Юні парижанки завжди проти |
Починаючи з дев’ятої години, весь ранок повсюди лунають крики: «До Бастилії!»
Томас Карлейль.
«Історія французької
революції».
Один український турист ображено поцікавився у гіда: чому в екскурсійній програмі, присвяченій столиці Франції, не значиться відвідування знаменитої Бастилії? Ех, повільно рухається до нас інформація з революційного Парижа. Адже минуло вже два зі значним хвостиком століття відтоді, як, за постановою Установчих зборів, цю легендарну в’язницю було розібрано до останнього камінця і тепер територія, де вона містилася, називається площею Бастилії. Втім, про це ми колись читали (або могли читати) у шкільному підручнику історії. Можливо, якби в ті буремні часи існували суворі закони про охорону історичної спадщини, височіли б і тепер серед тисяч архітектурних пам’яток Парижа вісім похмурих веж. Але французький народ вирішив інакше — з каменів демонтованого символу абсолютизму збудували міст через Сену, а ключ від в’язниці було переправлено через океан, і він опинився на столі свободолюбного президента Джорджа Вашінгтона...
Я раніше з деякою внутрішньою іронією читав знамениту «Історію французької революції» Томаса Карлейля. Патетичний «едвардо-радзинський» стиль цього англійського історика здавався занадто романтично-театральним. Але я йду червневого сонячного дня до Plaсe de la Bastille, і мене, мабуть, як і кожну людину, що вперше побувала в серці Франції, охоплює феєричне відчуття занурення в калейдоскоп історії реальної та оспіваної тисячами митців. Мозок намагається вибудувати містки між хаотичним безсистемним набором імен, назв, подій, що нагромаджені в пам’яті, та цілком матеріальними пам’ятниками, спорудами, вулицями...
Раптом у полі зору і слуху опиняється дивна кавалькада. Дуже повільно, але невпинно й цілеспрямовано в супроводі поліції вона рухається до площі Бастилії. Чудернацька колона, заради якої перепинили вуличний рух, нагадує виїзне засідання молодіжних дискотек. За авто, завантаженими величезними акустичними системами, що вивергають сотні децибелів техногенної музики, ідуть, зануривши в цю какофонію голови, хлопці та дівчата, схожі на учасників карнавалу. Але гасла, які вигукують ці молоді люди, плакати у їхніх руках, опудала, що увінчують транспортні засоби, не залишають ані найменшого сумніву — це політична демонстрація.
Хазяїн невеличкого магазинчика, почувши весь цей тарарам, каже: «Вони всі збожеволіли!». Запитує: «Антибуш?». Отримавши ствердну відповідь, заспокоюється.
Офіційний Париж, як і належить справжньому французу, ввічливо зустрічає Джорджа Буша, що прибув у Європу для участі в урочистостях, присвячених 60-й річниці висадки союзників у Нормандії. Але телебачення не може приховати підкресленої прохолодності взаємних привітань президентів.
Десятки тисяч людей зібралися на площі Бастилії. Погода чудова, грають духові оркестри, виступають жонглери, над натовпом піднімаються повітряні кулі, спритні торгівці не забувають, що їжа фізична потрібна і духу революціонера. Мабуть, жодна французька політична партія не знехтувала шансом засвітитись на цій палітрі паризької демократії. Прапори соціал-демократів безконфліктно змішувались із хоругвами радикальних анархістів, різнотечієвих комуністів. Величезне полотно палестинського стяга не дисонувало із зоряно-смугастими символами Куби. Як змінюються часи — якби вікопомного 1789 року тут з’явився Джордж Вашінгтон, натовп носив би його на руках, але якби кортеж нинішнього американського президента збився з маршруту і замість Єлисейських полів потрапив на площу Бастилії... Дозвольте принагідно процитувати слова французького письменника П’єра Даніноса: «Як важко управляти Францією — влада висковзає тут із рук, щойно її отримаєш. І все ж іноземці не мають рації, коли занадто суворо судять французів, картаючи їх за непостійність. По-моєму, саме в цій непостійності — доказ здоров’я нації».