Мабуть, я б не повертався до цієї теми, якби не телефонна розмова у травні нинішнього року. Те, що чоловік, який зателефонував, не назвався, а відчутно східняцький, як кажуть іноді на Волині, діалект видавав у ньому людину в тутешніх краях приїжджу або проїжджу, – у свідомості відклалося якось не відразу. Увагу привернули слова, суть яких зводилася ось до чого: «Ви робите героями своїх бандерівців, а я ось прочитав у нашій газеті «сповідь» колишньої активної бандерівки Надії Вдовиченко і думаю, що, замість брехати, краще б ви її передрукували. Аби всі знали, як було насправді».
Тоді й подумав про згадану чоловіком, який телефонував, «сповідь» і ту «правду», справжня ціна якої на Волині відома (розповідала про неї найавторитетніша серед місцевих ЗМІ незалежна суспільно-політична газета «Волинь-нова»), але яку десь усе ще приймають за чисту монету. Свідчить про останнє й анонімний лист із села Преображенне Сватівського району Луганської області, отриманий газетою «Волинь-нова» у лютому 2007 року. Потрапив він туди абсолютно випадково, бо відправлений був за адресою «Волинська обл., редакція газети», а газет на Волині багато... І ось мимоволі подумав про таємничу умисність, із якою розпорядився цим листом випадок, спрямовуючи його саме в редакцію цієї газети, аби ще раз показати, хто є хто. А відразу й спростувати грубо виткану з напівправди брехню, яку розносять по Україні та за її межами періодичні видання, що належать відомим політичним силам, а вслід за ними й довірливі читачі. Як і автор згаданої анонімки, котрий, зокрема, написав (тут і далі використані тексти цитую скорочено, мовою оригіналу, без правки. — П.Б.): «От Ветерана труда села Преображенное. Прошу Обласную Волынскую Редакцию Газеты напечатать в газету… про бендеровцив как они убивали мирных людей у прошлые годы. Я буду за ранне благодарен».
До цього й додав він вирізку з газети «Новини Сватівщини» з публікацією, яку пропонував передрукувати. Редакційна ж преамбула до тексту повідомляла: «До… газети «Новини Сватівщини» надійшов лист від ветеранів… села Преображенне. Ось про що… йдеться: «…Коли загострюється увага на порівнянні вояків ОУН — УПА з ветеранами Великої Вітчизняної війни, ми не можемо мовчати. Нам… довелося винести всі тяготи… воєнних років… Вивчили, хто такі друзі, а хто — вороги… Висилаємо Вам статтю з газети… Дуже просимо надрукувати її, аби знали земляки про чорні справи бандерівців…» Виконуючи це прохання, й опублікували «Новини Сватівщини» статтю, яка «не може не викликати страху». А точніше сказати — передрукували її з газети «Радянська Луганщина» як першоджерела.
Але одного погляду на статтю було досить, щоб згадати: навесні 2006 року хтось також анонімно надіслав у редакцію газети «Волинь-нова», того разу – з Бреста, ксерокопію такої ж публікації в зареєстрованій комітетом Російської Федерації з питань преси газеті «За СРСР», яка, однак, видається... у Білорусі. Тим часом вона, як випливає з тексту, передрукувала її з першого 2004 року номера газети «Правда Придніпров’я». Виявилося, що у вересні 2005 року цю ж статтю, але під заголовком «Слізно благаю — простіть мене, люди!», надрукувала ще й газета партії прогресивної конотопської соціалістки Наталії Вітренко «Народна опозиція», а тільки 2006 року ввели в цю шеренгу «Радянську Луганщину» та «Новини Сватівщини». Однак уперше цей текст було опубліковано під заголовком «Не може бути примирення з катами!» 26 вересня 2002 року в компартійній газеті «Радянська Волинь», що видається в Луцьку. І в усіх відомих автору (до «Радянської Луганщини») випадках він починався досить привабливим своєю правдоподібністю повідомленням про те, що ось, мовляв, мало не вчора в редакцію «Радянської Волині» навідалася «літня жінка й передала цей матеріал — сповідь активної в минулому бандерівки». А сповідатися вирішила «жителька Волині», або ж «одного із сіл Луцького району», уродженка села Романів цього району Надія Тимофіївна Вдовиченко, щоб «спокутувати свій гріх перед людьми». Начебто власноручно написала: «Я і моя сім’я просимо прощення у народу... усім посмертно, бо... і мене вже не буде (а це... порушить моя подруга)».
Згадана вище публікація в «Радянській Волині» трапилася мені на очі тільки 2006 року. І багато чим здивувала, тому що інформацією про родину романівських Вдовиченків володію ще з року 1993-го. Вона й підштовхнула до висновку: «сповідь» — груба фальшивка. І належить аж ніяк не перу Надії Вдовиченко. Хоча б тому, що не могла ця жінка, сповідуючись за всю родину, забути: було в її батьків Тимофія і Дарини дітей не п’ятеро, як у тексті сказано, а шестеро. Інші неточності лише посилили сумніви. Щоб їх розвіяти, і зустрівся я 2006 року з редактором «Радянської Волині» Ігорем Кузьмінським. Від нього почув: у вересні 2002 року в редакцію газети прийшла похилого віку жінка. Сказала, що вона з села Романів, назвалася Надією Вдовиченко і дала написаний нерівним почерком матеріал, запевняючи, що сама була свідком усіх подій, про які йдеться. Однак дуже просила, щоб при публікації прізвища її в газеті як відвідувачки не вказували. Тоді, зізнався Кузьмінський, і вигадали в редакції «подругу», яка нібито принесла цю «сповідь» за дорученням автора. А невдовзі в газету прийшла інша жінка. Вже із села Маяки. Відрекомендувалася родичкою Вдовиченко й забрала залишений нею рукопис, бо «хтось авторці погрожував». Не вірячи своїм вухам, я перепитав, чи було все саме так, як вона розповідає, і чи було все це у вересні 2002 року. «Я вам кажу, ось хрест святий, що так!» — почув у відповідь.
Можна б і повірити. Але річ у тому, що принести в редакцію «Радянської Волині» так звану «сповідь» у вересні 2002 року Надія Вдовиченко аж ніяк не могла з тієї простої причини, що померла ще в травні 2000 р. Отже, і будь-які погрози були їй уже не страшні. Оскільки ж із 1996 року, після чергового інсульту, в неї (розповідала мені дочка Надії Ольга Оверчук) «навіть ложка з рук випадала», то й протягом останніх років життя написати матеріал і привезти його в Луцьк не могла Н.Вдовиченко просто фізично. Та й не помічали домашні, щоб із 1991 року, після першого інсульту, вона бралася за написання якихось текстів. А з 1956 р., про що в «Радянській Волині» навіть не здогадувалися, як не здогадувалися і про прізвище цієї жінки в заміжжі, жила вона у Волинській (до речі, безвиїзно. — П.Б.) області, і не в Романові чи в Маяках, а в селі Ліще. І ніякої «подруги» біля неї ніхто ніколи тут не бачив. Однак, якщо не в редакції «Радянської Волині» чи Волинському обкомі нинішньої КПУ (що найімовірніше) склепали названу «сповіддю» фальшивку, то чому тут навіть пальцем не поворухнули, аби її перевірити? «Я цей матеріал пам’ятаю, — казав Ігор Кузьмінський. — Просто так до друку його не дав би. Я дав почитати Пхиденкові, Наконечному. Ну, такий матеріал!.. Зразу ж на комп’ютері набрали».
І ось із тим, що «просто так» у газету зазначений текст Кузьмінський не дав би, я охоче погодився. З почутого неважко було зрозуміти, що «благословляли» фальшивку до друку перший секретар Волинського обкому КПУ (в радянському минулому — лектор-атеїст цього ж обкому КПУ — КПРС), а 2002 року – ще й депутат Верховної Ради України Станіслав Пхиденко разом із Владиславом Наконечним, який недавно помер, — попередником Кузьмінського на посаді редактора «Радянської Волині» і секретарем того ж таки обкому КПУ. А той факт, що в радянські часи Наконечний відав партархівом Волинського обкому і не тільки мав доступ до багатьох документів, а й сам їх складав, спонукав до деяких припущень. Наприклад, про те, як літня жінка, що перебувала мало не на смертному одрі, а насправді упокоїлася за два роки до того, нібито зуміла з усієї романівської округи зібрати чимало фактів про різного роду тяжкі випадки минулих років, про які багато жителів Романова не тільки не пам’ятають, а й не чули. А поклавши відповідальність за них на українських повстанців, для більшої переконливості оголосила себе особисто причетною до всіх тих випадків (і їх свідком!), чого насправді бути не могло хоча б тому, що не може одна людина в один і той же час бути в різних місцях. Та й вина повстанців у деяких із тих випадків часто дуже сумнівна.
Далі — більше. Чи то фактів, про які йшла мова, комусь видалося мало, чи то в очах авторів «сповіді» видавалися вони не досить переконливими, але найбільш емоційно насичену частину свого «твору» вони побудували на вимислі. Маю на увазі розповідь про те, що бандерівці нібито однієї зимової ночі задушили в Романові 84 особи. За 40 років роботи у волинській журналістиці про цю подію до 2006 року я не тільки ніде не читав, а й не чув. Того ж 2006 року і вирішив перевірити цей нібито факт із допомогою вчительки історії Романівської середньої школи Жанни Маголен. З’ясувалося: ні вона, ні її колеги з роботи, з якими розмовляв, про такий тяжкий злочин повстанців у їхньому селі зроду-віку не чули. І 90-річна тоді Ганна Палічук, яка безвиїзно провела в Романові своє життя, до «сповіді» в «Радянській Волині» про це нічого не знала, хоч не звернути увагу на таку жахаючу подію, якби вона відбулася насправді, не могла. З повною відповідальністю спростував цей нібито факт і житель найближчого до Романова села Ботин, ветеран Другої світової війни Сергій Бохонко. А уродженець цього ж села Віталій Кондратюк, який давно цікавиться історією краю, мимоволі звернув увагу на те, що зазначена у «сповіді» кількість нібито знищених бандерівцями в Романові людей дивним чином збігається з чисельністю жителів романівської округи, заарештованих комуністами в передвоєнний період. Усіх їх було розстріляно в Луцьку 22—23 червня разом із 2000 громадян (цифра з архівних документів. — П.Б.), які тоді утримувалися у в’язниці під слідством або ж були засуджені на різні строки позбавлення волі.
2007 року мені знову довелося побувати в Романові і провести розслідування з приводу все тієї ж «сповіді». Цього разу на настійну вимогу однієї з прокомуністично налаштованих читачок. До перелічених там нібито злочинів націоналістів був долучений і звичайний нещасний випадок. Усі ж аргументи з приводу бандерівської активності Надії Вдовиченко, яку ніхто й ніколи до відповідальності за це не притягував, виявилися голослівними. Як же назвати таку «сповідь», як не відвертим знущанням із правди, блюзнірством над мораллю і крайнім цинізмом? Але «Радянська Луганщина» стрибнула ще вище. Невідомо звідки передрукувавши цю фальшивку, у преамбулі до неї повідомила: «…в редакцию нашей газеты зашла пожилая женщина и передала пакет от своей ушедшей недавно из жизни подруги, жительницы Луганска». Чи треба казати, що мовиться все про ту ж Надію Вдовиченко, яка в Луганську навряд чи бувала навіть у снах? І ось це справді «не може не викликати страху». Особливо коли уявити, що, можливо, цієї самої хвилини без жодних докорів сумління хтось підписує до друку все ту ж «сповідь» нібито все тієї ж Надії Вдовиченко. Але вже як недавньої жительки Харкова, Донецька, Миколаєва...