"Ми - родина загиблого військовослужбовця на війні з російським окупантом… …потребуємо моральної підтримки. Мій чоловік був дуже хорошим татом, він багато приділяв уваги синові з самого народження, весь час проводив з ним і на прогулянках, і дома, він завжди був поруч... Ми відчували його захист і турботу кожну мить. Тепер мій син зростає без батька і, взагалі, не має спілкування з чоловіками. В нас немає дідусів, і поруч немає нікого, хто би щиро бажав приділити увагу дитині й навчити її того, що повинен уміти чоловік".
Що б відчули більшість читачів, побачивши такого листа, в якому до того ж просять лише моральної підтримки? Звісно, я запитала, в якому місті живе родина, і почала шукати можливостей допомогти прямо на місці.
Хто міг допомогти? Напевно, психолог або тренер з якогось виду спорту, обов'язково чоловік. Раптом я згадала, що до того регіону дотична ГО "Ініціатива Е+", і волонтерка Валентина Варава колись розповідала мені про тамтешнього чоловіка-тренера футбольної команди.
"Знайомі мотиви. Скажи прізвище родини", - одразу відгукнулася вона. А почувши його, розповіла: "Ця родина в нас - у чорному списку. Мама ніде не працює й не хоче, дитиною не займається. Допомагати їй немає сенсу. Передусім вона має допомогти собі сама".
5 грудня Україна вже вшосте відзначає Міжнародний день добровольця (волонтера) не формально. З Валентиною Варавою, яка вже шість років є однією з найбільш активних і ефективних волонтерок, ми говорили про те, як допомагати правильно, не піддаючись першому пориву, не стимулюючи споживацтво, а сприяючи економічному і соціальному розвитку, - адже саме такою є повна назва запропонованого у 1985 році Генасамблеєю ООН до відзначення дня: Міжнародний день добровольців в ім'я економічного і соціального розвитку.
- Перший порив нормальної людини - допомогти іншій людині, яка перебуває у скруті та в біді, - каже Валентина Варава. - Це нормальний порив. На жаль, чимало людей цим користуються. Вони винахідливі і придумують усе нові й нові способи.
Від природи я схильна довіряти людям. Найгірше, чого мене навчили ці шість років, - недовіри й необхідності перевіряти всю інформацію. У кожному разі, там, де є можливість. Тому що схожі ситуації виникають досить нерідко й по-різному.
Дуже часто, коли в нас є порив допомогти, ми не ставимо запитань. Адже людина у скруті, в неї складні обставини, про які вона розказує, і розпитувати її видається безтактністю. Наше виховання працює проти нас. Але ми допомагаємо тим, що маємо. Це - ресурси, часто - не особисто мої, а те, що нам дають люди й організації. Тож, перш ніж почати допомагати, необхідно ставити запитання. Це - про відповідальність.
- Але спочатку ви все-таки допомогли в цій конкретній історії?
- Ми взяли хлопчика в табір. Це проект, який ми робимо з 2015 року з посольством Чехії в Україні. Коли ми набираємо зміну для дітей, батьки яких воюють, ми публікуємо в соцмережах відкриту форму. Податися можуть усі бажаючі. Але вони мають підкріпити надану інформацію документами, які ми перевіряємо, коли щось не так.
Зараз у нас два різдвяних проекти. Ми не возимо цукерки, не розбещуємо дітей подарунками до свят. Але наші партнери передають продуктові набори до Різдва родинам у скруті, в яких є діти. Ми так само робимо відкриту форму й засилаємо її по волонтерській мережі. Часто мене запитують: "Навіщо вам мій паспорт і ідентифікаційний код? Чому я маю надавати такі дані?" Я пояснюю, що ми не можемо безпідставно роздавати всім бажаючим подарунки. Продуктовий набір - це велика коробка з продуктами для родини з трьох-чотирьох людей на два тижні.
- Зрозуміло, якщо віддати тому, хто цього не потребує і, можливо, потім продасть, то комусь, кому це справді потрібно, не вистачить.
- Звичайно. Я впевнена, що інколи ми помиляємося, бо маємо справу з сотнями родин і сотнями дітей. Але ми стараємось максимально перевіряти.
- Споживацтво - досить поширене явище. Мабуть, особливо на сході, куди спрямовані великі гуманітарні потоки. Це так?
- На сході це теж є. Але я не можу сказати, що споживацтво локалізоване саме там. Мені здається, великою мірою це - людська природа. Людина слабка. Те саме - з військовими. Не треба, наприклад, доглядати машину, - волонтери нову привезуть.
Недавно ми возили дітей до Туреччини. Наші турецькі партнери - українці Туреччини - дуже постаралися й за підтримки посольства України організували для дітей п'ятизірковий готель. Це було просто неймовірно. Однак у нас була дівчинка, яка за всім спостерігала з незадоволеним виразом обличчя і не брала участі в загальному житті. Після повернення я попередила маму, викреслила родину з усіх списків на допомогу і повідомила про це волонтерів, яких знаю. Вважаю, що цій родині допомога більше не потрібна.
- Я пам'ятаю випадок у таборі "Лісова застава", куди волонтери привезли дітей із прифронтових територій. Прибирати за собою діти мають самі. І одна з дівчаток дуже тим обурювалася: "Чому ми маємо це робити?" Я не витримала: "Тебе сюди привезли волонтери. Вони зобов'язані це робити?" - "Так", - була відповідь. "Чому? Адже вони не отримують зарплату за те, що роблять за покликом душі у свій вільний час, а часто - і за власний кошт". Дівчинка розгубилася. Мабуть, раніше над цим не задумувалась. І таке споживацьке ставлення, швидше за все, йде із сім'ї.
- Ми стали про це думати, коли зіштовхнулися з тим, що є немало людей типу "дайте мені ліки від жадібності, і побільше". Наша допомога не повинна нашкодити. Зараз є чимало різних пільг для атовців, для родин загиблих тощо. Зокрема - табори, поїздки, концерти для дітей. З одного боку, люди, які все це роблять, мають велике серце, співчувають біді, намагаються зробити все якнайкраще. Але з другого - ми формуємо (вже сформували) цілий прошарок "шаровиків"-витівників, людей, які готові зазирати в рот і в долоню: а що ти мені даси?
У нас є два ДБСТ, яким ми підставили плече у скрутній ситуації. В одному з них спочатку було п'ятеро дітей. У цієї сім'ї була дуже складна ситуація. Ми возили їм продукти, купували сіно, потім - будинок, ремонтували його. Люди пересилали їм дуже багато допомоги, і продовжують робити це. Але тепер у цій родині - вже 10 дітей. Мама нам про цей свій намір сказала не одразу, не радилася. Коли я дізналася, що вона взяла ще п'ятьох дітей (причому з проблемами зі здоров'ям), я плакала. Ще у п'ятьох маленьких українців з'явився шанс на краще життя, якого вони, можливо, не мали б, якби не ця родина.
- За шість років постійного волонтерства ти виробила для себе якийсь механізм - як допомагати, стимулюючи не споживацтво, а справді - соціальний і економічний розвиток?
- Перш ніж допомагати, людину потрібно уважно розпитати про обставини, які викликали складну для неї ситуацію. У процесі завжди можна скласти приблизне уявлення про те, що правда, а що - ні, і чи є реальна потреба в допомозі. Якщо людина не працює й не планує працювати, то допомагати їй, однозначно, не потрібно.
Беззастережно ми приходимо на допомогу туди, де є зовсім маленькі діти, великі проблемі зі здоров'ям у дитини або в мами, або і в дитини, і в мами. Тобто один з критеріїв - це здоров'я самої дитини чи людей, від яких залежить її життя. Навіть якщо така родина вже призвичаїлася споживати, це питання виживання дитини.
Недавня, досить важка ситуація. Двоє дітей. Тато повернувся з війни. І вже вдома, помер від серцевого нападу прямо на зупинці. Мама була ще вагітною, другий хлопчик народився через кілька місяців після смерті тата. Цій родині ми допомагаємо. У хлопчика виявили дуже серйозні проблеми зі здоров'ям. Потрібне обстеження. Ми готові були його оплатити, але ми працюємо безготівково - потрібен рахунок. Мама обійшла всі медзаклади міста, в яких роблять такий аналіз, і жоден не дав рахунку для оплати. Це масове явище, - люди уникають сплати податків. У результаті, я знайшла донорські кошти й переказала родині на карту. Зараз чекаємо результатів аналізів.
Після всіх перевірок життям на споживацтво, включаючи людину в допомогу, ми просимо її надати нам пакет документів, особисто завірені людиною паперові копії паспорта, свідоцтва про народження, документа про смерть, обставини смерті учасника АТО. Це важливо. Людина має усвідомити: питання серйозне. Ми підписуємо з нею договір про відповідальне використання, про неможливість продати те, що передаємо, наприклад якщо це холодильник або пральна машина. У нас таких випадків не було, але ми розуміємо, що вони можуть бути.
- Скільки часу тобі знадобилося, щоб усвідомити: потрібно робити так, а не піддаватися пориву допомогти одразу і беззастережно?
- Мабуть, років зо два. Ми усвідомили це десь 2016-го. Власне, стосовно великих проектів у нас так було спочатку. Допомогу військовим, великі речі - тепловізори, автомобілі тощо - ми передавали за актом приймання-передачі навіть у 2015-му. Але й допомога родинам - теж питання нашої звітності.
- Що все-таки краще: помилитись і допомогти чи помилитись і не допомогти?
- Перше. Бо якщо люди опинились у дуже скрутній ситуації, а ми не допомогли, - це може бути фатальним.
- Але якщо ви зрозуміли, що надали допомогу не тій людині, то є волонтерська мережа, куди ви передаєте таку інформацію?
- За ці роки волонтери вже знають одне одного - хто є хто, і в якій області. Є чимало волонтерських чатів. Тож така інформація поширюється досить швидко.
Була в нас, наприклад, ситуація з тяжко пораненим у голову хлопцем. Майже овоч - він не ходив і не впізнавав родину. Реабілітація в госпіталі була тривалою. А в нього на той момент - новонароджена дитина. Юна мама. Його батьки - в селі. Вона - сирота. Коли все це сталося, місцева рада виділила кімнату в гуртожитку, але її потрібно було обставити. Ми це зробили. На той момент дитині було кілька місяців. Фактично ж, вийшло, що дружина пораненого взагалі перестала ним займатися, розчинилася в повітрі, живе своїм життям. Але відмовити в допомозі ми не могли, бо була кількамісячна дитина.
- Два роки тому ти казала, що потреба у волонтерстві вже менша, воно не повинне забирати все життя, і треба думати про те, як годувати себе та свою сім'ю. Ти для себе якось вирішила це питання?
- Так. У нас є мікроскопічний туристичний бізнес - возимо друзів за кордон, у країни, які добре знаємо й любимо. Мій чоловік - відомий мистецтвознавець. Тож робимо поїздки, що називається, для тих, хто не боїться музеїв. Я б сказала, що наразі ми на шляху до здійснення мрії. Прибутків небагато, бо переважно з нами їздять наші друзі-волонтери.
- Частку волонтерства у своєму житті ти зменшила?
- Так. Хоча й не дуже. Раніше це було все життя, тепер - майже все.
Розумієш, коли людина молода, вона роззирається навколо, світ здається відкритим, вона думає передусім про себе й намагається вибудувати своє життя. Але на якомусь етапі замислюєшся: а який слід я залишу по собі? Чи від того, що я проживу своє життя, комусь буде легше, гарніше, добріше? Я думаю, зараз волонтерство - заради цього. Це вже не з останніх сил, як було в перші роки. Ти віддаєш, коли можеш віддати. Але робиш це вже осмислено, розумієш, що світ у результаті буде трошки кращим. Хоча, можливо, це - ілюзія.