Як нам облаштувати Київ

Останніми роками навколо планів забудови Києва точиться чимало палких суперечок і навіть сутичок. Однак усе це не протистояння минулого і майбутнього, а найрізноманітніші конфлікти інтересів окремих людей, політичних сил і фінансово-економічних груп.

Історичне середовище (ілюзії та реальність)

Більшість авторів, котрі публічно висловлюють своє обурення будівельною практикою остан­ніх років, бачать Київ в образі міс­та, яке завмерло багато століть тому. Очевидно, вони виходять із того, що ООН внесла його до переліку історичних міст, а також із загальновідомого слов’янського штампу «Київ — мати міст руських». Але Київ — живе місто, яке змінюється щодня: так є тепер, і так було завжди. Змінюються тільки масштаби. Той Київ, що такий любий авторам, більшість яких стали киянами не так уже й давно, сформувався в 70—80-х роках минулого століття. Він майже нічого не має спільного зі ста­родавнім минулим міста. На­справді всьому тому, що ми вважаємо старим містом, не більше 200 років, а то й менше.

Київ середини ХIХ ст. був про­вінційним центром, одним із багатьох міст Російської імперії, його значення навіть в Україні не було першорядним. Значно більшої уваги царського уряду удостоювалися в ті роки Одеса і навіть Полтава. Серйозні проекти могли реалізовуватися в місті тільки з «височайшого дозволу». Яскраві приклади цього — будівництво Андріївської церкви, Університету св. Володимира, Володимирського собору, Інституту шляхетних дівиць (Жовтневий палац).

Місто навіть у досяжний для огляду час пережило кілька періо­дів інтенсивної забудови. Це кінець ХVIII—середина ХIХ ст., початок ХХ ст., періоди 1934—1940 і 1960—1990 рр. Кожному такому періоду відповідала або зміна статусу міста, або якісь серйозні зрушення в економіці країни.

У результаті будівельного буму на кінець 1914 року в місті виникла різновисока, різностильова забудова цегляними будинками, абсолютну більшість яких навіть із великою натяжкою не мож­на зарахувати до розряду архітек­тур­них шедеврів. За розмірами місто все ще було невелике. На­віть у середині ХIХ ст. не існува­ло непарного боку вул. Ярославів Вал, на місці скверів на вул. Юрія Ко­цюбинського був Вовчий Яр завглибшки близько 20 м. Ще в 1915—1922 рр. за районом площі Перемоги (колишній Євбаз) починалися передмістя.

Нинішній етап перетворення вигляду міста об’єктивно викликаний підвищенням його статусу до статусу європейської столиці, переходом будівельного комплексу зі стану витратного (споживача бюджету) у стан самоокупний і навіть прибутковий — наповнювача бюджету.

Якщо відкинути романтичні й ностальгічні мотиви і спробувати тверезо оцінити місце Києва серед інших європейських столиць і відповідність архітектури міста цьому місцю, то доведеться визнати, що Київ кінця ХХ ст. — це провінційно-колоніальний центр російської тоталітарної дер­жави. Забудова міста представлена в основному конгломератом помпезних приміщень держустанов, дохідних будинків невиразної архітектури і масового будівництва повоєнного періоду, однакового для всіх індустріальних центрів країн Варшавського договору.

Київ не має особливого столичного шарму, палацових комплексів (обов’язковий атрибут усіх європейських столиць), просторих проспектів і площ, організованої експозиційної панорами, чіткої системи евакуації. Київські площі, крім Контрактової і спотвореного останньою перебудовою Майдану Незалежності, такими не є, а лише виконують функції транспортних вузлів.

Неповторності й чарівності надає місту комплекс природного середовища і горбкуватий рельєф, завдяки якому гості Києва спостерігають безперервну зміну панорамних краєвидів. Це важливо враховувати в повсякденній містобудівній практиці. Для Києва не так багато важить вигляд окремого будинку чи вишуканість його фасадів, як розміщення споруди і її здатність влитися в симфонію панорамного краєвиду, надаючи йому нового забарвлення.

У столиці є кілька історичних ансамблів (Києво-Печерська лавра, Софійський собор, відтворений Михайлівський собор) і ряд архітектурно-історичних видатних пам’яток (рештки Золотих воріт, Андріївська церква і Воло­димирський собор, Оперний театр, «Будинок із химерами», «За­мок Ричарда», Миколаївський кос­тьол, ротонда Аскольдової могили, міст Патона). З останніх архітектурних досягнень — набережна на Оболоні, хоча і з великою натяжкою.

Оцінюючи ситуацію, слід пам’ятати, що реальне оточення навіть таких ансамблів, як Софійський та Михайлівський собори і Києво-Печерська лавра, вже з середини ХIХ ст. не мало нічого спільного з історичним. Адже собори планувалися і споруджувалися в оточенні хаотичної одно- або двоповерхової забудови, а Києво-Печерська лавра взагалі з’єднувалася з містом вузьким лісовим шляхом.

Тому громадськість має з урахуванням цього визначитися, за зберігання якого Києва вона бореться: історичного, буржуазного кінця ХIХ ст. чи соціалістичного кінця ХХ століття. Фактич­но всі заходи київських служб охоро­ни пам’яток останніми роками спрямовані на збереження псевдоісторичного середовища ХIХ—початку ХХ ст., яке має сумнівну архітектурну цінність. Звісно, і автору хотілося б за будь-яку ціну зберегти такі ділянки буржуазного й соціалістичного міста, як район вулиць Стрілецька—Рейтарська—Ярославів Вал, Андріїв­ський і Володимирський узвози, набережна Дніпра, район вулиць Інститутська—Липська—Шовковична—Городецького, Пушкін­ська— Рєпіна—Прорізна—Антоновича (до вул. Саксагансь­кого), Сагайдачного—Контрактова площа і прилеглі вулиці, цільний шмат Соцмістечка, але без прикрашання — з мінімальною реставрацією фасадів.

Столичні претензії Києва

Потуги останніх років не змогли підвищити «столичності» Києва. Місту досі потрібен креативний містобудівник із масштабним мисленням, такий собі барон Осман, завдяки енергії та далекоглядності якого всього з 1853-го по 1870 р. після чергової пожежі було практично повністю перебудовано весь Париж. Осман і його помічники, зберігши все справді цінне (Монмартр, палаци, острів Сіте, Латинський квартал тощо), безжально знесли квартали нетрів і пробили широкі загальноміські магістралі, перетворивши Париж на цільне і стильне столичне місто.

Києву далеко до цього. Наше місто, безумовно, випередило реш­ту столиць світу лише за трьома параметрами: нівеченням фасадів будинків заскленими балконами і навішуванням кондиціонерів, кількістю та безвихідністю транспортних пробок, а також засиллям гральних закладів.

Транспортна мережа центральних районів Києва залишилася на рівні початку ХХ століття, коли містом їздили прольотки і ломові візники. У центрі міста немає дублюючих трас. За повоєнні роки в центрі пробито всього одну вуличку (Новий про­їзд). Уже тепер у вихідні та святкові дні, коли перекрито головну транспортну артерію міста Хрещатик, транс­порт задихається в багатокілометрових тягучках. Міс­то перебуває у ста­ні постійного транспортного сту­пору, і будь-коли може настати повний колапс.

Київ нерозум­но розрісся. Хибність політики екс­пансії повною мірою відчувають на собі жителі Троєщини, Оболоні, Борщагівки, Святошина й інших спальних районів, побудованих у 1960—1995 рр. Тут створено своєрідні зони другосортного житла, концентруються групи нелегальних мігрантів, тут вищий рівень злочинності і менший рівень зайнятості.

Зараз Київ знову готується до чергового етапу «розповзання» — до меж проектованої окружної дороги, втягує в себе Бо­риспіль, Бровари, Вишгород, Вишневе, Бучу, Ірпінь і навіть Обухів.

У минулому створення цілої серії житлових спальних районів призвело до необґрунтованого розширення площі міста, породило потворну тризонну структуру (центр, пояс промислових підприємств і кладовищ, спальні масиви), багаторазово збільшило протяжність комунікацій (отже, і втрати в мережах, і обсяги ремонтних робіт), створило величезні транспортні проблеми на шляхах, мостах і в метрополітені. Водночас залишилися невикористаними можливості ущільнення центру міста, зносу та заміни старого і морально застарілого житлового фонду. У центрі міста й на берегах водойм досі розміщуються заводи «Арсенал», «Більшовик», «Транссигнал»,
ім. Артема, «Радар», «Ленкузня» тощо, транспортні підприємства й інша інфраструктура, місце якій десь на околицях.

Про доцільність принципової зміни містобудівної структури київські архітектори і окремі мери говорили давно й багато, але безрезультатно. На винесення підприємств не виділяли коштів, на знесення споруд наклали заборону, а місту завжди бракувало житла. Тому доводилося будувати житло на нових майданчиках, шукати будівельників (їх вербували в селах і маленьких містечках), яким, у свою чергу, теж потрібне було житло. Виникла порочна стратегія міської забудови.

Конфлікт: містяни — нове будівництво

Населення завжди і скрізь опи­рається новій забудові. Згадай­мо хоча б паризькі історії появи Ейфелевої вежі (активний про­тест більшості містян, очолюваний Золя, Жулем Верном, Дебюс­сі), скляної піраміди Лувру, приміщення музею Помпіду або київську війну проти скляних фасадів готелю «Хайят».

Більшість народу не інформована, що, забудовуючи нові квартали, архітектори залишали резервні майданчики для спорудження в майбутньому нових сучасних будинків, щоб таким чином оновлювати й покращувати вигляд житлових масивів та кварталів. Природно, що ці резервні майданчики тимчасово пристосовували під спортивні, дитячі та інші майданчики. Тепер це майбутнє настало — з’явилися нові технології будівництва, зник диктат типовості, змінився і збагатився декор будинків. Уже можливо й доцільно ущільнювати забудову. Але ніхто жителям цього не пояснює. У їхню свідомість уміло вносяться негативні настрої і думки про розбійників-будівельників.

Оскільки нова культура взаємин і обмежень дозволеного ще не сформувалася, то виникла потворна ситуація, якою відразу скористалися корупціонери, щоб вибивати додаткові гроші із забудовників. Виникли фірмочки з організації протестів, «громадських слухань», «розрулювання» ситуацій тощо. З повагою ставлячись до думки співвітчизників, мушу все ж таки визнати, що не може така серйозна справа, як розвиток міста, залежати від емоційних вибухів натовпу і спонтанних рішень чергового складу столичної мерії чи керівництва району.

Спрямуймо зусилля громадськості на спрощення фантастично ускладненої системи погоджень і експертиз, де квітне, особливо останнім часом, нечувана корупція; добиймося створення системи найжорсткіших табу та обмежень на будівельну діяльність на невеличких острівцях давнього буржуазного міста, які ще збереглися.

Пам’ятки старовини та міське оточення

Теоретично бувають пам’ятні будинки двох видів: або пам’ятки архітектури, або історії. В поодиноких випадках пам’ятка архітектури є одночасно і пам’яткою історії. Всі будинки-пам’ятки за своїм статусом діляться на об’єкти світового, національного та місцевого значення. Навколо них передбачено ооблаштування охоронних зон: архітектурних, регульованої забудови, ландшафтних.

Пам’ятки архітектури принципово відносяться до двох типів: будинки-пам’ятки, створені великими або відомими архітекторами (приклад — Андріївська церква) або будинки — представники певного етапу розвитку суспільства (пам’ятка радянського періоду, пам’ятка поміщицького побуту тощо).

Київ має всього дві пам’ятки архітектури та історії світового значення: це Софійський собор і Києво-Печерська лавра. Пам’яток національного значення в Києві багато, але більшість із них належить до розряду пам’яток історії. Це будинки, де відбувалися важливі історичні події (засідання Центральної Ради) або в яких мешкали відомі люди. Іноді останні спричиняють курйози. Українська поетеса Леся Україн­ка, часто міняючи житло, перетворила на пам’ятні будинки низку особняків на вул. Саксаган­ського (колишня Марино-Благовіщенська), у результаті чого чимала частина вулиці потрапила в охоронну зону. Водночас втратили статус пам’яток багато будинків, де жили діячі, яких влада вже не вшановує.

Пам’яток архітектури світового значення в Києві практично немає. З великою натяжкою можна назвати Андріївську церкву, створену за проектом великого італійця Растреллі, але без його особистої участі та авторського нагляду.

На жаль, у Києві мало будинків — пам’яток архітектури національного значення, адже тут практично не працювали зодчі світового рівня. Цікаві самобутні будинки можна порахувати на пальцях (Андріївський собор, Оперний театр, Маріїнський палац, містобудівне рішення Хрещатика, Володимирський собор (розписи Васнєцова), Кири­лівська церква, Миколаїв­ський костьол. Як архітектурний фокус можна розглядати «Будинок з химерами» Городецького.

Решта — це подекуди добротні, подекуди прохідні витвори, виконані в техніці «цегляної архітектури», якої архітектурні метри світу не визнають як якесь особливе явище. Майже всі такі будинки, які вціліли з ХIХ ст. і авторство яких установлено, є пам’ятками архітектури місцевого значення.

Однак за фактично невеликої кількості справді цінних пам’ятних будинків цілі ділянки міста включено в різні види охоронних зон, накладаючи істотні обмеження на забудовників. У місті існує зона Древнього Києва (заповідник «Древній Київ»), зона центру і ширша зона центрального ареалу. Все це створює певну плутанину. Наприклад, на проспекті Перемоги за площею Пе­ремоги можна будувати будин­ки будь-якої поверховості (такі будинки заввишки 40—45 поверхів уже запроектовано), а на вул. Зоологіч­ній, яка набагато далі від центру, на будь-які будин­ки вищі ніж 27 м потрібно отримувати погодження служб охорони пам’яток міста і Мінкультури.

Настав час зібрати неупереджених фахівців і разом із ревними пам’ят­коохоронцями провести серйозну ревізію. Потрібно прибрати всі нерозумні обмеження.

Якщо говорити відверто, сьогодні головними порушниками забудови історичного центру є архітектори, яким бракує або мужності, щоб боротися з примхами надто захланних забудовників, або етичного виховання, щоб не братися за сумнівні проекти. Саме архітектори, члени київської організації архітекторів, ідуть на компроміси, обстоюючи найбільш одіозні архітектурні рішення останніх років.

До числа безумовних помилок автор відносить останню реконструкцію Майдану Незалежності, створення «Метрограду», порушення пропорцій нового будинку «Вітрило», недостатню висоту дзвіниці Михайлівського собору (приклад того, що не мож­на сліпо відновлювати старе, коли оточення змінилося: тепер ця дзвіниця явно програє Софій­ській), недостатньо витончене рішення скляного паралелепіпеда комплексу «Леонардо» (колишній готель «Театральний»), скляний будинок офісного центру на Подолі, обрізаний силует готелю «Салют», надміру щільну забудову непарного боку площі Лесі Українки, житловий будинок «Ботанік-тауер» і, звісно, одіозний будинок на вул. Грушевського. Неприємні почуття викликають окремі фасади «під ХIХ століття», адже кожен будинок має нести відбиток свого часу, а не під­роблятися під минуле. Ниніш­нє покоління київських фахівців не змогло створити бодай чогось, що могло б потрапити в спеціальні збірники сучасних архітектурних шедеврів. За­для справедливості слід визнати, що, поряд з очевидними архітектурно-будівельними помилками в місті споруджено чимало вдалих будинків. Місто в цілому стає гарнішим і сучаснішим.

Очевидно, що процес вбудовування між існуючими спорудами величезної кількості нових будинків є болісним. Загально­відомими є випадки деформацій сусідніх із новобудовами будинків на вулицях Шота Руставелі, Жилянській та інших.

До речі, справжні будівельники ніколи не залишаються байдужими до найменших проявів деформацій у заселених будинках і, як правило, безплатно виконують протиаварійні ремонти чи компенсують завдану жителям шкоду.

Висотна забудова — практика і перспективи

Вище вже згадувалося, що в передвоєнному місті висоткою вважався десятиповерховий будинок Гінзбурга. Після завершення етапу відновлення зруйнованих війною будинків у Києві почалося масове п’яти-, шестиповерхове будівництво. Характерні зразки цих будинків, т.зв. хрущовки, «прикрашають» собою Чоко­лів­ку, Сирець, Дарницю, Нивки.

На початку 70-х у місті почалося будівництво дев’ятиповер­хових цегляних, а потім і великопанельних будинків (Русанівка, Березняки, бульвар Лесі Україн­ки, Відрадний, Лівобережний, Лісовий, Оболонь). Наприкінці 70-х почалося освоєння 16-повер­хових будинків. Як правило, їх вво­дили як акцент в одноманітну дев’ятиповерхову сірість. Бу­ло зроблено спробу побудувати цілий квартал з однотипних
16-поверхових будинків на вул. Со­лом’янській, але в результаті вийшла та ж сірість, але підвище­ної поверховості. Це однозначно показало, що вулиці міста мають забудовуватися різними будинками як за формою і кольором, так і за висотою.

Зміна висотності будинків у Києві, як і в усіх центральних містах СРСР, відбувалася не сти­хійно, а з урахуванням напрацювань будівельної науки і сучасних можливостей будівельної (в основному вантажопідйомної) техніки. Для радянських будівельників були недосяжними освоєні в усьому капіталістичному світі технічні рішення та технології спорудження 50—100-поверхових будинків.

Тільки після розвалу Радян­ського Союзу і переходу на нові інтернаціональні технології в Києві з’явилася технічна можливість споруджувати будинки з залізобетонним каркасом заввишки до 35—40 поверхів, а з металевим — іще вищі. Однак цьому почали чинити опір пожежні служби міста, висувні драбини яких могли забезпечити евакуацію потерпілих із висоти не більш як 50 метрів. Компромісним рішенням було встановлено, що можуть споруджуватися без додаткових умов будинки, в яких висота підлоги останнього поверху, де постійно перебувають люди, не перевищує 73,5 метра (22—23 поверхи). Нещодавно Київ купив першу драбину для евакуації людей з висоти 90 м, невдовзі придбає ще кілька. Це дасть змогу підняти в найближчому майбутньому дозволену висоту масових будинків до 32—33 поверхів. Але чи потрібно це місту?

У всіх історичних столицях висотні будинки (висота понад 100—150 м) зводять упорядковано, на спеціально виділених майданчиках. У Парижі це квартал Дефанс і невелика зона забудови уздовж Сени, у Відні — новий квартал за Дунаєм, у Лондоні — район Темзи. У цих містах висока містобудівна культура і дисципліна.

У Києві питання зведення висоток обговорювалося в Держбуді ще наприкінці 70-х рр. ХХ ст. Тоді було вирішено позначити ними забудоване підніжжя Печерського пагорба. Нині розглянуто іншу схему. Відповідно до неї, висотки ставляться на Правобережжі по лінії кордону центрального ареалу і на в’їзних магістралях у місто. По Лівобережжю обмежень на спорудження висоток не встановлено. Де-факто будинки підвищеної поверховості (не висотки) зав­вишки 75— 80 м будують у всіх районах і багатьох кварталах міста. Прикро, що два такі будинки під егідою СБУ споруджено в районі вул. Ірининської і Мало-Житомирської: вони тепер суперничають у панорамному краєвиді із дзвіницею Софії Київської. До цього призвела відсутність чіткої градації будинків за висотою (тобто що є висотною і невисотною будівлею) і зволікання із формуванням вимог до них та до особливостей їхньої постановки. Сьогодні вже потрібно не визначати місця, де можуть споруджуватися 25—30-поверхові будинки, а чітко і дуже жорстко позначити зони, де ніхто й за жодних умов не має права їх споруджувати.

Найближчим часом слід очікувати появи видовжених будинків та об’єктів складної конфігурації. У багатьох статтях звучить думка, що Київ не має затвердженого генплану. Це неправда. Його затверджено 2002 року на двадцятирічну перспективу: він визначає зонування забудови, розвиток транспортної інфраструктури, межі зелених зон міста. Завданням генплану не є вирішення питання постановки окремого будинку. Цього завдання не вирішують і проекти детального планування територій. У ньому має йтися про опрацювання перспектив розвитку окремих кварталів, розробку перспективних розгорток вулиць, окреслення характерних панорамних видів.

Будівельники повинні домагатися, щоб на рівні Верховної Ради було ухвалено особливий законодавчий акт, який би забороняв:

— змушувати забудовника повторно (багаторазово) погоджувати проект на різних стадіях його просування в одних і тих же інстанціях;

— вимагати від забудовника (замовника) надання доказів повної підтримки проекту місцевим населенням;

— використовувати процедуру погоджень для доведення до відома міських інженерних служб самого факту початку будівницт­ва;

— погоджувати видачу дозволу на будівництво з вимогою отримання в міських органах різних довідок або підписання з ними численних договорів, угод (на оренду або викуп земельної ділянки, передачу коштів у різні фон­ди чи міський бюджет тощо).

Київські архітектори та будівельники заслуговують на те, щоб їхніми пекучими проблемами хтось серйозно перейнявся. Очевидно, вони нічим не гірші за водіїв маршруток або міжміських перевізників, їхня робота не менш значима. Тим більше що працюють вони на майбутнє нашої столиці.