Отже, перша роль, яку нам припадає грати в житті, — роль «підлеглого». Ми сприймаємо її в стосунках із «начальниками» різного рівня «законодавчої» й «виконавчої» влади, батьками, бабусями, старшими братами й сестрами, виховательками в дитячому садку. Не дивно, що ми прагнемо вийти з цієї ролі. Трирічний карапуз уже може сказати дворічному: «Я з тобою не воджуся — ти маленький!». При цьому старший явно отримує задоволення від демонстрації своєї переваги. Коли батьки кажуть дитині: «А ну, зараз же прибери іграшки!», то думають, що привчають його до порядку й дисципліни. Але загальний настрій за такої ситуації чимось нагадує армійську «дідівщину». Дитина може покірно усе прибрати, а може й зло огризнутися. І ось по життю її починає супроводжувати хамство. Хамство — це дія, мета якої — принизити іншу людину. Причому приниження звичайно гостро переживає принижена сторона, що доставляє хаму задоволення. Яке ж багатолике хамство! Від відвертої образи до найтоншої іронії, від нецензурної лайки до руху брів.
Уже в дитячому колективі можна обізвати таке ж, як ти, маля, і з ним, осміяним, уже ніхто не захоче водитися. Проте потягнуться до тебе, спритного й сильного. Дорослі використовують різновиди хамства як засіб просування соціальними сходами. Приміром, можна привселюдно висміяти товариша по службі за незначний промах і тим самим поставити себе вище за нього.
Є люди, для яких процес хамства цінний сам по собі, незалежно від будь-яких розрахунків. Для них важливий емоційний аспект. Загальновідомий варіант: набрати навмання номер телефону і наговорити гидот невідомому співрозмовнику. І поклавши трубку отримати своє «скромне» задоволення, представляючи, як недобре людині на тому кінці дроту. Така форма боягузливого анонімного самоствердження характерна для підлітків.
Особливо гостро ми сприймаємо хамство, коли на нього не чекаємо. При цьому грубість начальника, як правило, ми «проковтуємо»: ті, хто стоїть вище, за загальним уявленням, має право на критику. Найболісніше ми реагуємо на витівки тих, кого вважаємо рівними за рангом. Ті ж, кого ми вважаємо нижче за себе, уже навряд чи можуть доставити нам серйозне занепокоєння.
Хамство може бути гострим (раптовим, несподіваним) і хронічним (коли хамить людина, із якою ми змушені підтримувати стосунки, приміром внутріродинні).
Як же ми реагуємо на хамство?
Непевна реакція, як правило, характерна при несподіваній грубості чи коли вона йде від того, хто вище за нас за соціальним станом. Якщо вдасться змовчати і перетерпіти, все одно зберігається неприємне почуття. Хам про це знає, тому відчуває задоволення — він у цьому раунді виграв. Ми самі немовби підставляємося під хамство своєю занадто м’якою поведінкою, непевністю, часом підігруємо грубіянам і нахабам, провокуючи атаку.
Агресивна реакція на грубість найчастіше зустрічається в побутових ситуаціях. Це хамська контратака, тобто відповідь приблизно в тому ж ключі. Залишається роздратування, адже нас змусили поводитися так, як ми і не збиралися. Кривдник це розуміє не гірше за скривдженого — виходить, мети досяг. Тому психологи рекомендують не реагувати на образу відразу ж, краще перечекати кілька секунд. У цьому випадку ви виграєте час, необхідний для правильної оцінки ситуації, заспокоїтеся і можете дозволити собі найвиграшнішу реакцію — впевнену. Приміром, хам обізвав в автобусі симпатичного громадянина ідіотом. Громадянин оглянувся, із щирою зацікавленістю подивився на кривдника, посміхнувся й відповів: «Треба ж, ось і теща моя так само думає!» Виглядало це так легко й весело, що випадкові глядачі стали мимоволі посміюватися, дивлячись на задираку, і він, не витримавши, вискочив на першій же зупинці.
Щоб хамство було ефективнішим, хам повинний зачепити щось значиме, дороге для людини: як правило, це зовнішність, честь, розумові здібності. Якщо ж зачепити людину не вдалося, то хам, не зумівши нав’язати «жертві» очікувану стандартну реакцію, опиняється в дурному становищі.
Взагалі впевнена реакція на образу — це вміння піднятися над ситуацією і знецінити образу. Цього можна досягти, навчившись реагувати не безпосередньо на образу, а на те, що стоїть за нею. Так, не відповівши на конкретну грубість, можна спокійно поцікавитися в кривдника, чи задоволений він, чи стало йому легше. Тобто показати йому, що він робить вам боляче, але ви можете з цим справитися. Психологи вважають, що вища майстерність у спілкуванні — це вміння без щкоди для себе допомагати агресорові звільнятися від негативних емоцій, які його роздирають.
Трапляється й так: людина щиро впевнена в тому, що має право висловити свою критику з приводу якоїсь ситуації. У того ж, кому адресоване висловлення, цілком інші уявлення, і критика сприймається як безцеремонне втручання. Така ситуація типова для взаємостосунків «батьків і дітей». У цьому випадку, перед тим, як робити висновки, потрібно відокремити елементи справедливої критики від грубощів.
Одним із найважчих іспитів залишається хронічне хамство. На жаль, практично неможливо обмежити своє коло спілкування тільки доброзичливими, приємними людьми. В особливо важких випадках, коли дрібні і крупні приниження й грубощі ллються безперервним потоком день у день, психологи рекомендують вийти із ситуації. Розлучення, розрив стосунків із батьками, дітьми, зміна місця проживання все-таки краще, ніж поступова втрата здоров’я і смаку до життя через згубні негативні емоції.
Часом ситуацію можна переломити, переставши відчувати, що тебе зачепили. Тут допомагає почуття гумору — людина, яку серйозно не сприймають, практично не має шансів заподіяти душевний біль. Потрібно усвідомити, що хронічний хам — це хронічний дурень. І повірте, відразу полегшає: адже на дурнів не ображаються... Чи дійти висновку, що людина просто серйозно хвора, а це вже викликає жалість. Головною рекомендацією психологів залишається порада уникати хамства. Не варто створювати ситуації, в яких можна бути ображеним, не слід подавати руку тим, хто може образити, нехай навіть високе знайомство тішить самолюбство. Важливо вміти створювати навколо себе атмосферу доброзичливості: адже коли людина доброзичлива, спокійна й терпимо ставиться до людей, їй важко нав’язати агресивну поведінку, — простіше кажучи, до неї складно «причепитися».