Відкриття для мене абсолютно неймовірне: відомий радянський і білоруський письменник Василь Биков живе в Німеччині! Кілька поколінь людей на просторах колись супердержави виховувалися на його творах. Він увійшов у літературу воєнними повістями, що вражали правдою про Другу світову війну, про яку знає не з чужих вуст: був мобілізований уже наступного року після її початку. Піхотинець, артилерист, один із тих, хто мав стати гарматним м’ясом. Але він уцілів і згодом розповів нам про кровожерливість і жорстокість війни і про те, як у цій бійні все-таки виживала всепереможна любов і людяність.
Перебудову він сприйняв як довгождану можливість змінити егоїстичний прокомуністичний статус держави. З Горбачовим Биков пов’язував надії на свободу і для свого народу. Він був одним з організаторів і активним учасником Білоруського народного фронту.
А потім у його Білорусі запанував Лукашенко. І Бикову, що ніколи не уявляв себе відірваним від рідної землі, довелось її залишити. Тепер він на запрошення німецького ПЕН-клубу живе в Берліні, за 40 хвилин їзди електричкою від столиці, у Кхпенику. Серед виструнчених у небо ялинок стоїть затишний будинок, де Биков орендує квартиру та мешкає з дружиною.
Письменник зустрічає мене біля хвіртки. Піднімаємося гарними дерев’яними сходами, і я бачу на стіні афішу з його портретом, яка повідомляє про лекцію письменника в Берлінському університеті. Биков пояснює: «Господиня будинку вирішила зробити мені приємне...»
Ми влаштувалися на затишній кухні. Виявляється, це його улюблене місце в оселі. Биков звично заварює міцну каву, і я слухаю його розповідь про нинішню Білорусь. Не хочеться вірити, що всі ці страшні події відбуваються в країні, яку я добре знаю і люблю і яка завжди здавалася мені близькою та зрозумілою. Вони здаються настільки неймовірними, що схожі на кіно про диктатуру в якійсь іншій, невідомій і далекій країні. Але добродій, котрий про них розповідає, усе це пережив сам...
— Василю Володимировичу, ви були одним з найактивніших учасників горбачовської перебудови. Ви уявляли, куди йде ця величезна держава?
— Куди ми йдемо — питання завжди сакраментальне. Для мене тоді важливе було інше — звідки ми вийшли. А вийшли ми з комуністичної прірви, куди нас завели всупереч волі народу, всупереч усім законам історії та звідки ми досі не спромоглися остаточно викараскатися. Мені було ясно, що рано чи пізно нам доведеться звідти вибиратися, і коли Михайло Горбачов зробив перший свій крок у потрібному напрямку, я привітав його. Привітав я також Єльцина за його перші, хоча й не в усьому логічні та успішні кроки. Ми привітали давно назрілий розпад радянської імперії та здобуття довгожданого суверенітету колишніми республіками СРСР. Але дуже скоро в Білорусі запанував колгоспно-партійний режим Лукашенка, й усе покотилося назад. Ситуація при цьому погіршилася тотальною кризою економіки, культури, моралі...
— Але ж громадяни Білорусі за нього голосували...
— Так, але були підступно ошукані. Власне кажучи, Лукашенко нічого нового не винайшов. Він діяв, як і багато цинічних політиків сьогодення й минулого. Перед виборами обіцяв те, чого від нього хотіли, після виборів навіть прийняв присягу на демократичній (відносно) Конституції під національною символікою та білоруським прапором, аби відразу ж скасувати цю Конституцію. Символіку замінено старою, радянською. Потім шляхом референдуму по суті ліквідував національну мову та всі паростки демократичних свобод у державі. Чи можна в таких випадках нарікати на народ, який голосував по суті за іншу програму й за іншого президента?
— Але в народу є еліта — інтелігенція, що перебуває в опозиції до влади...
— Інтелігенція не мовчала. Активно діяв опозиційний до режиму Народний фронт, який і складався переважно з інтелігенції. Ми пояснювали народу, чим є Лукашенко, чий він політичний продукт. Та ба, народ послухався тих, кого звик слухатися за роки комуністичної диктатури — на чийому боці була сила. Такою силою в Білорусі були й залишаються комуністи, їхня ідеологія та практика, і це, можливо, найстрашніше в нашій історії.
— Люди підтримують їх?
— У цій підтримці спрацьовує не так розум, як інстинкт. Люди відчувають, що в цих умовах найкращим з усіх можливих для них є саме Лукашенко, і не виключено, що тут вони мають рацію. Бо в обстановці повного розвалу економіки, фінансів, сільського господарства саме Лукашенко може забезпечити виживання. Не розв’яже проблему виходу з кризи, але, можливо, не дасть померти. Інша річ, у який спосіб? Народ про способи не думає. Способи Лукашенка для нормального демократичного суспільства неприйнятні, це придушення прав людини, демагогія, авантюризм. Приміром, Лукашенко повідомляє про створення в Білорусі 300-тисячного військового угруповання для захисту Росії від НАТО. Дивно, нереально, абсурдно зрештою? Але для російської політичної еліти цілком зручно, і вона на всіх рівнях підтримує режим Лукашенка, забезпечує його особисту владу. Поки що в Білорусі. Характерно, що з певного часу на Лукашенка починає зважати й Захід, політику якого загалом зрозуміти можна: адже Лукашенко сидить на трубах з нафтою та газом, які Росія качає в західні держави. Чого варте свавільному, непередбачуваному Лукашенку їх перекрити?
— Отже, інтелігенція нічого не змогла зробити?
— З самого початку приходу до влади Лукашенка ми прагнули пояснити народові, що несе з собою одіозний режим. Але президент дуже скоро перекрив нам усі можливості, позбавивши опозицію всіх мас-медіа. Національне телебачення, радіо, всі багатотиражні газети було підпорядковано президенту, над іншими встановлено найжорсткішу цензуру. Лукашенко цілком відверто проголосив курс на ліквідацію суверенітету Білорусі, введення її до складу Росії, що радісно сприйняло російське керівництво на чолі з Єльциним, а згодом і Путіним. Підписано сотні різноманітних угод про створення спільних органів та спільного з Росією уряду на чолі з відомим Бородіним. Ідея так званої «союзної держави» з участю злодіїв та авантюристів — не більше ніж блеф і означає примітивний аншлюс, якого з притаманним йому цинізмом і домагається президент Білорусі. Про все це чимало було сказано в незалежній пресі Росії та Білорусі. Про моє ставлення до згаданої авантюри висловився і я в низці статей та інтерв’ю, опублікованих у Мінську, Москві та за кордоном, що, певна річ, не пройшло повз увагу Лукашенка. Відреагував він моментально. Проти мене й кількох інших письменників — членів Білоруського ПЕН-клубу — розгорнули безпрецедентну кампанію наклепів і дискредитації. Звинувачення висувалися найбезглуздіші, але завжди ефектні — дестабілізація внутрішньої обстановки, співробітництво з ЦРУ, з силами світового сіонізму, зв’язок із жидомасонами. І цьому багато хто повірив. Люди звикли вірити, що президент із його всюдисущими спецслужбами знає про своїх підданих щось таке, що недоступне пересічному громадянинові, котрий не читає опозиційних газет і коротає довгі вечори перед телевізором, у якому регулярно, часом по кілька разів на тиждень, виступає велеречивий Лукашенко. Рік тому мене нагородили незалежною російською премією «Тріумф», що викликало гнівний подив білоруського президента, яким він не зволікаючи поділився з білоруським народом. Ні я, ні мої друзі не могли нікому нічого пояснити, бо давно були позбавлені доступу до засобів масової інформації. Зрештою настав момент, коли я відчув, що ризикую піти стопами тих білоруських політиків і журналістів, котрі опинились у в’язницях, емігрували чи просто зникли невідомо куди. Але я не політик, а лише письменник, отож і вирішив скористатися запрошенням письменницького парламенту в Страсбурзі й виїхати з Білорусі. Поки що тимчасово.
— Які почуття охопили вас при цьому?
— Авжеж, кепські почуття. Я білоруський письменник і, природно, стурбований долею країни, в якій народився та прожив чимало років. Але це зовсім не означає, що я виступаю проти життєвих інтересів інших народів. Співіснування в доброму сусідстві — неодмінна умова сучасної цивілізації при вільному мультикультурному процесі та взаємокультурному збагаченні. Практикована білоруським режимом програма ліквідації білоруської мови, на мою думку, не що інше, як лінгвоцид, злочин перед народом цієї країни, 80 відсотків якого становлять білоруси.
— Ви — у Німеччині. Як вам тут живеться?
— Гадаю, будь-які умови тут будуть кращими від тих, що залишилися на батьківщині. Найважливіше — тут я знайшов спокій, нормальні умови для занять літературою. Тут відпала потреба реагувати на кожне цебро бруду, яким у Білорусі раз у раз поливали мою голову. Повертаючись увечері до своєї оселі, я не ризикую зустріти в темному під’їзді кількох мордоворотів у камуфляжі, хоча й розумію, зазвичай, що в диктаторів завжди руки довгі. Я вдячний моїм німецьким друзям і колегам, котрі виклопотали для мене можливість проживання в Німеччині.
— Ви так багато писали про війну й німців, які у ваших творах виступають узагальненим образом агресора, що уявити вас на проживанні в Німеччині дуже важко...
— Бачте, Німеччина за повоєнний час дуже змінилася. У політику й економіку прийшла нова генерація. Сучасні німці — це все-таки не ті, з котрими нам довелося мати справу на полях кривавої війни. Це інші, і нерідко дуже хороші люди. Мати з ними справу легко та просто. Головне, нам немає про що сперечатися і немає чого ділити. Процеси демократизації, що відбувалися в Німеччині протягом повоєнних років, найблаготворнішим чином позначилися на зміні свідомості й того покоління, що воювало. Для мене це було, можливо, найщасливішим відкриттям. Важливо також, що тут мене розуміють і усвідомлюють усю складність моїх відносин з владою Білорусі. Досі в Німеччині вийшло в перекладі німецькою мовою близько 20 моїх книжок, багато тутешніх читачів знають мене як автора. Крім того, протягом майже 20 років я співробітничав з німецькими гуманітарними організаціями, приміром, з акцією «Спокута». За мого сприяння німецькі волонтери приїжджали в Білорусь, у спалену Хатинь, працювали також у лікарнях, дитячих садках, і білоруси бачили в них нових німців, зовсім не схожих на тих, які запам’яталися з часів війни. У цьому співробітництві змінювалось і моє ставлення до Німеччини. Історія повна парадоксів, один з яких полягає в тому, що за повоєнні роки багато хто з моїх земляків, люди одного зі мною покоління — як би це м’якше сказати — стали моїми ідейними опонентами, тоді як колишні противники перетворилися на друзів та однодумців.
— Як ви ставитеся до такого поняття, як «провина німецького народу»?
— Я дуже багато думав над цим і дійшов висновку, що, мабуть, не варто надмірно ні боготворити, ні обожнювати народ. Це поняття загалом важко визначити. Відоме досить цинічне визначення його, дане одним із недавніх тиранів — Мао Цзедуном: «Народ — чистий аркуш папірусу, на якому можна накреслити будь-який ієрогліф». Ці ієрогліфи протягом всієї історії людства креслили на папірусах- народах різні «писарі», а народам відводилася тільки одна функція — втілювати в життя божевільні ідеї своїх володарів-авантюристів.
— Чи зустрічаєтеся ви тут із колишніми фронтовиками або людьми, котрі пережили Другу світову війну? Які враження від цих зустрічей?
— Такі зустрічі відбуваються переважно на так званих читаннях моїх творів. Якось одна німкеня запитала мене: «Чому радянські партизани воювали не за правилами і вбивали полонених німецьких сол-датів?» Довелося пояснити їй, що вся минула війна йшла не «за правилами». І цю «неправильність» породила передусім ідейна порочність обох режимів, про що я багато писав напередодні 50-річчя нашої перемоги, сподіваючись, що настав час глибинного осмислення головних уроків Другої світової війни. Але я помилився, осмислення її залишилося на старому, пропагандистському рівні. А моя концепція будувалася на тому, що німецький нацизм — найбільше зло новітньої історії, так, але було й інше зло. І те й інше успішно робили спільну для них справу — знищували рід людський. Навіть тепер важко визначити, яке з них досягло більшого, якщо зі скрупульозною точністю підрахувати всі їхні криваві жертви — у концтаборах, війнах, революціях, репресіях, голодоморах, класовій та расовій боротьбі. Об’єднаними зусиллями людство перемогло нацизм, тим самим зміцнивши більшовизм, давши йому можливість поневолити народи Східної Європи, які навіть тепер, коли впала остання комуністична імперія, так тяжко вибираються з-під її уламків. Перемогою над німецьким нацизмом скористалися переможці зі Сходу не на благо собі, а на шкоду. Як інакше можна пояснити, що народи переможених країн у результаті власної поразки зуміли побудувати миролюбні, демократичні суспільства, тоді як народи-переможці більш як на півстоліття погрузнули в безнадійній деспотії?
Ясна річ, заслуговують осуду всього людства злочини гітлерівців проти мирного населення моєї батьківщини. Але німецький народ, здається, щиро усвідомив їх і в особі своїх лідерів не раз покаявся. Німці намагаються також (хоча б почасти) компенсувати працю силоміць вивезених у рейх східних працівників. Але ж і на Радянській Армії, яка представляла Радянський Союз, лежить провина за неабиякі злочини проти людства, скоєні на зайнятих нею територіях Німеччини та інших країн. Створення антидемократичного режиму НДР із його сатанинською «штазі», будівництво Берлінської стіни, криваві придушення масових виступів протесту в Німеччині, Угорщині, Чехословаччині, — хіба це не злочини, за які ніхто ні з колишнього СРСР, ні з його наступників і не збирається каятися? Я писав про це шість років тому. На жаль, мого погляду на цю кардинальну проблему не сприйняли в пострадянських республіках, зокрема й у Росії. Втім, тепер це стало зрозуміло. Російське імперське керівництво тоді було заклопотане підготовкою такої необхідної для нього «малої, переможної» війни в Чечні, яку досі не може закінчити.
— Що вийшло за ці роки з-під пера письменника Бикова?
— Точніше було б запитати, що я написав, бо з публікацією написаного справи складні. Державні видавництва на батьківщині для мене малодоступні, якщо не геть закриті. Деякі з так званих незалежних вибачливо пояснюють, що мої книжки не належать до ринкової літератури, видавати їх збитково. Невеликими тиражами їх епізодично друкують у деяких зарубіжних білоруських видавництвах у країнах Балтії, Польщі. Про гонорари я вже навіть не запитую, бо знаю, що грошей у видавців давно немає. На щастя, твори малих жанрів час від часу публікуються в московських літературних часописах, фінансованих фондом Сороса. Кілька років поспіль цей фонд фінансово підтримував і білоруську незалежну пресу, поки його зі скандалом не вигнали з країни.
У Німеччині я звернувся до нового для себе жанру — притчі. Це, як відомо, дуже давній жанр, але виявилося, що саме він найбільш ємно спроможний змалювати мораль і події нашої дійсності.
— Які паралелі з сьогоднішнім життям, і не тільки з білоруським, ви проводите у своїх притчах?
— Я пишу про людей, тоталітаризм і тиранію, про мутацію моралі під впливом деспотичної влади, про беззахисність маленької людини й марноту її сподівань на правду та справедливість. Гадаю, ці теми актуальні завжди, і не тільки для білоруської історії. Частина притч уже побачила світ у незалежній білоруській пресі. Тепер їх назбиралося на невеличку книжку. Сподіваюся, що коли-небудь з’явиться можливість їх видати.
— І ви хочете після таких паралелей повернутися в Білорусь?
— Знаєте, у мене завжди були перманентні труднощі з владою. Та колись я був молодий і втішав себе: переживу! Як пережив Сталіна, Хрущова, Брежнєва, багатьох інших фельдфебелів від культури СРСР і Білорусі. Але нинішніх, схоже, пережити не вдасться — занадто велика різниця у віці.
— Ностальгія не дошкуляє?
— Чудовий російський письменник Віктор Некрасов, із яким я дружив у Союзі й після його еміграції зрідка зустрічався за кордоном, одного разу сказав стосовно ностальгії: «Коли мене навідує це відчуття, я спускаюся на вулицю, йду за сусідній ріг, купую газету «Правда» — і ностальгію як рукою знімає». Тут я також маю змогу купувати деякі білоруські газети...