Є люди, всередині яких живе Бог, є люди, в яких живе диявол, а є ті, в яких живуть лише глисти...
Фаїна Раневська
На психотерапевтичному прийомі:
Володимир, 35 років: «Мені здається, що я живу не своє життя. Нібито є ще одна, паралельна, реальність. І я за нею сумую. Мені друг-психолог сказав, що в мене криза. Та я живу так уже років із десять. Не може криза тривати десять років. І якщо є душа — вона в мене така стара... і втомлена».
Повідомлення електронною поштою: «Світлано, ви мали рацію — повітря вдиху прохолодніше, ніж видиху. Я почав прислухатися, вслухатися в себе, придивлятися — і барви стали яскравіші, все не так погано у світі, як я вважав».
Маша, 7 років: «Коли я була маленька, знала, що правильно, а що ні, і вміла розмовляти із зорями. А тепер виросла і не вмію».
Мама 14-річного підлітка: «Він був ще рік тому таким чуйним хлопчиком, ми навіть хвилювалися: як він буде жити? А тепер от викликають до школи — побив однокласника».
Тато 10-річної дівчинки: «Ну як я можу говорити з дитиною про душу, коли я сам у неї не вірю!»
Зовсім недавно в мене з’явилося нове захоплення — китайська каліграфія. Дивовижне заняття — справжня медитативна практика. І відкриває зовсім інший, багатовимірний, погляд на багато процесів, зокрема психологічних. Наприклад, я побачила, що ієрогліф «Криза» складається з двох символів — «можливість» і «зміна». «Можливість змінюватися», чи «зміна можливостей», чи «можливі зміни». Ми на багатьох прийомах із клієнтами розмовляємо про те, що криза в житті людини — явище цілком закономірне й потрібне. У віковій психології є теорія вікових криз — наприклад, криза одного року, трьох років, семи років, десяти років, підліткова, криза середнього віку. Є навіть криза новонародженості — вона виявляється в тому, що маленька людинка починає усміхатися. Ця перша реакція — усмішка — й є вияв кризи, і означає перехід до нового етапу від новонародженості до дитинства.
Сам термін «криза» в психології не пов’язаний з негативним підтекстом. Йдеться про перехід людини на нову сходинку розвитку, зміну потреб, розширення можливостей. Він символізує можливості зміни, вихід за рамки. До речі, це стосується і криз країни, будь-яких структур — вони завжди ведуть до змін і нових можливостей. Але для того щоб ці зміни відбувалися, потрібна усвідомленість. Нещодавно один із моїх друзів-колег, який займається коучингом, вичитав у книжці одного з фундаторів цієї системи, що мета коучингу — привести людину до більшої усвідомленості. А усвідомленість — це вміння жити в теперішній миті. Вміння жити всіма каналами сприйняття — очима, вухами, язиком, словами, інтуїцією, спілкуванням, рухом. Як правило, ми живемо лише одним-двома каналами. І згодом чутливість в них зникає. На них ніби наростає мозоль. (Наприклад, коли ми постійно дитині щось говоримо-говоримо-говоримо — вона вже не чує, в неї на вушках «мозоль». І щоб повернути її увагу, потрібно зробити щось нестандартне, тобто в іншому каналі — доторкнутися (у каналі відчуттів), почати чистити мандарин (у каналі пахощів).
Якщо наша робота пов’язана зі спілкуванням, канал стосунків вже буде нечутливий. І в ньому накопичується втома. Ми хочемо на безлюдний острів і дратуємося, коли нас хтось «із себе витягає». Щоб відпочити, потрібно почати шукати ресурс у незадіяному каналі. Найчастіше у нас незадіяним залишається канал рухів, відчуттів. І коли ми починаємо в нього щось вкладати (масаж, танці, йога, теніс тощо), тіло повертає сторицею — енергією, настроєм, новими можливостями.
До речі, знаєте, що кожні 40 хвилин наш мозок сам переключає канали. І коли ми затримуємося в якійсь дії понад 40 хвилин, нічого не змінюючи, вона відбирає багато сил, виснажує ресурси. Без ресурсу неможливо вирушати в подорож по життю, неможливо радіти Життю, неможливо втілювати мрії.
Нещодавно почала здійснюватися моя мрія — пройшов перший семінар для вчителів київських шкіл. Ми говорили про синдром емоційного згоряння, про те, як допомогти дітям адаптуватися, і про сучасне молоде покоління, з яким пов’язано багато маніпуляцій, страхів. З яким складно й яке дуже часто хочеться притлумити й покарати. Вони інші — це факт. І потрібно просто знати, чим вони відрізняються і що робити із собою, аби бути з ними нарівні.
Один із прикладів, чому це важливо. Недавно я брала участь у телепроекті, присвяченому дитячій агресії, жорстокості стосовно однолітків, учителів. Виявилося, у сучасних дітей не формуються (не активізуються) частки мозку, які відповідають за емпатію — співпереживання. Проводився експеримент — цілком благополучні діти сиділи перед екраном телевізора, їм прокручували «зворушливе» відео (кадри з фільму «Білий Бім Чорне Вухо», відео про те, як у немовляти беруть кров із пальчика, кадри, пов’язані з насильством). До дітей були підключені чуттєві датчики, які фіксували їхню реакцію. Для порівняння ці самі кадри й ці самі датчики були використані і з дорослими. Результат виявився шокуючим — практично в усіх дітей, яких тестували, не було ніякої емоційної реакції на відео. У дорослих датчики зашкалювали. Уявіть дітей, які на прийомах просять «навчити їх не відчувати» (це найчастіший запит сучасних дітей на прийомі). Вони не вміють співпереживати. У дітей, наділених неймовірною чутливістю, водночас не розвинуте почуття співпереживання. Що відбувається з людиною, в якої все оголене? Така дитина — людина без шкіри, чутливість величезна, а знання та досвіду, тобто відчуття захисту та адаптації немає — є страх і відчуття беззахисності. Така людина буде нарощувати броню. А броня — це агресія, відхід у себе, хвороби. Агресія — це зворотний бік страху. До речі, частки мозку, які відповідають за емпатію, активізуються до десяти років. В той час, коли дитина перебуває в тісному емоційному контакті із сім’єю, з однолітками. Саме близькі люди навчають співчуття та співпереживання. Діти до певного віку живуть почуттями й емоціями. Якщо досвіду немає — маленька людина однаково знайде для себе шлях до адаптації та безпеки. Агресія — це захист від світу.
У позитивній психотерапії (фундатор Носсрат Пезешкіан) є дуже проста схема і підхід до сприйняття конфліктів: чотири ділянки життя і чотири форми сприйняття конфліктів.
Усі люди під час розв’язання своїх проблем повертаються до типових форм сприйняття конфлікту. Коли є проблема, ми сердимося, відчуваємо себе втомленими, не розуміємо своїх почуттів, живемо в постійному напруженні, не бачимо сенсу життя. Всі ці труднощі ми можемо виразити в таких чотирьох формах сприйняття конфлікту, які відповідають чотирьом вимірам здібностей до пізнання. Вони дозволяють зрозуміти, як людина сприймає навколишній світ і якими шляхами пізнання відбувається визначення дійсності. Отже, чотири сфери:
1. Тіло, відчуття.
2. Діяльність.
3. Контакти.
4. Фантазії; майбутнє (засіб інтуїції).
Коли в нас виникає дисбаланс у якійсь зі сфер, коли ми не відчуваємо себе комфортно у якійсь зі сфер, можуть з’явитися алкогольна та нікотинова залежність, розлади сну, травлення, сексуальні розлади, пристрасть до Інтернету, наркоманія, захоплення екстримом, трудоголізм, гральна залежність, пристрасть до прибутку і пристрасть до оборудок, пристрасть до контактів, партнерська пристрасть, проблема ревнощів, хвороблива прив’язаність до людей (залежність).
Тільки-но ми знаходимо шляхи гармонізації цих чотирьох пунктів, ми перестаємо користуватися залежностями як посередниками між нами і світом. Усе це не так складно, як здається, просто потрібно усвідомлювати, що з тобою відбувається. Усвідомленість — це компас, який вказує напрям у Себе, на Душу...
Зовсім недавно був у кінопрокаті чудовий фільм «Золотий Компас». Він позиціонувався як дитячий, але за тонкощами й глибиною він дуже зрілий і дорослий. Це фільм про світ, де Душа людини живе не як у нас, в тілі, а окремо, у вигляді тварини, яка постійно перебуває поруч. У дітей — тварина може змінювати форму залежно від ситуації (в аналогії з нашим світом — у дитини є величезна кількість виборів, шляхів, реакцій). У дорослих — тварина-душа (у фільмі вона називається «деймон») визначає собі конкретну форму (в дорослих вже є набір життєвих стереотипів). Негативні герої у фільмі проводять експеримент — розділяють дітей та їхніх деймонів. А коли людину розділяють із її душею, нею можна управляти. І тоді в ній живуть лише глисти.
Сьогодні прийшла по синочка в садок, стою в коридорі і чую, як на занятті один із малюків запитує виховательку: «А я молодець? Ну скажіть, я вже молодець?» Я подумала — як же нам усім, і дорослим і маленьким, не вистачає цього відчуття — «я молодець! Ми всі молодці!» Хоч би що з нами відбувалося, у кожному з нас живе Душа.