«Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо «Бей-Зот», а мої земляки-селяни не знають... Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битись з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка (інвалід), б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!...»
Ці рядки Ніл Хасевич написав 1951 року, за рік до смерті в непримітному бункері на хуторі неподалік села Сухівці, що за дванадцять кілометрів від Клевані Рівненської області.
З відновленням у західних областях України радянської влади ім’я художника кагебісти внесли до списків «ворогів народу».
Він був для них «бандитом», «художником-убивцею», «воєнним злочинцем», «зрадником». Якою ж насправді була доля Ніла Хасевича — талановитого українського графіка й патріота? В тридцятих роках у мистецтвознавчих колах Львова й Варшави Ніла знали як чудового художника. Друзі згадували, як у Варшавській академії мистецтв з’явився невисокого зросту юнак, дуже бідно вдягнений. У руках він тримав палицю, бо замість лівої ноги в нього був протез, зроблений ним самим. Вчився Ніл у майстерні відомого польського графіка професора Скочеляса. У польській столиці він був членом «Української громади», добре знав Степана Бандеру, його дружину Ярославу Опаровську. Ніл Хасевич був одним із фундаторів творчого гуртка «Спокій», яким опікувалися митрополит Андрей Шептицький, письменник Юрій Липа, сенатор сейму від Волині Степан Скрипник, що через півстоліття стане першим православним патріархом України — Мстиславом. У студентські роки за старими рукописними книжками він вивчав кирилицю. Наслідуючи чудового графіка Юрія Нарбута, щоб збагнути суть створення літери, переписав гусячим пером Пересопницьке Євангеліє... Його абетку вивчали в школі. Збереглася й пам’ятна грамота митрополиту Андрею Шептицькому від гуртка «Спокій», написана Нілом Хасевичем. Серед праць того періоду — майстерно зроблений екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького. Молодий митець створює портрети Святого Володимира й гетьмана Мазепи, одержує почесну нагороду «Ватикан».
З 1931 по 1943 рік художник брав участь у 35 виставках. Його твори експонувались у Празі й Варшаві, Берліні та Львові. Кілька робіт Хасевича на міжнародних виставках у Чикаго й Лос-Анджелесі дістали високу оцінку критики. Його відзначено кількома дипломами й нагородами. У Варшаві 1939 року надруковано альбом художника «Екслібриси Ніла Хасевича». В альманасі «Дереворити» помістив одинадцять своїх графічних робіт. Критики ставили його ім’я поруч з іменами таких відомих графіків, як Юрій Нарбут, Василь Кричевський, Петро Холодний...
В окупованому німцями Львові в 1942—1943 роках проходила виставка українських художників, у якій брав участь і Ніл Хасевич. Тут експонувалася його драматична змістом робота «Спіть, хлопці, спіть...», створена за мотивами відомої пісні українських повстанців. Але найціннішими є графіка й серія малюнків, зроблених у підпіллі. У повоєнних українських виданнях США та Канади друкувалися малюнки художника-підпільника.
Для передачі за кордон документів існувала спеціальна кур’єрська служба. Дуже часто в сутичках із підрозділами держбезпеки ці люди гинули. Списки полеглих на своїх шпальтах друкувала газета «Самостійник». Зв’язкова одного з підрозділів УПА, яка 1947 року, пробираючись до Луцька з двома десятками малюнків, зроблених Нілом Хасевичем, загинула в перестрілці з групою співробітників держбезпеки. (Саме ці малюнки і пролежали в архіві колишнього Волинського управління КДБ доти, доки Україна стала незалежною державою). У червні 1948 року Українська головна визвольна рада — своєрідний підпільний парламент — ухвалила заснувати нагороди й відзнаки для учасників українського підпілля «За боротьбу в особливо важких умовах». Проекти й ескізи цих нагород розробив Ніл Хасевич — єдиний у Рівненській області член УГВР. У 1950—1952 роках за океаном вийшли альбоми Хасевича «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА». Більшість робіт датовано березнем-груднем 1949 року. У травні 1951 року Москва відреагувала циркуляром: «Цілком таємно. Обласним управлінням державної безпеки: «Ці малюнки підкидаються в посольства, делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів — переконати громадську думку Заходу в тому, що на Україні нібито йде масова збройна боротьба проти радянської влади... Ваше завдання — розшукати автора малюнків і зупинити його антирадянську діяльність». Як додаток надіслали також фотокопії альбому «Волинь у боротьбі».
У підпіллі «Бей-Зот» (псевдонім графіка) був знайомий із командувачем загонів УПА на Волині Климом Савуром, справжні ім’я та прізвище — Дмитро Клячковський, і його заступником Ростиславом Волошиним-Березюком. Зберігся портрет Клима Савура, який поліг 1945 року, намальований одним з учнів художника «Свиридом». На жаль, дуже мало відомо про ланку «Зота», або школу Хасевича. Дивом зберігся альбом, який назвав нам його учнів. Під малюнками стоять такі підписи: «Грудень 49-го року, виконавець «Андрій», коректа Хасевича», «1949 рік, виконавець «Свирид», під наглядом Хасевича», «Рік 50-й, виконавець «Мирон», за дереворитом Хасевича». У статті «Про графіку» Ніл писав: «Ніхто не заперечить великих можливостей графіки як художнього і пропагандивного чинника. В момент відродження нашої державності, в момент налагодження культурного життя на звільнених землях митці мають зголоситися до праці над портретами діячів, над плакатами і пропогандивними листівками»...
У підпіллі УПА художник був помітною фігурою — керував технічною ланкою центрального та крайового проводів ОУН, певний час був у референтурі пропаганди провідника ОУН на Волині, керівника служби безпеки Богдана Козака під псевдонімом «Смок», полеглого в лютому 1949 року.
Спеціальна оперативна група Міністерства держбезпеки посилено шукала автора малюнків, які розповіли всьому світові, що Українська повстанська армія, вояки якої, складаючи присягу, клялися: «Здобути Українську державу або загинути у боротьбі за неї», не здаються на милість ворога. Після консультацій із художниками члени спецгрупи знали, що автор гравюр — художник високої кваліфікації.
Вийти на слід художника допоміг випадок. В одному із захоплених бункерів солдати знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: «Заготували для вас п’ять кілограмів паперу і вишневе дерево». У шифруванні було вказано й адресу одержувача: бункер біля села Сухівці, де перебував Ніл Хасевич. Уранці 4 березня 1952 року підрозділи МДБ оточили хутір, знайшли вхід до схрону. Про те, що було далі, пише якийсь полковник Євген Бондар у книжці «Чекісти розповідають», надрукованій видавництвом «Советская Россия» 1985 року. Ось уривок із цієї книжки: «— Виходьте! Інакше закидаємо гранатами! — крикнув Бондар. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Жаль... Але його, капітана Бондаря, совість була чиста. Він дав «Зоту» і його охоронцям останню можливість зберегти своє життя. Чекіст дістав із сумки гранату РГД...» Читаємо далі: «Живих у бункері не виявилося. При світлі ліхтаря Бондар побачив три трупи. У одного не було ноги — «Зот».
Після операції чекісти привезли вбитих до Клевані. Там вони два дні пролежали під дубом. Де поховали художника, з’ясувати не вдалося.
Восени 1992 року разом із творчою групою кіностудії «Укркінохроніка», очолюваною кінорежисером Михайлом Ткачуком, мені вдалося побувати в рідному селі Ніла Хасевича — Дюксині, що лежить на правому березі річки Горинь, під час зйомок документального фільму про долю Ніла Хасевича «Здобути або не бути». На жаль, час і колишня влада зробили все, аби будинок Хасевичів не зберігся. Але про цю родину люди пам’ятали. Троє синів диякона сільської церкви Антона Хасевича загинули за Україну. Анатолій і Ніл були в загонах УПА, а Федір — священик Української автокефальної церкви — помер уже по війні в засланні. До нас підходили люди й розповідали, що до війни в кожному будинку були малюнки або ікони, створені руками митця. Багато цікавого розповів Петро Глинчук, який завідував у підпіллі бібліотекою й архівом «Бей-Зота». Він був із художником з 1941-го до зими 1944 року.
Нині роботи Ніла Хасевича зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї. Колись він писав: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вивчати скрізь і завжди. Зробив би малюнок основою навчання в усіх школах. Це єдина мова, якою можна висловити все».