Сутнісна риса демократичних політичних систем — принцип зворотного зв’язку. Правлячі еліти відстежують настрої в суспільстві і враховують їх у процесі вироблення (коригування) політичних рішень. Індикаторами суспільних настроїв слугують результати виборів, опитувань громадської думки тощо. А можливість відкритого прояву настроїв забезпечується свободою слова, преси, спілок, зборів і демонстрацій, реальною багатопартійністю, проведенням альтернативних виборів...
У тоталітарних системах, де свободи доступу до інформації та свободи висловлення думки не існує, не може сформуватися і плюралістична громадська думка. Але правителі і там хочуть знати, що думають про них і про їхню політику.
Потребу в такого роду інформації відчували і керівники нацистської Німеччини. Попри масовану пропаганду, витончену систему контролю, репресій, їм не вдалося домогтися повної уніфікації суспільства. Тому завдання виявити настрої суспільства, реакцію населення на проваджувану політику залишалося надзвичайно актуальним.
Хто і як відстежував настрої в суспільстві
З цією метою було задіяно розгалужену мережу державних, партійних і поліцейських органів, які поставляли керівництву рейху «звіти про настрої».
Відразу ж після приходу нацистів до влади в лютому 1933 року прусське міністерство внутрішніх справ зобов’язало політичну поліцію (невдовзі перейменовану в гестапо) щомісяця подавати «всі спостереження і констатації політичного характеру, що виходять за суто місцеві рамки». Перший шеф гестапо Рудольф Дільс указував, що повідомлювана інформація має бути «непричесаною». Після того як гестапо в квітні 1934 р. очолив Гіммлер, його заступник Гейдріх зажадав від місцевих відділень, крім «щоденних повідомлень» і «повідомлень про події», до першого числа кожного місяця подавати огляди настроїв населення, політичної ситуації і ситуації у сфері безпеки. Однак через два роки, у квітні 1936 року, за вказівкою Герінга складання таких оглядів було припинено (про причини див. далі).
Керівники місцевих адміністрацій у Пруссії з травня 1933 р. надсилали в земельне міністерство внутрішніх справ власні звіти. З липня 1934 р. імперський міністр внутрішніх справ Вільгельм Фрік зажадав, щоб їх, поряд з аналогічними повідомленнями міністрів внутрішніх справ інших земель, подавали і йому. Він теж вимагав від підлеглих надавати «вичерпну і достовірну картину». Однак це звітування, як і звітування гестапо, 1936 р. на підставі згаданого розпорядження було скасоване (винятком стала Баварія — там традиційно існували свої порядки).
1937 року служба безпеки СС (СД) почала систематично складати власні звіти про внутрішньополітичне становище, які 1939 року дістали назву «Повідомлення з рейху». З цією метою, окрім трьох тисяч штатних працівників, було задіяно близько 30 тисяч інформаторів, ранжируваних за категоріями (постачальники відомостей, агенти, довірені особи, помічники, ненадійні). Як зазначалося в одній з інструкцій, вони мали «всюди — у своїй сім’ї, у колі друзів і знайомих і насамперед на робочому місці — у непомітний спосіб з’ясовувати справжній, який визначає характер настроїв, вплив усіх важливих внутрішньо- і зовнішньополітичних подій і заходів». Інформацію з місць, яка стікалася в Управління внутрішньої безпеки, класифікували, обробляли та аналізували співробітники (серед яких були юристи, лікарі, педагоги, економісти, журналісти). Їхніми спільними зусиллями і створювався потім зведений звіт.
У ряду начальників управління найпомітнішою фігурою був штандартенфюрер (полковник) Отто Олендорф. Він обійняв цю посаду 1939-го у віці 32 років. Олендорф навчався в трьох європейських університетах (Лейпцига, Геттінгена та Павії), захистив дисертацію з юриспруденції. Потім очолив Інститут світового господарства в Кілі, а з 1938 р. управляв також справами Імперського об’єднання німецької торгівлі. 18-річним Олендорф вступив у НСДАП, а з 1936 р. став працівником СД.
Свої погляди на завдання внутрішнього спостереження Олендорф виклав у приватній розмові з особистим лікарем Гіммлера Керстеном. «Повідомлення з рейху»... мали відтворювати реакцію населення на урядову політику... Подібно до того, як генеральний штаб армії має потребу в постійному надходженні інформації, що дає змогу правильно оцінювати становище на фронті, керівництво партії мало знати про реакції народу на його рішення — навіть якщо ці реакції йому не до смаку».
З 1934 р. за вказівкою заступника фюрера Рудольфа Гесса місцеві партійні органи подавали йому щомісячні «звіти про діяльність і настрої» (з 1938 р. — «звіти про ситуацію»), що складаються відповідно до спущеної згори розгорнутої схеми. Процес цей починався з «первинників», їхня інформація стікалася до крайсляйтерів, а від тих — до гауляйтерів (партійних ватажків районів і округів). До звітів включали і повідомлення місцевих підрозділів різних відомств, а також асоційованих із партією спілок (жіночих, молодіжних та ін.). Гесс вимагав, щоб у звітах подавалися точні відомості про «скарги та невдоволення населення; усі події, що мають політичне значення; ставлення населення до зовнішньополітичних подій; чутки; місце партії в житті нації; довіру до неї».
У діяльності інформаційних апаратів іноді давалося взнаки відомче суперництво. Свідчення тому — розпорядження Гесса від грудня 1934 р. направляти звіти з місць виключно йому. Так, у циркулярному листі гауляйтера Гессен-Нассау функціонерам партії заборонялися інформаційні контакти зі службою безпеки (СД). Міністерство пропаганди, кероване Геббельсом, мало власну систему інформування — відомості надходили від більш як чотирьох десятків окружних управлінь пропаганди. Свою систему мав і «Німецький трудовий фронт» (ерзац розпущених профспілок), але, на відміну від партійної, вона діяла в тісному контакті з гестапо та СД і в кінцевому підсумку була поглинена останньою.
Партійна канцелярія на основі всіх перелічених матеріалів складала «Витяг з повідомлень окружних керівництв та інших відомств». Основною функцією їх було утвердження владних домагань партії стосовно решти апаратів управління.
Як слід оцінювати звіти про настрої
Питання в історіографії дискусійне. Деякі автори (Х.Боберах, Д.Банкір, О.Дов Кулка і Е.Єкель) схиляються до того, що їхньою метою було представити об’єктивну картину громадської думки, котру керівництво рейху могло б ураховувати у процесі ухвалення політичних рішень. Як вони вважали, ці звіти являли собою своєрідну ранню, зародкову форму демоскопії. Зрозуміло, вони бачили методичну недосконалість цієї форми, проте вважали фактичну інформацію, що містилася в звітах, «більш-менш надійною».
Ієн Кершоу є більш скептичним. Він вказує, по-перше, на фрагментарність картини, що міститься в звітах, зумовлену прив’язкою інформації до тих чи інших подій і ситуацій. Головне ж — на те, що вона, всупереч словесним настановам згори, майже неминуче прикрашала дійсність.
Найбільш критичним є Петер Лонгеріх. Як і автор цих рядків, він виходить із того, що в умовах тоталітарної диктатури формування громадської думки — у тому сенсі, який ми вкладаємо в це поняття, — є неможливим. Звіти в реальності являли собою, всупереч усім спробам подолати наслідки «вроджених пороків», лише суб’єктивні враження інформаторів про реакції окремих людей або груп на ті чи інші явища. Вони, як правило, більше свідчать про їхніх упорядників, аніж про предмет.
Вже зазначалося, що звіти про настрої були наскрізно ідеологізовані. Їхні автори виходили з уявлення про «німецьку народну спільність», тісно згуртовану навколо вождя, перейняту єдиною волею і свідомістю, закладеною в її «расовій душі». Відхилення в поглядах розглядалися як явища ізольовані, периферійні, як вираження минущих хибних думок або егоїстичних інтересів малих «чужорідних» груп. Найчастіше ж — як наслідок недостатньої світоглядної зрілості та пережитки впливу колишніх, подоланих націонал-соціалізмом умов і ситуацій. Звіти й були складовою частиною зусиль режиму зі створення гомогенної «народної спільноти».
Разом із тим, в умовах відсутності свободи вираження думок, вони ставали своєрідним форумом, який автори та читачі, котрі належали до кіл партійно-державної бюрократії, використовували для коментування дій режиму, викладу своїх поглядів на бажані кроки. Робилося це під виглядом інформування про настрої населення і, звісно, тільки в окреслених вище політико-ідеологічних рамках. Іноді форум використовували і для взаємного підсиджування, зведення порахунків між різними відомствами.
Як реагували на інформацію у верхах
Як уже було сказано, 1936 року «наці №2» Герінг розпорядився скасувати припис щодо складання і розсилання звітів гестапо і місцевих адміністрацій про настрої населення. У цих звітах, на його думку, «у багатьох випадках окремі нездорові прояви та місцеві труднощі без потреби виставлялися на перший план або(і) явища, що спостерігаються лише в деяких місцях, неправомірно узагальнювалися». «Партія, — робив висновок Герінг, — значно краще знає настрої народу, ніж може їх знати бюрократія».
У 1937 році найважливішим каналом інформації про настрої населення стали для верхів звіти СД. Однак і їхні джерела — повідомлення місцевих відділень — піддавалися з боку керівництва служби критиці, що збігалася із зауваженнями Герінга. А саме: «окремі випадки трактуються як симптоматичні для ситуації в цілому», «повідомляються переважно негативні відомості», і, оскільки «настрої оцінюються лише з цього погляду, справжній стан речей постає в хибному чи, щонайменше, спотвореному світлі». Такий підхід, ішлося далі, дає змогу представити «лише вплив ворожої діяльності та негативний вплив державних або партійних заходів, але не справжній стан речей, адже до нього, безумовно, відноситься і позитив».
У тому ж дусі наставляв свій інформаційний апарат Геббельс. Так, у циркулярі, надісланому міністерством окружним управлінням пропаганди в лютому 1943 р., їх критикували за те, що у своїх звітах «з незначних приводів, з нікчемних подій, робляться висновки про погані настрої у певних колах. Ці абсолютно нетипові прояви слід було б краще самим усунути на місцях методами воєнного часу, аніж повідомляти про них нам...». Як гауляйтер Берліна Геббельс так і чинив: посилав у пивні та інші громадські місця активістів партії, котрі кулаками та кастетами затикали роти «скигліям» і «критиканам».
Повернімося, однак, до звітів СД і реакції на них. Першим за посадою ознайомлювався з ними начальник Імперського головного управління безпеки (Гейдріх, а після його вбивства 1942 р. — Кальтенбруннер). За свідченням Вальтера Шелленберга, керівника іноземного відділу СД, Кальтенбруннер, ухвалюючи багато рішень, спирався на ці звіти — при тому, що недолюблював главу внутрішнього відділу Олендорфа.
Альфред Розенберг, який претендував на роль теоретика партії, ідейного наставника її кадрів, теж читав звіти СД дуже уважно, особливо цікавлячись реакціями в суспільстві на його антицерковні випади. Міністри юстиції (Гюртнер, Шлегельбергер, Тірак) на основі інформацій Олендорфа вживали часом конкретних заходів, аж до видання відомчих циркулярів і внесення пропозицій про зміну чинних законів та указів. Міністра праці Зельдте цікавили дані про стан трудових відносин у промисловості та настроях робітників. Міністри економіки (Шахт, потім Функ) використовували відомості зі звітів під час планування зайнятості, цін і зарплат, постачання населення, отримуючи таким шляхом сигнали тривоги у зв’язку з непопулярними заходами.
Найбільший інтерес до звітів про настрої виявляло міністерство пропаганди. Геббельс розумів — задля ефективності пропаганди потрібна надійна інформація про ступінь впливу її на різні прошарки населення. Під час зустрічей із видавцями газет він значну частину часу відводив на читання і коментування оглядів про настрої в суспільстві. Іноді робилися й негайні практичні висновки. Так, повідомлення про те, що зростає число німців, які слухають іноземні радіопередачі, породило вказівку — широко сповіщати про покарання. Але якщо Геббельс вважав, що те чи інше місце у звітах СД «спотворює» або «поверхово трактує» факти, він вимагав від упорядників внести поправки. Після Сталінграда позиція його стала жорсткішою. 17 квітня 1943 р. Геббельс записав у щоденнику: «Звіти СД завдають радше шкоди... Вони геть аполітичні і без будь-якого відбору надсилаються у відповідні установи. Звідси виникає певна небезпека, адже більшість читачів цих звітів не мають політичної здатності відрізняти дрібниці від головного». З іншого боку, «фюрер не має потреби в знанні того, що хтось у своїй компанії якось вилаяв військове керівництво, так само політичному керівництву необов’язково повідомляти, якщо десь хтось проклинав війну, виливаючи таким чином свій гнів». Уся система звітів СД, підсумовував Геббельс, має бути якнайшвидше перебудована: матеріали слід «переглядати з політичної точки зору» і узгоджувати їх з поглядами гауляйтерів і місцевих управлінь пропаганди.
Випереджаючи можливі закиди, автор щоденника стверджував: «Я зовсім не хочу, щоб керівництво рейху виявилося відрізаним від таких джерел інформації, я хочу лише не допустити, щоб із мух робили слонів і щоб у керівництва рейху поступово виникала картина, яка зовсім не відповідає настроям німецького народу».
Зі щоденника дізнаємося, що з травня 1943 р. Геббельс обговорював з Гіммлером питання про припинення звітів СД «через їхній поразницький вплив». У червні того ж року форму звітів було замінено новою, розрахованою на дещо вужче коло осіб. Але й цю форму, як свідчить щоденник, Геббельс незабаром вважав «геть непридатною для практичної роботи». Звіти, ремствував він, «подаються у невиправленій формі і містять у собі все, що якийсь анонім у якомусь місті чи селі в якусь необдуману мить висловив як свою думку. Я не можу уявити собі, щоб ознайомлення з такими звітами могло дати якусь користь, і тому відмовляюся надалі брати їх до відома».
Як сприймав звіти СД верховний шеф нацистських «органів» Гіммлер? Факти показують, що неоднозначно. Він цінував компетентність Олендорфа, підтримував його, але — до певної межі. Наприклад, коли Олендорф повідомив про негативну реакцію на чергову промову Гітлера, Гіммлер відхилив цю інформацію, заявивши, що вона відбиває власні поразницькі настрої, «брак віри» в авторів документа.
Нарешті, кілька слів про позицію глави партійної канцелярії Бормана. Згадувані вже «Витяги з повідомлень окружних керівництв та інших відомств» часто давали йому привід для «коригуючого втручання». Однак у грудні 1942 р. Борман надіслав гауляйтерам циркуляр, у якому «за дорученням фюрера і за згоди імперського керівника пропаганди» давав їм нагінку за надіслані повідомлення, де «негативні висловлювання... чи більш-менш незначні події, що вказують на певну втому від війни, наводяться як докази поганих настроїв народу». Якісь місцеві «неприємності, зрозумілі прояви нервової дратівливості, висловлювання невиправних песимістів, прояви страху і боягузливості дрібнобуржуазних філістерів... попри їхнє незначне в загальних рамках значення, видаються за барометр настроїв». Шеф партійної канцелярії зобов’язував керівників на місцях покласти край усім проявам сумнівів «із допомогою явних аргументів, а якщо й це не допоможе, то з допомогою випробуваних у період боротьби за владу більш масованих методів впливу» (тобто фізичного насильства).
Є чимало даних про те, що навколо фюрера спорудили стіну, через яку не проникали (або проникали з труднощами) повідомлення критичного й негативного характеру. Інформацію, що суперечила його основним поглядам і тому неминуче викликала гнів, блокували ще на дальніх підступах. Так, Керстен пише (зі слів ад’ютанта Гіммлера Рудольфа Брандта), що Гіммлер підшивав звіти СД, не доводячи їх до відома Гітлера, якщо в них ішлося про «похмурі» настрої. Звіти, що потрапляли до канцелярії Гітлера, піддавалися також цензурі Бормана.
Про те, як реагував Гітлер на відомості, що доходили до нього, згадував Фріц Відеман, його військовий ад’ютант у 1930-ті роки. Одним з обов’язків Відемана було усно резюмувати зміст надісланих фюрерові паперів, оскільки тому бракувало терпіння читати їх. Десь 1936 р. у черговому звіті повідомлялося про апатію і фаталізм, що даються взнаки в суспільстві. Після перших же фраз Гітлер обірвав ад’ютанта: «Настрій народу не поганий, а гарний. Мені краще знати це. Його псують саме такі звіти. На майбутнє забороняю вам будь-що подібне».
Чи означає сказане, що Гітлер геть не уявляв собі, не враховував настроїв німецького суспільства? На мій погляд, ні. Доказом є, зокрема, його промова 10 листопада 1938 р., наступного дня після відомої «Кришталевої ночі». Перед 400 журналістами і редакторами фюрер підсумував свою політику з часу приходу до влади: «Обставини змушували мене протягом десятиліть говорити виключно про мир», зазначаючи, що однією з цих обставин були настрої в німецькому суспільстві. Однак у промові 1 вересня 1939 р. у рейхстазі він недвозначно попередив функціонерів усіх рівнів: «Нехай ніхто не доповідає мені, що в його окрузі, районі, групі, осередку погані настрої. Носіями — відповідальними носіями — настроїв є ви».
Що гірше йшли справи, то менше Гітлер був готовий дивитися у вічі фактам. Характерна його реакція 23 березня 1943 р. на повідомлення «органів» про занепадницькі настрої населення: «Якби те, про що люди постійно говорять, мало вирішальне значення, все було б давно програне. Однак істинна позиція народу лежить значно глибше, вона базується на міцному внутрішньому світогляді. Якби це було не так, усі його досягнення були б непоясненні».
Ще чіткіше проступає самогіпноз у його висловлюванні 1944 року, наведеному Шпеєром. У зв’язку з масованими бомбардуваннями німецьких міст авіацією союзників, котрі спричинили величезні руйнації та жертви і, природно, позначилися на моральному стані німців, Гітлер кинув: «До цих повітряних нальотів мені байдуже. Я глузую з них. Що менше людям залишається втрачати, то фанатичніше вони битимуться». Картина настроїв більшості була складнішою. Передчуття катастрофи вигадливо перепліталося зі сподіванням на диво, страх перед відплатою переможців — зі страхом перед терором влади, глухе невдоволення — з упертим бажанням протриматися. І дедалі більше німців переймалося тим, щоб якось пережити наближення поразки, ухилившись від відповідальності за діяння режиму, що їх із різних міркувань і різною мірою підтримували.
Р.S. Викладене вище показує, що в тоталітарних диктаторських режимах навіть закрита службова інформація про настрої населення іноді препарується відповідно до уявлень і смаків можновладців, не доходить до перших осіб або ж ігнорується ними. Для таких режимів важливо не те, чи схвалюють керовані маси їхню політику в силу переконання в її правильності. Мета простіша — не допускати відкритих виражень невдоволення, публічної критики, котрі порушують офіційну картину «єдності нації».
Зворотний зв’язок є малоефективним, діє з перебоями або виливається в посилення пропаганди, контроль та репресії. Якщо і поки дозволяють кошти, застосовується і підкуп. Як показує, зокрема, гучна книга Гетца Алі «Народна держава Гітлера: Грабіж, расова війна, національний соціалізм», систематичний підкуп німців за рахунок пограбування інородців та іноземців був ледь не основним способом підтримання стабільності рейху.
І тільки в рідкісних, буквально лічених випадках нацистський режим реагував на прояви невдоволення населення модифікацією політики — наприклад припиненням антицерковних заходів 1936—1937 рр. або припиненням програми «евтаназії» (знищення хворих і інвалідів) 1941 року. Але й тоді відбувався не перегляд «генеральної лінії», а лише тимчасова, до «переможного закінчення війни» відстрочка її втілення.