Наприкінці квітня я побувала на урочистому відкритті Центру психологічного відновлення "Промир" у Слов'янську, а заодно побачила свою хорошу подругу, волонтера Олену Розвадовську. Не дуже люблю урочисті заходи. Можливо, тому, а ще - через затяжні травневі свята я тоді про це так і не написала. І навіть майже стала забувати. Ось тільки "Промир" відпускати мене не збирався і так чи інакше весь цей час постійно нагадував про себе в ланцюзі випадково-невипадкових подій...
Не нашкодь
13 травня внаслідок обстрілу в Авдіївці сиротами залишилися дві дівчинки, 4,5 і 7 років. Їхні мами загинули прямо в них на очах. Старша дівчинка за кілька днів до цього повернулася з мамою з Києва, де проходила лікування, - з раннього дитинства вона потребує постійного нагляду кардіологів. Приїхав і її старший брат, який хотів оголосити про свій намір одружитися наприкінці літа…
На вечерю у дворі зібралися гості - п'ятеро дорослих та двоє дітей. І прямо туди прилетів снаряд. Четверо дорослих загинули. Юнака з тяжким пораненням у голову доправили в реанімацію. Дівчатка залишилися живими тільки тому, що в цей час дивилися в будинку мультики…
Моторошна історія облетіла тоді всі ЗМІ. Багато місцевих чиновників описали її на своїх сторінках у соцмережах. Але згодом я дізналася, що, незважаючи на паломництво чиновників, ЗМІ й поліції, першу психологічну допомогу дівчаткам подали тільки через два тижні… Психологи з центру "Промир". Хоча про масову роботу психологів на сході України звітують і міжнародні, і громадські організації, тих, у кого є досвід роботи з такими складними випадками, виявилося небагато…
Минув ще певний час, і знайома журналістка надіслала мені чужу статтю: "Поглянь, раптом тобі знадобиться. Чесно скажу: сама не читала". Стаття виявилася про історію в Авдіївці. Журналіст намагалася чи то придумати, чи то зі слів старшої дівчинки докладно відтворити останній вечір з мамою, а також усе, що відбулося потім.
Уже на першій сторінці мені стало зле. А під кінець тексту з'явилося відчуття, що в душі в мене - випалена земля... Навіщо ТАК? З якою метою журналіст іде до дітей, які стали свідками моторошної трагедії з їхніми мамами; по лікоть засовує руки в криваву рану, ставить недоречні запитання, веде дівчаток на місце загибелі найближчих людей? Чи задумується він хоч на хвилину, що при цьому відчувають діти, які травми отримують?
Я закрила текст і видалила файл із комп'ютера. Я згадала, як групу журналістів, що вивчали досвід деінституалізації в Болгарії, у кожній установі для дітей співробітники насамперед попереджали: знімати не можна, для цього потрібен спеціальний дозвіл. Там дитина - не неживий об'єкт, а людина, наділена правами. Натомість у нас - знімай кого і як хочеш. Так, фото дівчаток з Авдіївки з'явилися на сторінці Фейсбук головного поліцейського Донбасу В.Аброськіна у перші ж години після трагедії…
Понад 10 років тому, на доручення ЮНІСЕФ, британська благодійна організація Mediawise, що займається питаннями медіаетики, розробила посібник "Медіа і права дитини". Дуже хотілося б, аби, перш ніж іти до дітей, розпитувати їх, знімати й щось писати, журналісти його бодай погортали. "Не перетворюйте дітей на "ікони страждання"; "Журналістська діяльність, яка торкається життя та благополуччя дітей, завжди має враховувати уразливе становище дітей"; "Уникайте використання стереотипів і сенсаційної подачі матеріалів, що стосуються дітей, з метою привернути до них увагу"; "Насамперед намагайтеся не нашкодити"; "Завжди думайте про наслідки вашої розповіді"; "Ніколи не втручайтеся в особисте горе. Поважайте почуття людей, котрі втратили когось із близьких"; "Якщо в чомусь сумніваєтеся, краще промовчати" - це лише окремі положення з брошури, які б мали стати аксіомами для журналіста, що пише про дітей.
Але ще краще, перш ніж іти до дітей, котрі постраждали, було б порадитися з психологами, які з цими дітьми працюють. Так, психологи з "Промиру", які працюють із дівчатками з Авдіївки, вважають, що не треба привертати до дітей зайву увагу, роблячи з них героїв на потребу публіці. Таким чином їх капсулюють, не дають їм час погорювати, нормально прожити їхнє горе - зі злістю й сльозами.
Від великої кількості людей, які приходять разово, щось привозять, фотографують і запитують про маму, про почуття, які повертають у травматичну ситуацію, дівчаток краще захистити.
Можна водити дітей на могили мам. Не можна - на місце їхньої смерті. Це - ніби щоразу знімати плівочку з трохи підсохлої ранки, говорячи при цьому дітям: "Ви - герої. Не плачте, будьте сильними".
Треба підтримувати родини дітей, допомагати вирішувати проблеми дорослим, щоб у них були сили й можливість перебувати поруч із дітьми, приймати їх. Дитяча психіка відновлюється швидше, коли поруч - стабільний дорослий. Дитина має розуміти, що є доступні їй правила і обмеження. І якщо вони будуть постійними, завдяки цьому психіка дитини стабілізуватиметься. Картина світу дітей має бути стійкою настільки, наскільки це можливо. Їм потрібна стабільність, рідні, за яких вони тримаються. У тому числі - стабільний психолог, один і регулярний.
З останнім дівчаткам із Авдіївки пощастило. На відміну від багатьох інших дітей. На жаль, у "Промиру" не так багато ресурсів, щоб допомогти всім, хто потребує психологічної допомоги на прифронтовій території.
"Промир"
Історія "Промиру" почалася майже три роки тому - з ініціативи волонтерів-психологів з підтримки жителів Слов'янська.
"Одного разу з Тетяною Асланян і Тетяною Шульгою ми сіли в один автобус, за кермом якого був волонтер церкви "Добра звістка" Сашко Решетник, - розповідає Олена Розвадовська. - Відтоді й дружимо. Автобус був не рейсовим, він їхав за лінію фронту - у бойові Дебальцеве та Миронівку. Ми бачили там зруйновані будинки, школи з дітьми й учителів, які хотіли здаватися сильними, але плакали від безсилля. Ми побачили біль і сльози, розпач і злість. Тоді ми не могли собі навіть уявити, що через два роки з'явиться "Промир".
А доти психологи працювали з людьми де доведеться - у приміщенні від виконкому, в бібліотеці, на площі. Клієнтів шукати не доводилося. Їх, на жаль, було занадто багато.
Сьогодні центр "Промир", відкритий на базі місцевої Станції юних техніків, багато в чому завдяки грантовій підтримці Акції "Папа для України" (нині реалізує понад 60 проектів у Донецькій, Луганській і прифронтовій зоні), надає психологічну допомогу всім, хто її потребує. Для цього в центрі є сенсорна кімната, африканські барабани джембе для ритмотерапії та інші техніки відновлення.
За професією, психологи мають відновлювати душі, але вони відновлюють і світ навколо, допомагаючи знайти свій ресурс, повернути сили й віру в себе; повірити, що життя, поставлене війною на паузу, все ж таки триває.
"На сьогодні ми попрацювали приблизно з 8 тисячами дорослих і дітей, - розповідає керівник центру "Промир" Тетяна Асланян. - Досвід, який ми отримуємо в сірій зоні, на жаль, унікальний. Раніше у нас його не було.
Найлегші в дітей - це прості страхи: темряви, привидів, залишатися самому. Найскладніші - дисоціація, коли дитина була в травматичній події, витіснила її й поки що не може до неї доторкнутися, не може її жодним чином передати - ні словами, ні малюнками, ні в піску. Інколи до такої дитини неможливо навіть доторкнутися. Тут потрібні тривалі терапевтичні відносини.
З позитивного - те, що діти в сірій зоні стоять на позиції беззастережної взаємопідтримки. Вони не тролять, допомагають. Лихо зробило їх більш чутливими до переживань іншого".
"Ми багато чого побачили в сірій зоні. У тому числі й те, в якому стані перебувають діти… - розповідає психолог центру "Промир" Наталя Трояновська. - У Золотому, наприклад, я розмовляла з директором школи. І це був такий крик душі, коли вона сказала, що лише кілька з 30 першокласників нинішнього року розмовляють нормально. Логоневроз (заїкуватість) виникає на тлі стресу. Коли в Україні почалися воєнні дії, цим першокласникам було три роки. Відкладений ефект...
Директор запитала, чи немає в нас логопеда-дефектолога. Це якраз моя перша освіта. Я запропонувала поговорити зі шкільним психологом, пояснити йому, які, хоча б мінімальні, вправи треба робити з дітьми, щоб відновити дихання.
Адже в Золотому постійно стріляли. Найдовший період затишшя тривав місяць. Коли дитина чує стрілянину, вона завмирає, її дихання переривається, немає потужного видиху. Внаслідок цього виникають проблеми з мовленням - дитина не договорює слова. Лікування при логоневрозі насамперед спрямоване на відновлення балансу нервової системи та емоційної стабільності. Потрібен і психолог, і логопед. Перший стабілізує, другий з допомогою артикуляційної гімнастики запускає мовленнєве дихання.
Директор зі сльозами відповіла: "У мене немає ні логопеда, ні психолога. Я безсила допомогти і не знаю, що буде далі".
Ми працювали з цими дітьми. Вони чудові, йдуть на контакт. Взагалі, психіка дітей більш адаптивна й дуже залежна від того, як до подій ставляться мама та найближчі люди. Якщо створити дитині безпечний простір, її психіка самовідновиться. Для дорослого це теж можливо. Але в дітей психіка більш гнучка, рухлива, без жодних нагромаджених психологічних захистів. На жаль, доки діти живуть там, де весь час стріляють, ми можемо лише притлумити гострі стани, не входячи у глибші проблеми.
А проблем - чимало. Наприклад, одного разу в школі в Торецьку в нас була ситуація, коли під час першого знайомства в групі хлопчик сказав: "Я закінчу школу. Піду в ДНР і буду працювати снайпером". Ми не можемо реагувати на таке. Ми вирішили, що вся група знає про це його рішення. Але, коли дійшла черга, з протилежного боку класу встала дівчинка й сказала: "Коли закінчу школу, я буду працювати снайпером у ЗСУ. І я тебе вб'ю". Це прозвучало якось легко, спокійно, без сильних емоцій. Ми дивилися й розуміли, що це - не гострий стан. Діти живуть у цьому постійно. І багато що тут, до речі, залежить від педагогів, від поглядів директора школи.
(На окупованих територіях справи гірші. Так, наприкінці квітня по дитсадках пройшло розпорядження оформити в кожній групі куточок зброї. Раніше це зробили в школах. Така-от стратегія захисту "незалежності"... - А.К.)
Педагогам самим дуже потрібна психологічна допомога. У них страшне вигоряння. Педагоги в такому стані, що коли я бачу їхню взаємодію з дітьми, їхні взаємні конфлікти, то розумію: вони травмують дітей додатково. Розщеплення у поглядах учителів транслюється на дітей. Але з педагогами ніхто не працює.
Хоча в Бахмуті мене вразила одна зі шкіл. Директор - Євген Іванович, такий вусатий нянь, що знає кожного з понад 700 учнів своєї школи на ім'я. Я бачила, як він із ними спілкується. У мене було відчуття, що я потрапила в якусь школу майбутнього. Мені б хотілося ще поспостерігати, як він працює. Бо, на жаль, я бачила багато інших речей, котрі дуже засмучували мене, після котрих почувалася просто хворою. Було тривожно за дітей, які в процесі нашого спілкування починали згадувати якісь пережиті ними моменти, і я точно розуміла, що тут потрібна тривала психологічна допомога. Але ми не можемо лізти, бо приїхали ненадовго - стабілізувати й постаратися вивести з гострого стану".
***
На відкритті "Промиру" наприкінці квітня місцева преса до присутніх державних чиновників інтересу не виявляла. "Чому?" - запитала я потім журналістку з міського телеканалу. "А що держава зробила? - була мені відповідь. - Усе тримається на людях. Таких, як оці волонтери-психологи. У "Промиру" тут аналогів немає".
На жаль, здебільшого це справді так. Величезні потоки благодійної допомоги державі Україна від міжнародних спільнот дуже часто витрачаються недоцільно, не на те, що справді необхідне. Діти, на жаль, були і є далеко не першорядним пріоритетом у країні. Хоча в Україні вже три роки йде війна, держава не поспішає вирішувати ні старі, ні нові виклики у сфері захисту прав дитини.
До війни в Донбасі (Донецька і Луганська області) дитячого населення було 1 млн. Частину дітей батьки вивезли. На жаль, достовірної статистики про те, скільки дітей залишилося в Україні, скільки - на непідконтрольній території, скільки вивезено батьками за межі країни (у далеке й близьке зарубіжжя) - немає. Як немає й актуальної інформації про те, якої допомоги - медичної, освітньої, соціальної, психологічної - потребують діти, що проживають на прифронтових територіях, уздовж 450-кілометрової лінії розмежування.