Завжди, коли по телевізору демонструють сезони вишуканої моди від… я тільки хмикаю собі під носа. Які сезони? От у нас були сезони…
Зима зазвичай була монотонна і складалася зі звичних ігор: ковзанка, хокей, лижі і, звісно ж, сніжки. Вона формувала постійний потік розваг, що не позначався особливими етапними "віхами". Як сказали би тепер, інформаційні приводи виникали випадково - скажімо, якщо хтось язиком примерз до ручки дверей під'їзду... Тоді рівномірний плин подій розпадався, ми всі купчилися біля бідолахи, а я, як мешканець найближчої квартири, біг мерщій додому по теплу воду.
Одного разу таким інформаційним приводом міг стати і я, коли, переходячи дорогу на ковзанах, правою ногою провалився біля тротуару крізь лід у незакритий каналізаційний люк. Сам я, дякувати Богу, втримався руками й лівою ногою на дорозі, і це вберегло мене від гірших наслідків. Був усього лише мокрий як хлющ, бо лежав у крижаній калюжі. Свідків цієї пригоди не було. Мама, зустрівши таке нещастя, перелякалася більше за мене і навіть не сварила за мій жалюгідний вигляд. А в дворі розповідь про мій "подвиг" слухали, але "не зарахували", хоча на підтвердження я всіх водив до того люка. Річ у тім, що фантазії у нашому колі були, так би мовити, органічними. Вони навіть заохочувалися. Але для визнання факту мені бракувало свідків. Я часто потім шкодував, що мокрий побіг відразу додому, а не на сусідню вулицю, де хлопці грали в хокей.
Справжні сезони в наше життя приносила весна. Коли з'являлася перша м'яка кора - починався сезон сопілок і свистків: ми їх вирізали з молодих пагонів. Ножі в руках визначали плавний перехід до гри "в ножики". Перші кущі переорієнтовували нас на всілякі "війнушки", під час яких ми здійснювали походи до залізниці й "кірпічки". Після новорічних свят до весни завжди лишалися не вивезені й не утилізовані ялинки. З них ми вистругували ножиками довжелезні бити, і наставав сезон "пєкаря". Він тривав бурхливо і позначався неабияким травматизмом: на побиті пальці й коліна ніхто навіть не зважав, зазвичай тільки чиясь велетенська ґуля на лобі змушувала нас трохи охолодити свій запал і переключитися на щось інше - найчастіше це були цегляні танки. Для гри ми на цеглині ліпили з глини, яку завбачливо кожен приносив з "кірпічки", башту, в неї встромляли сірник. Тоненька гілочка замість сірника свідчила про те, що конструктор танка доклав до діла не тільки досвід, а й натхнення. Від батьків нам добряче перепадало за протерті праві сандалі й кеди, бо ті танки треба було штовхати ногою. Крім усього, ми грали у футбол, робили літачки й повітряних зміїв, та це тема окремої розмови.
Танки ми полишали з появою перших хрущів - наставав сезон пістолетів і рогаток на тоненькій резинці з трусів, сезон куль-скобок. На цей час саме припадали травневі свята, і величезна кількість повітряних кульок була нездоланною спокусою їх прострелити. Край цьому глуму покладало літо - нас розвозили на канікули. Кого куди, а мене в село на Полісся, де я розкошував серед сосен, торф'яних боліт, лісових озер, курей, корів, коней і помідорів з огірками. Перед навчальним роком нас звозили додому, і починався сезон "штабів". Коли я тепер, приблукавши у двір, дивлюся на липу, де був наш "штаб", то ніяк не второпаю, що ж ми годинами робили між її гілками. Усі розмови переговорили на землі, усі фантазії висловили на ящиках і плитах біля залізниці, а що нас затримувало тут, аж поки батьки покличуть додому вечеряти, - досі не збагну. Мабуть там, над землею, ми мріяли про майбутнє.
Школа спускала нас на грішну землю. У вересні дядя Боря будував нам курені, і наші "штаби" відтоді були під яблунею у дворі. Рогатки, піжмурки, набіги на сади біля залізниці - все це ніби затримувало для нас літо, але ігри й забави ставали дедалі більш локалізованими й "клубними". Карти, шахи, доміно за столами у дворі завершували "польові сезони". І тільки дірки в лавках, пропалені селітрою, розпеченою під збільшувальним склом, нагадували про жар пристрастей, які йшли в небуття з роком, що минав.
І наставав сезон "бляшок". Вони в мене чомусь завжди асоціюються з мокрою погодою. Мабуть тому, що від них у кишенях завжди було вогко. Знайденій кришечці від пляшки треба було каменюкою заклепати краї. І тоді вона чарівним чином отримувала нову якість - ставала "бляшкою". Це були своєрідні фішки нашого дворового казино. "Бляшки" складали у стовпчик, гравці відходили на визначену віддаль і кидали в його напрямку битки. Починав той, чий биток виявлявся найближчим до стовпчика. Сенс гри полягав у тому, щоб, ударивши битком по "бляшці", перекинути її. Тоді - вона твоя. Часто траплялося так, що програвався дуже швидко. Дома запасу "бляшок" не було, тому мусив щодуху мчати до магазину, де чоловіки попивали пиво. Там завжди можна було добути нові кришечки. Коли щастило, і кришечок виявлялося багато, то забивати їх усі каменем було дуже довго. Тоді-то й вдавався до забороненого прийому: вибігаєш до трамвайної колії, ставиш кришечки на рейку, і найперший трамвай оптом перетворює їх на "бляшки". До власника таких "бляшок" товариство ставилося зневажливо. Тепер я розумію, що саме через "опт". Адже кожна "бляшка" вимагала індивідуальної роботи. Сьогодні я такі "бляшки" назвав би інфляційними, а тоді, коли гравця опановував азарт, він ішов на таку імітацію, хоча й розумів, що наразиться на презирство.
Та з якогось моменту, ми, не змовляючись, перестали брати власників інфляційних "бляшок" до гурту. Це був своєрідний перший досвід суспільного договору. І хоча він виник нібито спонтанно, підозрюю, що спонукальним мотивом такого рішення була подія, в якій я брав безпосередню участь.
У геть буденній ситуації, коли ніхто нічим не переймався і нікуди не поспішав, ми вирішили з братом взяти два звичайні цвяхи і покласти їх під колесо трамвая. Тоді саме гримів фільм "Армія "Трясогузки". Ці плескаті цвяхи ми збиралися використати для стріл, бо саме починався сезон луків. Дорогою до колії ми набрали ще й кришечок від пляшок. На рейці один за одним вишикували цвяхи, кришечки, трикопійчану монетку, яку я поклав в останню мить, і металевий ґудзик від учнівської форми (це була пошукова частина нашого експерименту). В очікуванні ми заховалися за рогом будинку, спостерігаючи, як наближається трамвай. Я стояв і вже уявляв, як раніше від брата підбіжу до розплесканих цвяхів, іще гарячими візьму їх у руки і перший подивлюся, що ж стало з ґудзиком. Але сталось усе не так, як завжди. Цього разу трамвай, під'їхавши до наших заготовок, зупинився. Кондуктор вийшов через передні двері. Що було далі, ні я, ні брат не знаємо. За мить ми вже сиділи вдома за своїми столиками і робили уроки. В очікуванні скандалу ми провели весь вечір. Мама тривожно до нас придивлялася: чого це в хаті так тихо. Коли прийшов тато, вона йому щось пошепки сказала, а я лише розчув: "Наче святі хату перелетіли".
…Саме з того сезону ми більше не пускали до гурту тих, хто намагався пристати до гри з інфляційними "бляшками".
А може, їх просто не стало, бо в місті скасували трамваї?
Хоча тепер, коли я дивлюсь на пам'ятник трамваю біля вокзалу, то відчуваю якусь глибинну провину перед ним. Щось мене переконує в тому, що рішення про скасування трамвайного руху в місті й заміну його на тролейбусний, міськвиконком ухвалював не з мотивів економії чи доцільності, а тому, що в районі вулиці Чагорської, біля Рогатки, їздити трамваєм стало небезпечно, і одного разу навіть довелося зупинити рух.
Тоді ж ми з братом в очікуванні наганяю прожили кілька тривожних днів і кошмарних ночей.
А потім на свою вахту заступила зима. Та про зиму я вже розповідав...
Звичайно, я хотів би бути причиною величної зміни в історії міста - запровадження цілковито тролейбусного руху. Можливо, нині у вагоні трамваю біля вокзалу висів би мій портрет... Та я не наполягатиму на визнанні, бо мені хотілося б у вдячній пам'яті нащадків залишитися з якогось іншого приводу, а не халтурником у грі в "бляшки".
Тепер, коли пригадую далекі дні дитинства, я починаю розуміти, що кожна наша гра, кожен "сезон" - то були не просто пустощі й розваги. У грі ми пізнавали довкілля, здобували навички природного існування в ньому. Ми вивчали справжній світ, і тому наше дитинство було справжнім. Комплекси фіксованих дій, які формувалися в іграх та підготовці до них, були основою нашої майбутньої соціалізації.
Якщо це так, то яке смислове наповнення нинішніх дитячих забав? І чи не роблять вигадані ігри у вигаданому віртуальному світі й віртуальному спілкуванні сучасне дитинство так само вигаданим?
"Бляшку" - бонус мого дитинства - я міг потримати в руках. Я й досі пам'ятаю, якою вона була гарячою після коліс трамваю. Я міг її понюхати й лизнути.
А який на смак сучасний "бонус"?
Пригадую, як ми грались у дворі в "війнушку". Щоб заховатися, я мусив вибігти на вуличку серед старих особняків і причаїтися за липою. Поки переховувався, повз мене пройшли дві жінки, і я почув уривок їхньої розмови: "Завтра мы с Черновицерами идем к Подрабинекам".
Цю фразу я періодично згадую все своє життя. Вона виникає спонтанно, не як наслідок певних думок, а як "акомпанемент" якогось незбагненного настрою інфантильного споглядання.
"Хто такі Черновіцери?", "Де живуть Подрабінеки?" - знати не знаю і досі. До того ж із певного часу я відчув, що мене більше не цікавлять відповіді на ці запитання. Вони просто стали частиною спогадів мого життя…
У цоколі нашого будинку був овочевий магазин. Наприкінці серпня туди машинами привозили кавуни. Їх складали у великому підсобному приміщенні, де взимку стояли діжки з капустою й огірками. Щоб приміщення провітрювалося, вікно, через яке завантажували кавуни, не зачиняли, а лише прикривали ґратами. Ввечері, коли надворі ставало темно, ми наколювали на зігнуту спицю найближчий кавун, підтягували його до ґрат і об них же цей кавун розколювали. Шматки соковитої здобичі доїдали за гаражами біля котельні "Лазні №5".
Подрабінеки, Черновіцери, кавуни, гаражі, лазня, "бляшки"… Як цікаво пам'ять тримає все це в партитурі єдиної симфонії. Іноді мені здається, що я розгадав особливість минулого - воно не має сюжетів! Так, ми ще можемо потрапити в його мізансцени, навіть виступити там суфлерами, але вдіяти вже нічого не годні. Ми можемо лише забути. Та чи варто?