На одному з інтернет-форумів — невеличка колекція посилань на київські музеї із вказівкою адреси їхніх веб-сторінок. Є сайт Музею Великої Вітчизняної війни, Музею гетьманства, Музею Булгакова і навіть Музею однієї вулиці. А от Музею одного міста немає. Про нього сказано так: «Музей історії міста Києва — його вже немає і, напевно, ніколи не буде».
Отже, Музею історії міста Києва в нас тепер немає, а от історія, яка трапилася колись із музеєм, є. І дуже цікава історія.
Він раніше жив у прекрасних апартаментах, де і має розташовуватися музей історії такої прекрасної європейської столиці, — у Кловському палаці. У 2003 році тодішній мер Києва Олександр Омельченко прийняв рішення передати палац Верховному суду України (ВСУ), а музей мав переїхати в будинок на вул. Інститутській, 3. Причому спочатку його збиралися реконструювати під потреби музею. Однак не реконструювали. А Кловський палац передали ВСУ за рішенням Київради.
Парламенту це не сподобалося, депутати заявили, що передача палацу суперечить законодавству, зокрема принципам охорони культурної спадщини. Постанова Верховної Ради називалася «Про необхідність збереження цілісності унікального історико-архітектурного і музейного комплексу Кловський палац — Музей історії Києва». Та й це не допомогло.
У 2004 році Музей історії Києва закриває експозицію в Кловському палаці і перевозить експонати на зберігання на два верхні поверхи Українського дому. Офіційно вважається, що саме тут музей розташований дотепер. Насправді ж знаменитий Музей історії Києва «розташований»... у ящиках. Так, усі величезні архіви, маленькі й великі предмети, найцінніші артефакти упаковані в ящики і потихеньку чекають там своєї смерті. Чи нового життя. Всім відомо, що для зберігання предметів історичної та культурної цінності необхідні спеціальні умови. Зокрема дотримання температурного режиму, підтримання необхідної вологості, вентиляція, не кажучи вже про те, що деякі експонати, як і в будь-якому музеї, потребують реставрації чи консервації. Усього цього, зрозуміло, позбавлені предмети в ящиках. Вдумайтеся: Музей відповідає за 250 тисяч експонатів державного музейного фонду!
Мені все-таки пощастило побачити Музей історії Києва. Але, на жаль, не «живцем» а тільки на відео. Співробітниця музею показала фільм, який зняли самі музейники, коли прощалися з Кловським палацом. Це видовище вражає. Камера переміщується з залу до залу — уважним «оком», яке все запам’ятовує, зупиняється на експонатах, потім «окидає поглядом» широкі інтер’єри, — ніби підбиваючи сумний підсумок славним рокам музею і великим зусиллям Музейників.
Слід сказати, були спроби врятувати Кловський палац для музею. Ще в 1995-му діячі науки, мистецтва і культури надіслали відкритого листа президенту України Леоніду Кучмі. У ньому констатується, що Верховний суд України не відмовився від домагань на Кловський палац і збирається створити на його основі «містечко правосуддя». «Доля Музею історії міста Києва судову гілку влади не цікавить», — ідеться в листі.
І аж через десять років, у 2005 році, вже інший президент, Віктор Ющенко, підтримав ідею відомого історика Віталія Ковалинського про розміщення Музею історії Києва в будинку колишньої військової комендатури (одна зі споруд Київської фортеці), розташованому поруч зі станцією метро «Арсенальна». В.Ющенко підтримав, але київська влада зробила вигляд, що не почула.
В.Ковалинський доклав багато сил, щоб довести до громадськості історію з музеєм, у чому йому допомогла газета «Дзеркало тижня». Ось що каже історик з її сторінок: «Ми, ті, хто стежив за ситуацією, просимо вибачення в киян за те, що не були почуті владою. За те, що столиця України на довгі роки залишиться без музею своєї історії, яким кияни так пишалися. За те, що вже ніде зібратися Клубу любителів старовини, Клубу авторської пісні та іншим ентузіастам, для яких Музей завжди був рідним домом. За те, що ветеранам війни і праці, які так любили приходити до Кловського палацу, нікуди буде йти на свої збори. За те, що двері палацу вже ніколи не відчиняться перед поціновувачами майстерності українського зодчого Степана Ковніра. У вітчизняній історії ще не було випадку, щоб музей «переміщували» з історичної будівлі (читай: виганяли, знищували) задля казенної установи».
В.Ковалинський виділив ці слова. А мені згадалася «Історія одного міста» Михайла Салтикова-Щедріна. Пам’ятаєте, Архістратиг Стратилатович Перехват-Залихватський, майор? Знаменитий тим, що «в’їхав у місто на білому коні, спалив гімназію і скасував науки». Є й інший. Онуфрій Іванович Негодяєв, колишній гатчинський опалювач. «Размостил вымощенные предместниками его улицы и из добытого камня настроил монументов». Переконуюся: Салтиков-Щедрін вічно актуальний. Так само, як виявилися цілком сучасними «перехват-залихватські» і «негодяєвські» методи його глуповських градоначальників — це ми з усією ясністю спостерігаємо в Києві.
Історія продовжується. У листопаді 2005 року мер Олександр Омельченко розпорядився завершити будівництво на Інститутській, 3 (на ці цілі було виділено 4 млн. грн.). На кінець 2006 р. було заплановано «велике переселення» музею. Та не сталося. З історією цього музею все як із революцією: мовляв, «есть у революции начало — нет у революции конца». Коли в середовищі музейних працівників пішли чутки про передачу музею в «Художній арсенал», інтелігенція знову написала обуреного листа тепер уже новому меру — Леоніду Черновецькому. Лист підписали відомі мистецтвознавці, історики, архітектори, письменники. Основним аргументом було те, що Музей історії міста Києва не вписується в концепцію «Художнього арсеналу», отже, має розміститися в окремому будинку.
Поки суд та діло, навесні 2007 року Київрада передала ділянку на Інститутській в 1,23 га в оренду на п’ять років інвестору — ТОВ «Історія міста», а вже через місяць продала його за 30 млн. 807 тис. гривень. У рішенні Київради зазначається, що продаж здійснено для реконструкції, будівництва, експлуатації та обслуговування Музею історії Києва. Здавалося, чудова ідея… Та, зауважимо, — у складі адміністративно-готельного комплексу з приміщеннями громадського та торговельного призначення і паркінгами. Звучить гарно. І навіть хочеться вірити, що так і станеться — виросте великий бізнес-центр, а посеред нього, весь у квітах і білих статуях — Музей історії Києва. Погодьтеся, картинка безглузда. Бізнес-центри і музеї — це творіння різних жанрів, і навряд чи їм судилося співіснувати на одній площі.
Передчуття нас не обдурило: ось уже й 2009 рік промайнув, і 2010-й у розпалі, а музею все немає. Зате, кажуть, на цьому місці вже є паркінг. Не плутатимемо — не парк із деревами, а стоянка з машинами. Ви сміятиметеся, але стоянка теж організована з ініціативи міської влади — повідомляє сайт «Кияни». Отже, будівництво Музею історії Києва зупинено, а на його території відкрито платний паркінг.
Ось така історія. Це точно історія міста Києва? Чи витівки Салтикова-Щедріна?