Гексоген, пластид, тротил... Назви вибухових речовин вбиті в мою пам’ять, мов дитяча лічилочка. Це не дивно — моя основна військова спеціальність була тісно пов’язана з цими продуцентами руйнації та смерті. На щастя, мені ніколи не доводилося використовувати набуті знання за межами полігонів. Але не можу забути, як одного разу, після підриву боєприпасу, я пішов поглянути на результати своєї роботи. Біля воронки, ще повитої димом, лежала гілка, мов лезом, зрізана осколком. Коли ж я нахилився і взяв її до рук, то побачив... маленьку рожеву лапку, що вп’ялася кігтиками в кору. Ці мертві «пальчики» із яскравою крапелькою крові, які ще за хвилину до цього належали якійсь нещасній польовій мишці, були страшенно схожі на дитячі...
Виставка «Діти проти терору», що відкрилася в київській галереї «Дім Миколи», з першого погляду видається досить звичайною і ніяк не пов’язаною з декларованою темою. Кольорові та чорно-білі малюнки звичайних підлітків, талановитих і не дуже. Лише на деяких картинках ознаки біди, що витає над Близьким Сходом, більшість робіт зображує букети квітів, кумедних, вигаданих чоловічків, котиків та песиків. В іншому залі на стінах — стенди зі звичайними аматорськими фотографіями, яких можна знайти безліч у будь-якому сімейному альбомі. Юні обличчя — щасливі, безтурботні, адже безмежне життя тільки починається. Під фотографіями — імена цих підлітків, фрагменти їхніх листів та щоденників. Жах на цій виставці охоплює лише після того, коли на відеомоніторі з’являється хроніка терористичного акту, який 1 червня 2001 року в тель-авівській дискотеці «Дольфі» розірвав цих дітей, що посміхаються нам зі стендів на стінах виставкового залу.
Я усвідомлюю, що над психікою і долею терористів, котрі часто бувають такі ж юні, як і їхні жертви, вчинено якусь страшну наругу. Але все одно не розумію, яке світло надії може принести пекельний вітер, що гасить свічки людських життів. Це шлях в морок безнадії. І кожен спалах вибуху робить ніч ще чорнішою. Хай пробачать мені премудрі теологи, але після цієї виставки мені захотілося зібрати священні книги істинних релігій і викреслити всі згадки про Бога милосердного...
Телебачення продовжує вергати все нові хроніки людського безумства. «Со временем так привыкаем...» что, хоть и видим трагедию, а в мыслях думаем, что это просто «такая жизнь»...» (М.Салтиков-Щедрін). Ні, не можна до цього звикати. Невже цей сліпоглухонімий світ ніколи не сприйме такі прості слова, записані в щоденнику Ірини Непомнящої, що загинула під час теракту: «Я так хочу, щоб у всьому світі був мир...»