За життя Михайло Панасович Булгаков міг тільки мріяти про те, що його проза буде доступна читачеві, а драматургія дійде до підмостків не лише московських театрів.
Усвідомлюючи, в який час він живе, письменник все ж таки сподівався, що його твори не кануть у небуття. Він чудово розумів, що творіння його — високої проби, та й писав Михайло Панасович завжди не кривлячи душею, по совісті. Всім своїм єством відчуваючи тяжкий поступ тоталітарного режиму, смертельним ворогом якого завжди була думка, він бажав, щоб про них знали й не забували. Одним із останніх слів Майстра перед відходом у Вічність були слова: «Щоб знали. Щоб знали!» І, слід визнати, багато читачів, занурившись одного разу у світ «письменника з Києва», назавжди стали шанувальниками його блискучої творчості.
Скульптор Николай Рапай у своего детища |
Одного разу, коли я 70-х опинився в Москві, моя колега Галина Панфілова, яка служила в науковому відділі Музею МХАТ, запропонувала відвідати маститого московського скульптора Геннадія Бессарабського, автора чудового пам’ятника Івану Тургенєву в Орлі, що створив кілька оригінальних скульптурних портретів Михайла Булгакова. Він мав майстерню в самісінькому центрі Москви, тоді ще не знівеченої сучасними спорудами, на старовинній Плющисі. Скульптор не тільки працював, а й безвиїзно жив із сім’єю в майстерні, що складалася з кількох кімнат.
Непогано орієнтуючись у кварталах старої Москви, я порівняно швидко відшукав цей затишний куточок неподалік Київського вокзалу. Геннадій Петрович багато працював; він хотів якомога більше встигнути через серйозну хворобу — склероз, що забрав у скульптора можливість самостійно рухатися. Всіма господарськими проблемами в будинку займалася вірна дружина Галина Петрівна.
Як заворожений дивився я на непорушні обличчя мислителів, письменників. Серед них побачив і кілька портретів Михайла Булгакова. Гіпсових моделей Майстра можна було налічити не менше десятка.
Після такої демонстрації мене запросили пройти на інший бік великої кімнати, де на поворотному станку зводилася загорнута в темну тканину модель. Коли з неї зняли покривало, я побачив портрет у гіпсі Булгакова. Підборіддя письменника спиралося на його долоні. Мені ця робота сподобалася найбільше. І річ не тільки в дивовижній портретній схожості. Скульптор із великими тактом та любов’ю ставився до свого героя.
Невдовзі Геннадій Бессарабський помер, і подальша доля його робіт мені не відома. За радянських часів можна було тільки мріяти, щоб «цьому білогвардійцеві» могли встановити пам’ятник, та ще й у столиці держави переможного соціалізму.
Одного разу я зустрівся з київським скульптором Юхимом Ушеренком. Він захопився творчістю свого земляка і мріяв створити його скульптурний портрет. Якось він відвідав мене в Голосієві й захопив із собою невеликий альбом, у якому було безліч знімків його скульптур. Мені вони видалися цікавими, хоча побачити роботи в матеріалі вдалося не відразу.
Невдовзі Ю.Ушеренко завершив створення проекту меморіальної дошки М.Булгакова і відвіз до Москви кілька знімків. Коли йому вдалося зустрітися з Л.Є.Белозерською-Булгаковою у неї вдома на Великій Пироговській, Любов Євгенівна, друга дружина Майстра, зацікавилася творчістю скульптора. Киянин регулярно знайомив її зі своїми новими проектами. Цікаво, що коли взимку 1983 року я був гостем Любові Євгенівни, вона подарувала мені книжку п’єс М.Булгакова з таким написом: «Анатолию Петровичу Кончаковскому, «Верному рыцарю» творчества Булгакова […] хочется направить благодарность. Есть еще один киевлянин, за работой и отношением к М.А. которого с интересом слежу — это талантливый скульптор Ушеренко... Любовь Белозерская-Булгакова. Москва. 1 декабря 1983 г.».
На той час у Києві на Андріївському узвозі абсолютно фантастичним чином на фасаді «Будинку Турбіних», як назвав його Віктор Некрасов, уже було встановлено меморіальну дошку (в лютому 1982 р.). Це стало вінцем зусиль прихильників письменника, передусім — Людмили Пономарьової, яка працювала начальником відділу в міському управлінні культури. Авторами були скульптор А.Кущ і архітектор Б.Кравчук. Чиновники так злякалися власного «дозволу», що в призначений день жоден із них не з’явився на Андріївський узвіз. Меморіальна дошка досі ніким із сильних світу цього офіційно не відкрита! Тільки через сім років ті ж таки чиновники наважилися створити на Андріївському узвозі, в будинку, на якому було встановлено меморіальну дошку, Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова (філія Музею історії Києва).
У Москві до 2003 року планували встановити на Патріарших пам’ятник «письменнику з Києва». Було оголошено конкурс на створення проекту. Журі конкурсу, розглянувши дванадцять авторських композицій, визнало найкращою роботу скульптора Олександра Рукавішнікова. Але ці плани так і залишилися на папері. Пам’ятника в Москві, де було написано практично всі твори Майстра, досі немає.
Відомий український скульптор Микола Рапай не один рік мріяв, щоб у місті, в якому народився автор романів «Біла гвардія» та «Майстер і Маргарита», було споруджено йому пам’ятник. Для цього Микола Павлович надовго занурився у творчу спадщину Булгакова, почав читати літературознавчі праці про письменника, збирав його іконографію.
Донедавна майстерня Миколи Павловича містилася в самому центрі міста, на Малій Житомирській. Там художник трудився понад чверть століття. Пірнувши з вулиці під низьку арку, можна було потрапити у дворик, у якому притулився чудовий старий будиночок. У ньому на першому поверсі скульптор облаштував майстерню — простору й дуже затишну.
Нерідко зазирав до майстерні видатний театральний художник і педагог Данило Лідер, часто забігав його друг, легендарний кінорежисер Сергій Параджанов. Регулярно навідував свого давнього товариша ще один чудовий кінорежисер — Роман Балаян; зазирали на вогник Лариса Кадочникова, Сергій Юрський, Анатолій Солов’яненко.
Микола Павлович із задоволенням демонстрував свої роботи і просив висловлювати думку про побачене. Годинами тривали цікаві розмови з високоерудованою й гостинною людиною.
Близько двадцяти років тому мене вперше було запрошено в майстерню М.Рапая. Він щойно завершив створення макету скульптурного портрета М.Булгакова. Я побачив у гіпсі не тільки чудову портретну схожість, а й якесь внутрішнє тепло, що йшло від білосніжного матеріалу. Це був один із перших варіантів проекту, запропонований скульптором. Згодом ця робота опинилася в Національному художньому музеї.
Вслід за нею з’явився новий проект. Рапай відтворив Булгакова в повний зріст у русі. Автор запропонував спорудити пам’ятник неподалік Андріївської церкви, там, де починається обрамлена каштанами Володимирська вулиця. Передбачалося, що бронзовий монумент, що зображатиме письменника, який іде до свого будинку, буде встановлено приблизно в тому місці, де міститься скульптурна композиція, присвячена героям кінофільму «За двома зайцями». На жаль, цей цікавий проект не був реалізований. Гіпсова його модель тепер знаходиться в Літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова.
Микола Рапай продовжував працювати над створенням скульптурного портрета Майстра. Однак обставини складалися так, що задуми скульптора та його конкретні пропозиції не здійснювалися. Нарешті 2005 року Фонд сприяння розвитку мистецтв напередодні 115-ї річниці від дня народження Михайла Булгакова ініціював спорудження пам’ятника. У виставкових залах фонду на Контрактовій площі було відкрито велику експозицію творів М.Рапая, у тому числі й проект монумента М.Булгакову. Після вернісажу робота повернулася в майстерню, чекаючи фінансування.
Минуло два роки, і майстерню відомого скульптора, яка відтепер розміщується в цоколі великої будівлі на Володимирській вулиці, відвідали міські чиновники. Микола Павлович показав свої роботи й запропонував модель, яка в трохи зміненому варіанті експонувалася на його персональній виставці на Подолі (у галереї фонду).
Все спекотне літо і початок осені 2007 року Микола Рапай напружено трудився. Знову звертався до книжок, альбомів та фотографій. Як зізнавався пізніше скульптор, тільки на одній фотографії він побачив усміхнене обличчя Михайла Булгакова, на решті ж знімків він засмучений.
Нарешті у вересні модель було відправлено в Художні майстерні для відливки у бронзі. На цей час надійшло й фінансування. Заступник мера Києва Денис Басс зі своїх особистих заощаджень дав необхідну суму. Робота закипіла. Невдовзі було завершено відливку й авторське доведення скульптури. Ухвалили рішення, що пам’ятник Булгакову відкриють 16 жовтня 2007 року.
На моє клопотання, в нагальному порядку пофарбували фасади, стіни, вікна та покрівлю «Будинку Турбіних». У розпал цих авральних робіт саме з’явилися монтажники, які мали якомога швидше підготувати майданчик і розмістити на ньому п’єдестал для пам’ятника. Головний архітектор В.Дормидонтов невідлучно стежив за якістю й термінами виконання робіт. Останні три дні монтажники працювали цілодобово.
Всі ми були дуже стурбовані долею розкішної липи, посадженої ще за радянських часів онуком власника будинку №13 Василя Листовничого — лікарем Валерієм Кончаковським. Це чудове дерево треба бачити влітку. У червні воно перетворюється на велетенський запашний букет, що дарує радість мешканцям старовинної київської вулиці. Та й восени довго тішить око, поволі гублячи на землю золоте своє листя. Адже п’єдестал, за задумом проектантів, мав міститися біля стовбура дерева, а його коріння заважало будувати фундамент. Ось чому ми вручну відгинали могутні кореневища й розкладали в потрібному напрямі, щоб не пошкодити.
Нарешті всі підготовчі роботи було завершено. День 15 жовтня видався в Києві похмурим і зовсім не ласкавим. З ранку на місто опустився туман. Ополудні замрячив дрібний осінній дощик, різко похолодало, набігли хмари й приглушили денне світло. А досі ж стояла чудова погода! Вранці зателефонували в музей і сказали, що о 12 годині дня машиною привезуть бронзовий монумент. Очікуваний транспорт затримувався. Нарешті близько 16 години потужна вантажівка і підйомний кран під’їхали до «Будинку Турбіних».
Погода аніскільки не покращала. Як і раніше, було похмуро, волого й холодно. З машини вискочили кілька дужих хлопців у спецівках. Вони опустили борти вантажівки і швидко під’єднали лямки на монументі до стріли крана. Підйомний кран поволі і, як мені здалося, дуже обережно підняв цінний вантаж.
І раптом з-за свинцевих хмар бризнуло сонце — на Андріївському узвозі стало світло! Піднявши пам’ятник, кран почав неквапливо переміщати його вздовж спорожнілої вулиці, наближаючись до правого боку «вмитого» будинку, під стару липу. Коли на п’єдестал було опущено пам’ятник, сонячне проміння, відбившись від його блискучої поверхні, забігало сонячними зайчиками, освітлюючи всіх присутніх! Постоявши в яскравому промінні сонця хвилин п’ять, ми побачили, що над нашими головами знову нависли хмари.
На наступний день було призначено урочисте відкриття пам’ятника. Чекали президента України В.Ющенка, мера Києва Л.Черновецького, посла Російської Федерації В.Черномирдіна. Але пізно ввечері 15 жовтня мені зателефонували й сказали, що через оголошений у країні траур за загиблими від вибуху газу в житловому будинку Дніпропетровська церемонія відкриття переноситься на 19 жовтня. Звістка ця була для мене вкрай прикрою. І не тільки тому, що напередодні загинуло багато безневинних людей, а й тому, що раптом згадав про меморіальну дошку на «Будинку Турбіних», яка досі стоїть без офіційного «благословення» влади. Невже й цього разу повториться та неприємна історія?
На щастя, побоювання не справдилися. Через два дні о 15 годині мер міста у присутності численних шанувальників творчості нашого земляка зняв покривало з пам’ятника, і кияни побачили прекрасну роботу скульптора М.Рапая, над якою художник працював понад п’ять років.
Бронзовий Михайло Панасович сидить на лаві біля будинку, в якому колись мешкала велика й дружна родина професора Київської духовної академії Панаса Івановича Булгакова. З цього будинку його старший син Михайло ходив до Імператорської Першої гімназії й Університету Св.Владимира, а в кутовій кімнаті розміщувався кабінет, в якому він як лікар-венеролог зі своєю першою дружиною Тетяною Лаппа-Булгаковою приймав пацієнтів. Звідси він пішов добровольцем Червоного Хреста на фронт Першої світової.
Проходячи повз пам’ятник великому письменникові, багато людей прагнуть сфотографуватися поряд із його бронзовою статуєю. Інколи такт їх підводить, і вони не тільки безцеремонно сідають на вільне місце на металевій лаві, а й видряпуються значно вище. Проте найчастіше до пам’ятника приносять багато квітів. І тоді вогненна бронза ніби оживає.
Про таку історію річної давності з багатолітньою ретроспективою мені захотілося оповісти читачам. Справді, Михайло Булгаков давно заслужив, щоб нащадки, гідно оцінивши творчість Майстра, спорудили йому монумент. Упевнений, сюди, на Андріївський узвіз, де відтепер сидить у задумливій позі бронзовий Майстер, «не зарастет народная тропа».