожити беззастережна слухняність.
У багатьох сім’ях надмірна суворість диктується інтересами батьків: слухняна дитина завдає менше клопоту. Завжди зручніше, коли дитина тиха, спокійна, сидить у куточку й нікому не заважає, не відволікає дорослих запитаннями і проханнями погратися. Але яким виросте такий малюк?
Переступивши трирічний поріг самостійності під назвою «Я сама», дитина хоче поширити її на все, а ми своїми нотаціями, заборонами й наставляннями перешкоджаємо їй, ущемляємо її хоч маленьку, але людську гідність. І вкотре, навіть непомітно для себе, але відчутно для неї, показуємо, що вона — «ніщо», а ми — «над нею». І маляті залишається тільки вигуком незгоди стверджувати своє Я. Упертість — це своєрідна захисна реакція дитини, протест проти обмеження її самостійності. І, до речі, чим він сильніший, тим сильніше її Я — основа майбутнього характеру. Подумайте, якою ціною ви прагнете залишити її в колишніх рамках. І не сподівайтеся, що у разі вашої авторитарної «перемоги» над упертістю малюка вам стане легше жити. Якраз навпаки. Ви ризикуєте отримати безвладну, безлику людинку. І дуже скоро вам доведеться бити на сполох із іншого приводу: дитина зовсім не пристосована до життя, не впевнена в собі, всього боїться, вона несмілива, замкнута, недовірлива, вразлива, не ладить із однолітками... Скарги такого роду психологи чують майже від половини батьків, які звертаються до них. Причому вік дітей варіюється від 5 до 16 років. І невтямки таким батькам, що коріння інфантилізму їхніх дітей — у цьому першому «піку вередування», коли дорослим вдалося-таки зламати, втиснути в зручні для них рамки свою дитину. А саме ж із дитячого егоїзму надалі формується самоповага, а з упертості — наполегливість.
Тому так важливо не воювати з упертістю, не «душити» її, а знайти з дитиною спільну мову, поважаючи її особистість. Будь-яка нова вимога чи заборона мають бути насамперед розумні і зрозумілі малюкові. Намагайтеся розмовляти з ним як із рівним, це дуже важливо для становлення його характеру. Вам здається, що він усе робить вам на зло? Пам’ятаєте, як звучала ваша заборона? Якщо це було просто «не можна», без будь-якого пояснення, то ви майже напевно зіштовхнетеся з упертістю. Адже в цьому віці немає нічого привабливішого, ніж спробувати зробити те, чого «не можна».
Звинувачуючи свою дитину в упертості, подумайте — а чи не вперті ви самі? Хто впертіший — батьки, які весь день твердять «ти повинен», «цього не можна», «треба робити так...», чи дитина, яка вперто протестує проти всього цього, відстоюючи своє Я? А може, у вас самих замало гнучкості, уяви, бажання і часу, нарешті, щоб пояснити дитині, чому ви саме цього від неї хочете, або переключити її на щось захоплююче й цікаве. Чи вам найважливіша її незаперечна слухняність? Адже так просто вгамувати вередування, яке загрожує перерости в істерику, сказавши, наприклад: «Подивися, скільки слізок! Давай збирати їх у пляшечку». Або: «Ой, у тебе на плечі сидить маленьке вередуваннячко! Яке гарненьке! Давай пограємося з ним у хованки». Навряд чи знайдеться на світі дитина, котра, почувши щось подібне, не переключиться із задоволенням на нову гру. А потім спокійно зробить те, чого ви від неї безуспішно добивалися в наказовому порядку.
А ще дуже важливо, щоб усі члени сім’ї в ситуації вередування поводилися однаково. Інакше ваш малюк дуже скоро почне майстерно маніпулювати татом, мамою, бабусею і дідусем, швидко зорієнтувавшись, який стиль поведінки «діє» на кожного з них.