В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучі меди.
Ліна Костенко
Справжня поезія існує осібно від літературознавчих суджень про неї. Діапазон критичних оцінок практично безмежний, і такий самий безмежний поетичний світ митця. Зрідка вони зближуються, щоби потім знову розбігтися кожний по своїх галактиках. Точки дотику є тими щасливими миттєвостями, коли поет відкриває свої таємниці. Як писав колись Богдан-Ігор Антонич, помильні судді на терезах розуму відважують смуток, думку, «діапазон сп’яніння» поета, але потім той залишається «сам, щоб все забути»…
Колись Ліну Костенко назвуть генієм. Сьогодні наші сучасники із традиційним запізненням починають вивчати феномен її творчості. І все-таки ще зарано висловлюватися, бо поетеса вся іще в дорозі — до невідомого обрію свого людського й художнього єства. Проте вже безсумнівно, що її поезія не вкладається у виміри сьогодення. На неї треба дивитися з тої високої точки естетичної думки, звідки поволі увиразнюється ще не розпізнаний ареал минулого української літератури та вгадується її затьмарене майбутнє.
Поезія Ліни Костенко — незміряний степ народної душі, серед якого прокладено одну, головну, магістраль. Туга за втратою «національної субстанції» — підмурок і болючий нерв усієї її творчості — здається, після Тараса Шевченка, Лесі Українки, Євгена Маланюка та Василя Стуса ще не струмувала з поетичних рядків така пристрасть і духовна напруга. Історіософські її творіння замішано на сьогоднішніх враженнях. Цілковите неприйняття української сучасності поглиблює трагізм історичних візій поетеси. Її твори слушно було б назвати реквіємом за Україною, коли б не потужна еманація інтелектуальної й емотивної енергії, яку вони випромінюють і яка безпомилково засвідчує:
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
Але така вже українська ментальність: однаково дужа й безоглядна і в журбі та плачі, і в героїчному піднесенні. У цьому Ліна Костенко — істинна донька свого народу. В її поезіях досхочу ремствувань, докорів історії, долі й співвітчизникам, зневіри й навіть відчаю. У багатьох ретроспективних медитаціях і, врешті, в останньому великому творі — історичному романі «Берестечко» — Ліна Костенко прагне осмислити все накопичене й вистраждане народом століттями несвободи, боротьби, перемог і поразок, щоб нічого не розгубити в далекій дорозі третього тисячоліття.
Ліна Костенко — самодостатня постать у літературі. Затаврувавши абсурдистське українське сьогодення («Летючі катрени», «Інкрустації», «Коротко — як діагноз»), вона відмовилася від будь-якої ролі в «цьому сатанинському спектаклі» — це засвідчує як її багаторічне письменницьке мовчання ще за радянських часів, так і її нинішній соціально-політичний нонконформізм. Проте вона не переймається дріб’язковою опозиційністю, не докучає суєтним самоствердженням шляхом вилучення із суспільності («Вежа моєї самотності /не оббита зсередини корком»). Її не спокушає ні самолюбне формотворення псевдомодернізму, ні естетично прісні ігри постмодернізму. Творчості Ліни Костенко притаманна справжня, не сформалізована модерність, а та, що здатна залишитися в арсеналі української літератури, оскільки вічності, як справедливо зауважив Сергій Квіт, належить тільки таке мистецтво, що є «пристрастю, втіленою у стилях».
Ліна Костенко розробляє найглибший, ідеєносний шар українського буття — порятунок мови та національної субстанції, без котрих усіляка метушня навколо власного самоздійснення втрачає сенс. Сіє на своєму «шматочку поля» — занедбаному ґрунті автохтонної української екзистенції. Але так само вона перебуває й осторонь від таких етнопсихологічних, закорінених в українській естетичній свідомості художніх систем, як бароко й романтизм.
Творча технологія Ліни Костенко відзначена головною рисою — потягом до реалізму, котрий тривалий час перебував на маргінесі вітчизняної літератури. Але не класичного реалізму XIX ст., що його Дмитро Чижевський назвав «вузьким», і не того «реалізму без берегів», що його колись пропонувала марксистська критика. А того, де сакраментальна «життєподібність» набуває нового змісту, втягуючи в своє розуміння, а отже, і в переживання, інформаційні новації. Справді, скажімо, письменники всіх часів однаково кохаються в рідній природі, але для Івана Нечуя-Левицького зелене листячко — це щось інше, ніж для Ліни Костенко, яка знає, що лист має свою математичну формулу, а після спалення не зникає як фізична реальність, а просто стає невидимим оку. Тому й можливий у неї такий образ: «квадратний корінь листя і трави»… І можливим стає нове обличчя реалізму — таке, як у віршах Ліни Костенко, де можна знайти і експресивну декоративність, і строгу простоту; кольоровість і чорно-біле креслення; не чужа їй також імпресіоністська деталь, лірична гіпербола і викривлений часопростір. Проте зберігається переважна тенденція її творчої праці — унормованість уявлень про речі, прозора означеність їхніх основних вимірів.
Роздуми Ліни Костенко над долею рідної мови невіддільні від її зацікавлень українською історією. Ці теми, а радше — проблеми (бо обидві складні й болючі) контамінуються у творчості поетеси в єдиний ідейно-художній вузол, обростаючи супровідними мотивами: про виродження національної культури, про появу нової генерації українських селян («Уже немає репаних чухонців./Цим простим хлопцям розум пройняла/енергія розплавленого сонця»), яким вже ніби й ні до чого мораль старого села і які швидко простують до духовного здичавіння («Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв./Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти»), врешті — про щезання українського народу як генетичної спільноти («зникає мій народ, як в розчині кристал»).
Ліна Костенко прагне відворотити грядущу катастрофу пристрасним словом. Хай хоч воно залишиться, коли — борони, Боже! — запанує в країні духовна пустка. Може, тому поетеса так настійливо звертається до історії. Щоб «будити мисль затуркану і кволу». Розкопати замулене джерело національної гідності. І пише віршований історичний роман «Берестечко». Пише протягом не одного десятка років, вклавши в нього духовний досвід як минулої, так і сучасної української історії. Величні слова знаходить авторка для визначення ідеї свого твору:
Відбілює душа свою велику правду
У лузі споминів, над річкою Буття.
Силкуючись розгадати одвічну загадку української історії, Ліна Костенко вигукує: «Як страшно знати правду без прикрас!» І тут нас уражає майстерність, з якою поетеса барвистим словом, не полишаючи риторико-художніх меж, преображає етнологічний та геополітичний матеріал. Не помилившись, можна стверджувати, що від часів Шевченка в українській поезії ще не лунали інвективи такої художньої сили проти поневолювачів — і водночас на оборону української справи («Я знаю свій народ. Кляну його пороки. Але за нього Господа молю!»). Ліна Костенко зуміла намалювати розлоге історичне полотно, сполучаючи густі насичені барви гніву й любові з граційним графічним малюнком іронії й огиди.
Віртуозно виконані фрагменти вибудовуються в цілісну ліро-епічну панораму. Простягнуту з минулого в майбутнє; як сказала про себе поетеса в іншому творі, «за два ікси історії зачеплена,/на сто віків розмотую себе». Саме до майбутнього спрямовано останні сторінки роману. Щоби підкреслити це, авторка вдається до фантастичного сюжетного повороту: під час ворожіння Богданові з’являється дух козака Небаби, котрий провіщує майбутнє багатовікове уярмлення України, за що «душа Богдана в розпачі німому нестиме неспокутуваний гріх». Після цього скресла воля гетьмана до дії здається нібито художньо невиправданою. Насправді ж таким чином увиразнюється подальша перспектива для української ідеї. Перспектива історична: «Дорога правди довга». Перспектива духовна: «Нема нам щастя — мусить бути чудо./Ми ще постанем зі своїх руїн». Ці пророчі слова є останнім шансом українському народу, що й пітвердила поетеса під час помаранчевої революції, окрилена народженням громадянського суспільства. Тому Ліна Костенко поклала на олтар найдорожче, що у неї є — своє чесне ім’я, коли погодилася стати довіреною особою на виборах Президента України — Віктора Ющенка.
Визначний історик і соціолог В’ячеслав Липинський писав, що без легенд хворі нації «не можуть видужати, але, щоб видужати, вони побіч легенди мусять мати суворий, нещадний і, можливо, вірний діагноз». Роман «Берестечко» Ліни Костенко, як і вся її творчість, є таким жорстким реалістичним діагнозом українському суспільству і водночас поетичним закликом до серця кожного українця: «нема попереду століть,/щоб триста років знов іти по колу». Останні рядки роману — це історично виважена і романтично наснажена теза:
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
Подібні слова — лічені в Ліни Костенко. Адже роман писався протягом не одного десятиліття і ввібрав у себе роки зневіри. Колись вона написала, що її душа поета — це «з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін». І ось наразі, в романі про Богдана, щось зовсім нове:
Мене не можуть
люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Поетеса вірить: «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть»! Адже колись — «люди виростуть…» (Тарас Шевченко). Тому й закликає Ліна Костенко: «Не треба думати мізерно». У цих словах відлунюється відома довженківська теза — «думати тільки про велике». Про велике — це й є про «чудо», яке «мусить бути» попри всі раціоналістичні, «мізерні», присуди. Немає часу на зневіру.
Ім’я Ліни Костенко, «цариці поетів в Україні» (Дж.Луцький, США), лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка та Літературної премії імені Франческо Петрарки, врученої як «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко», першої лауреатки премії Олени Теліги, почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» та багатьох університетів світу, постійної учасниці експедицій у чорнобильську зону щодо дослідження та збереження етнічно-культурного пласту Полісся, вийшло за межі української літератури. Її творчість підносить українську ідею на рівень світової культурологічної думки тим, що розробляє надзавдання нового тисячоліття: животрепетну проблематику остаточного, «недекоративного» виведення людської та національної особистості «із-під варти» наглядачів духовного концтабору, звільнення від постколоніального синдрому національної летаргії й — нарешті! — створення нової енергетики — «гуманітарної аури своєї нації» (Ліна Костенко).