«Прошу телефонувати мені о 13, о 15 чи о 18 годині…». Карта дня Анатолія Опанасовича Дромарецького досі залишається чітко визначеною. Усе життя працював на підприємстві «Київмлин», з яких десять років був його директором. Точність, пунктуальність, дисциплінованість — вишколені риси.
«Ми, сільські діти, були особливо працьовиті та дисципліновані...» — розповідає Дромарецький. Можливо. Тільки мені здається, що Анатолієві Опанасовичу ще й щастило. Хоч яким би кмітливим та працьовитим був простий хлопчина із семирічною освітою, але треба мати ще й фарт, аби пройти шлях від охоронця на пожежній машині до директора солідного підприємства. Шоферування, курси підвищення кваліфікації, вечірнє навчання, праця на елеваторі... Аж раптом головному механікові «Київмлина» несподівано запропонували посаду директора. Анатолій Опанасович «кріпко» замислився. Погодився не без сумнівів. Тоді навіть година простою млина суворо каралася. Директор забезпечував чіткість роботи підприємства. Воно мало працювати як швейцарський годинник. Під його орудою воно працювало саме так. Однак попри всі заслуги та поважне суспільне становище, Дромарецький покинув Київ і подався жити в село. Щойно виповнилося пенсійних шістдесят...
Він уже добрих два десятки років живе у Лютежі, біля Київського моря... Власноруч упорядкував сад, збудував млин, повисаджував рідкісні квіти і плантації лікарських рослин... Каже, що хліборобські гени розбудили любов до землі. Ностальгія... Туга за красою... Як на мене, є у цьому вчинку щось від Сковороди.
— Мої рідні Дібровинці розташувалися на високих пагорбах мальовничої Вінниччини. Люди там завжди гарно співали. Кожного вечора лунала пісня... Тільки тепер якось страшно все замовкло. Співають або дурної, або п’яної...
Нас у сім’ї троє братів. Наймолодший став заслуженим гідромеліоратором колишнього СРСР, середульший — доктор технічних наук, професор, академік. На жаль, усі ми покинули рідне село. Батько хотів, щоб ми вийшли в люди. Він був талановитий механік і великий ентузіаст. Ще до приходу більшовиків організовував у селі різні хори, вистави... У моєї бабуні з маминого боку було 13 дітей. Тому бабуня мала високий авторитет і право контролю в родині. Коли ми йшли до школи, завжди заходили до неї, приносили водички з криниці. А вона пригощала нас яблуками.
Ціле літо пасли корови. На день нам давали «півлітри» молока, окраєць хліба і картоплю, яку потім пекли. Ота підгоріла гаряча картопля — смакота мого дитинства... П’яти у нас завжди були в будяках. І можна було спостерегти таку картину: хлопчина лежить горілиць, а дівчинка копирсається голкою і виймає йому будяки. Закінчивши операцію, вона завжди плювала на ранку і затирала землею. Може, й сумнівна санітарія, але ми, хлопчаки, за це пасли дівчинці корову.
У нашому селі було зо двісті хат. У пам’яті залишилося, як бригадири гнали людей на роботу. Селяни були змушені йти в колгосп, бо інакше забирали землю. Відроблений трудодень «збагачував» чоловіка на 150—200 грамів зерна. Більше не давали. А ще треба було здати державі молоко і яйця. Не можна було заколоти свиню чи теля, не здавши шкури. Потім запровадили податок на плодові дерева, і люди почали вирубувати свої сади... З погляду сьогоднішнього дня, воно все було страшно.
— Чи пригадуєте, як дорослі сприймали радянський рай?
— Звісно, що погано. Не знаю, яка ще влада могла б так експлуатувати людей. Наприклад, жінкам на літо давали по гектару буряку. Виростити його, висапати, викопати, почистити, скласти в кучі... Рабська праця. Чим довше буряки в землі, тим більше нарощуються. Тому копати їх змушували аж під приморозки. Додому дозволяли прихопити гичку для худоби. У голодні часи жінки примудрялися сховати під одіж один-два бурячки. Пам’ятаю, мама забігла до хати і зомліла. Ми, діти, дуже тоді лементували і плакали. Виявляється, жінки поверталися з роботи, а об’їждчик почав їх гнати. Вони втікали, перелякалися... Коли німці зайшли в село, то наші люди їх зустрічали хлібом-сіллю. Спершу німці підкупили людей гуманним ставленням. На кожну сім’ю виділили по чотири гектари землі. Звідкись з’явилися коні, упряж красива, вози... Такі весілля гучні під час війни справляли! Згодом і окупанти показали свій «гуманний» оскал. У сусідньому селі за одного вбитого німця розстріляли десятеро молодих хлопців. Наше село це якось оминуло. Можливо тому, що воно розташоване далеко від великих доріг... Німці здебільшого вимінювали продукти на мило. Бува, йдуть і гукають: «Яйки, яйки...».
— Тобто відвертого мародерства не було?
— Ні, у нас, зокрема, і брати не було що. Хіба одежу чи радіо? Батько мій був механік-самоук. Сам на подвір’ї зробив вітряк. Мали і світло, і радіо, жорна крутилися — різали січку... Батько виписував наукові журнали. Одного разу продав свиню і замовив собі бандуру. Мама дуже плакала. Написав листа керівникові заслуженої капели бандуристів Олександрові Миньківському. І той йому відписав, як правильно налаштовувати інструмент...
У кожній українській хаті був портрет Кобзаря. Щоправда, у нас він був якийсь дивний: виникало відчуття, що хоч куди сховаєшся, скрізь на тебе очі з портрета дивляться. Ми вже і за сундук, і за ліжко...
— А чи не муляв Шевченко очі німцям?
— Німці зналися на ідеології і знали ціну Шевченкові. Нам у село завезли дуже багато виданих ними «Кобзарів». Я потім багато розмірковував про два зла... Про Сталіна, котрий нищив наших людей у мирні часи, і про Гітлера... Пам’ятаю, як за радянської влади забирали нашого улюбленого директора школи Степана Тарнавського. Діти плакали і боялися йти до школи. Багато наших сусідів розкуркулили і вислали до Сибіру. Лише одна родина повернулася після війни.
Мій батько виступав з концертами разом із чотирма племінницями, а згодом — із нами, дітьми. Мама вишила нам сорочечки, і ми співали, а батько грав на бандурі. Але якось до хати забіг голова сільради — наш родич. Він був на нараді в районі, тож його спитали: що то у вас за співи такі про нужденне життя народне?! Ми припинили виступи. Батько замотав бандуру в рядно і закинув на горище.
А люди наші дуже любили пісню. Традиційними були «оденки» — узимку, коли якоїсь серйозної роботи не було, жінки збиралися по черзі одна в одної прясти або вишивати. І при цьому завжди співали. Ми, діти, коли йшли увечері в кіно, також співали.
— І під час сеансу?
— Тоді кіно ще було німе. Тому ми заповнювали тишу народною піснею. Але коли показували фільм про Сталіна, то мусили аплодувати.
Практично все дитинство хотілося їсти — попри те, що наша сім’я була навіть трохи заможніша від інших: батько працював механіком і отримував якісь гроші. Ми дуже чекали Великодня, щоб з’їсти ковбаски чи солодкого...
— Трохи дивно. Адже в людей були і городи, і худоба...
— Так, але треба було багато продати, щоб мати копійчину бодай на звичайнісінький найпростіший одяг. Важко було. Вже зовсім зле стало у справжній голод. Нас виручало те, що при млині був горохозавод. Хоч горох пильно вибирали, але в лушпайках завжди залишалося трохи зернят на юшку. Багато людей працювало на млині, який від нашого села десь за два чи три кілометри. Там вони могли з’їсти трохи зерна чи борошна. Але щоб узяти в кишеню — Боже сохрани! Пахло тюрмою. Уздовж дороги тягнулися склади зі збіжжям, які пильно охоронялися. Млин молов по триста тонн на добу і ніколи не простоював, а під складами вмирали від голоду люди. А борошно все вивозили і вивозили. Це батько розповідав... А я пам’ятаю, як селом ходили страшні чутки, що голодні люди крадуть малих дітей, убивають і їдять. Якось ми сховалися, коли нас гукали батьки... Зчинилася страшенна паніка. Жінки почали вже голосити, тож коли нас знайшли, мама дуже мене била. Уперше в житті. Таке було життя... Ось чому зустрічали німців із хлібом...
Після війни люди почали повертатися. Хто з фронту, хто з примусових робіт. Вони розповідали, як живуть інші. Усе село збігалося слухати. Пригадую, з нами вчилася одна дівчинка з дуже бідної сім’ї. Її прозивали Марія-коза. Дівчину забрали на роботу до Німеччини, вона там вийшла заміж за полоненого француза. Минув час, і вона приїхала зі своїм чоловіком у рідне село в гості. Усі збіглися на неї дивитися: модний капелюшок, підфарбована, у красивих черевичках — Боже ж мій, яка гарна наша Марія-коза! Моя дружина також була на каторжних роботах. Забрали, коли їй ще й шістнадцяти не було. Потім моя Віра Тимофіївна довго нікуди не могла вступити... Їй казали : «В інститут? Та ти все своє життя маєш отак вниз дивитися!».
— Рівно в шістдесят, одразу після виходу на пенсію, ви покинули Київ. Невже за весь цей час не звикли до великого міста?
— Я дуже люблю землю. Разом із дружиною вирощуємо лікарські рослини, а ще — різні приправи. У нас дуже гарно. Є вітряк, який я сам зробив. Є сад, через котрий іде доріжка аж до берега Київського моря. По один бік квіти і по інший. У саду красива двоповерхова вежа. Нагорі бак, із якого я поливаю дерева, унизу — інвентар. Є басейн. Також власними руками його зробив... Добре живемо. У нас частенько буває телебачення. Роблять різні сюжети. Наприклад, про лелек... Лелеки з’явилися відтоді, як ми загосподарювали в Лютежі. Я вже роками спостерігаю за ними. На жаль, ці птахи вимирають. За перші вісім років вони вивели і поставили на крило 23 пташенят. А за наступні вісім років тільки 13 лелеченят. Минулого року лелек практично не було. Навідаються, посидять у гнізді і летять собі...
Якось один малий лелека злетів із гнізда раніше, ніж решта пташенят. Ходив-ходив садом, а коли хотів повернутися назад, його не пустили. Побили сильно, зробили рану на спині... Залишився він жити в саду. А поруч — річка. То він почав спускатися до води і випрошувати рибу в рибалок. «На, Васю!» — кидали йому. Він так наїдався, що пішки приходив додому в сад, бо не міг піднятися в небо. У вирій зі своїми родичами Вася не полетів. Дуже довго стогнав у саду. Чи то від болю, чи від якогось неспокою. Врешті-решт десь знявся і пропав...
Люди з філософією Дромарецького вселяють надію, що рани, завдані українському селу голодоморами, війнами, русифікацією, колись таки загояться... Власне, ідеться не про традиційний конфлікт села і міста, їх протиставлення, визначення хто перший чи кращий... Питання в тому, щоб відновити гармонію співіснування.