UA / RU
Підтримати ZN.ua

Вступ до філософії ледарства

Цю цивілізацію створили розумні ледарі. Якось печерній людині набридло тягати на спині трофейних мамонтів і вона вигадала колесо...

Автор: Олег Покальчук

Цю цивілізацію створили розумні ледарі. Якось печерній людині набридло тягати на спині трофейних мамонтів і вона вигадала колесо. Потім вона «запарилася» малювати на стінах печери і вигадала Інтернет. І тому подібне. Саме ледарі створили феномен, що має назву «соціальний капітал». Не змовляючись, вони встановили правила взаємодії, які полегшують і спрощують їм життя. Ані історична традиція, ані вожді, ані уряд не робили цього за них. Для власного блага ледарі почали об’єднуватися у маленькі групи й неурядові організації з різноманітним радіусом довіри одна до одної.

Їм було ліньки спілкуватися з королями й урядами, а тому, вирішивши якось, що із собі подібними спілкуватися простіше, вони створили громадянське суспільство, в якому до можновладців ставляться не те щоб прохолодно, але досить-таки прагматично. Працює людина десь там у столиці на високій посаді, то й нехай. Добре працює — гаразд, погано працює — і без неї впораємося, при нагоді звільнимо. І все.

То українці — ледарі чи ні?

Зі здобуттям незалежності ми дедалі наполегливіше та послідовніше почали висловлювати претензії урядам і можновладцям за те, що вони не створюють народові умов для розвитку. Влада ці голоси ігнорувала настільки тупо й демонстративно, що справа закінчилася революцією.

Та чи закінчилася насправді?

Верхом політичної зрілості громадянина в нас прийнято вважати вміння максимально точно й аргументовано формулювати претензії до влади. Мовляв, оскільки це «слуги народу», то й служити вони мають завзято, створюючи максимум умов для реалізації народного потенціалу. Влада це начебто завжди визнавала й завзятість уміло демонструвала. А коли наставав час звітувати, з’являвся наступний уряд, який на претензії здивовано знизував плечима. Ця соціальна гра триває вже досить довго, задовольняючи усіх гравців. Народні обранці так набили руку у звітах перед виборцями, що їхніми змістами народ вже особливо не цікавиться, важливий сам факт. Однаково збрешуть так витончено, що мимоволі повіриш.

А що, власне кажучи, сам народ? Зрозуміло, що багаторічні спроби змусити владу зробити народу «приємно» з’їдають дуже багато колективної творчої енергії, гідної кращого втілення. І однак, яких зусиль докладав чи докладає особисто народ, щоб зробити своє життя гіднішим?

У соціальних груп, які поволеньки самоорганізовуються в Україні, взаємний радіус довіри поки що незначний. У суспільствах, де цей процес розпочався раніше, радіуси довіри, дотикаючись навзаєм, мов грибниця, утворили тонесеньку, але дуже міцну основу.

Чому тонесеньку? Бо процес, при якому маленькі ієрархії обертаються на велику мережу, не зовсім підлягає розумному політологічному або соціологічному аналізові. У ньому задіяні такі здебільшого нераціональні категорії, як традиція і мораль. А на особистому рівні, коли виникає справжня довіра, це відбувається несвідомо.

Моральні норми української нації не створюються, а успадковуються. Традиція і мораль підміняють одна одну, створюючи труднощі у спілкуванні людей. Культурна спадщина, яка зазвичай об’єднує, часто виступає яблуком суспільного розбрату. Еліта радісно йде за покликом юрби в обмін на голоси виборців. А після цього продовжує жити своїм відособленим фінансово-політичним життям. Невеликий відсоток українців, котрі мають сучасне бачення світу, не змінює загальної картини.

То що ж таке Україна? «Країна дрімотних янголів», розслаблене суспільство, котре розраховує, що все якось саме по собі організується? Чи суспільство з неймовірним творчим потенціалом, котре ніяк не підбере собі уряд, на який заслуговує, щоб реалізуватися уповні і здивувати Європу чимось крутішим за Руслану?

Вважається, що спонтанність — обов’язкова умова ринкової системи. Україна начебто теж по вуха в ринкових відносинах, та все якось воліє жорстко порегулювати себе. Але ж спонтанний порядок ринкової системи неможливий без глибоких ціннісних позицій, що дозволяють людині не метушитися, не розмінюватися на дрібниці. Не можна кожної миті робити раціональний вибір. Правильні вибори робляться інтуїтивно, «на розслабоні». Суспільна думка завжди прагне знайти рівновагу між спонтанністю і раціональною організованістю. Західні мислителі, останнім із яких у часі є оспівувач лібералізму Фукуяма, стверджують, що люди за своєю природою підготовлені до того, щоб створювати моральні норми та соціальну організацію. Наш пострадянський досвід говорить про те, що люди радше схильні їх руйнувати. Це цілком можна було б назвати безвідповідальністю за власну долю, якби суспільство мало єдину колективну свідомість і розуміло, звідки береться така поведінкова установка.

Нашу поведінку можна пояснити міркуваннями Гобса про «війну всіх проти всіх». Поведінку громадян у розвинених суспільствах Заходу — міркуваннями Локка про те, що соціальну поведінку формують виключно обставини. У сукупності це дає розуміння, що і самої лише уродженої працьовитості, і сприятливих умов для суспільного блага недостатньо.

Час і сили заощаджуються, закріплюючи зроблений одного разу вибір у певному символі, що містить дію у «згорнутому» вигляді. Сучасні розвинені суспільства спираються на обмін символами, а не раціональними доказами. У випадку, якщо інформації обмаль, це дозволяє громадянам приймати рішення, вгадуючи наслідки за малозначущими, з погляду ринкової раціональності, ознаками.

А в Україні відбувається підміна понять — ринковий порядок із його раціональними доказами видається за взірець спонтанної самоорганізації суспільства. Та й наш ринок усе більше організується «згори», владою. Звідси й виникає тема відповідальності влади перед народом за те, в чому народ або не тямить, або не сприймає, або здатний зробити це сам для себе, й набагато ефективніше, нехай це й називається — «у тіні».

Давайте спробуємо сформулювати, як виглядав би неписаний «суспільний договір» років п’ятнадцять тому.

1. Якщо щось не можна купити, то це можна «взяти» на роботі.

2. Якщо роблять вигляд, ніби нам платять, то ми робитимемо вигляд, ніби працюємо.

3. Ми не критикуватимемо владу, а вона за це нехай заплющує очі на пункти 1 і 2.

Що змінилося за цей час і тривало до зими 2004 року?

1. Гроші вирішують усе.

2. Нехай люди, котрі виконали пункт 1, поділяться з нами.

3. За це ми готові публічно заперечити, що віримо в пункти 1 і 2.

Зараз є шанс на формування принципово нових пунктів цієї угоди. Та несвідомо цитуючи наших і «їхніх» телевізійних політичних проповідників, ми закликаємо один одного бути раціональнішими, прагматичнішими, «чисто конкретнішими». Проте західний раціоналізм, при всій своїй «модності», неприйнятний для більшості українців із однієї простої причини. Його «двигунцем» є моральний релятивізм, хаос у етиці та поведінкових нормах. На індивідуальному рівні — це особиста справа кожного. На суспільному — стосується усіх, українська нація шанує суспільну мораль із майже релігійним запалом.

Здоровий громадський порядок виникає із хаосу різноманітних «ледарських» устремлінь. Та цей хаос розвинені країни залишили в історії — у віддаленні від «фазового переходу» (те, що відбувається зараз в Україні). Виникає нова соціальна ієрархія, нові умови життєдіяльності. Держава у всьому цьому не бере такої активної участі, як може здатися. Вона сама пристосовується до нових форм суспільної самосвідомості або гине, якщо діє усупереч.

Трудоголізм українців зумовлює те, що роль центру прийняття рішень вони завжди відводять комусь іншому, а не собі. Нібито через надмірну заклопотаність. Та це не заклопотаність, а метушливість. Невміння зупинитися і ліниво-уважно поглянути навколо. Адже під час метушні зникає мета діяльності, залишається тільки суперважливий процес і «світле майбутнє», що ніколи не настає. Звісно ж, через найоб’єктивніші причини. А це призводить до зниження і знищення творчого потенціалу окремих особистостей і нації загалом.

Що краще для творчості — наказ чи узгодження? Звісно, друге. Та чому в нашому суспільстві зберігається мрія про «сильну руку», яка «наведе порядок»? Люди кепсько чують одне одного, а разом іще гірше чують владу. І не особливо хочуть почути: нехай голосніше кричить. Адже при нормальному спілкуванні накази взагалі не потрібні, люди обмінюються символами іншого порядку. Тоді як наказ не дає можливості людині особисто включитися у прийняте рішення.

Сучасна економіка така, що нюанси неможливо передбачити в жодній інструкції. Отже, у складних виробництвах, системах управління, у науці самоорганізація має заступити ієрархію і накази. Та це у нас ніяк не виходить. Чому?

Тому що це можливо лише там, де є відносини довіри — мораль, яка встановлює неформальні норми поза ринковою конкуренцією. Жодна організація не буде заможною, якщо в ній діє лише закон ринку. Суспільство не буде гуманним, якщо в ньому немає місця почуттям, відчуттям і мріям. І навпаки, там, де, крім договору, є довіра і моральний порядок, тільки й може існувати ефективне управління, умови для самореалізації.

Чому наше суспільство досі не самоорганізувалося і не виявляє особливого бажання робити це? Воно не зуміло розслабитися і відпочити після «совка». Розділилося на неспівмірні групи, кожна з яких підживлюється державою. Тому не виникає національної єдності. Якщо в межах відособлених груп існує безліч різних моральних установок і довір, сучасна політична нація неможлива, а суспільство розпадається.

Українська нація досі спирається на ієрархічну систему держави, а не на власні сили. Українці намагаються кредитувати своєю довірою державу, яка ще донедавна їх постійно й жорстоко обдурювала. Вихід із цього — орієнтація на «ближній» соціальний порядок, у якому присутній «земляцький» принцип (він і так зараз працює на повну силу), на сімейно-корпоративний тип громадської організації. Тоді нація пов’яже воєдино безліч ієрархій, а вони, у свою чергу, породять справді спільні моральні норми, культурні міфи, історичну пам’ять. Адже двигуном творчого процесу є не вигода, а несуєтна любов до істини, творчість, професійна цікавість. Тобто лінощі, з точки зору трудоголіка.

Ідеологічне невігластво більшості громадян та егоїзм номенклатури створили в Україні початку 90-х ілюзію беззаперечної ефективності «дикого» ринку. У подальші роки ця ілюзія повністю розпорошилася. Так само не впоралась із жодним завданням бюрократія. Якщо ринок і держава змагаються у неефективності, громадянину нічого не залишається, як відвернутися від обох. Коли громадяни зрозуміють, що в цьому лінивому неприйнятті вони насправді повертаються обличчям один до одного, це і стане початком нової історії України. Тому що наші політики цього не вміють, хоча й намагаються.

Вважається, що тільки-но в Україні виникне громадянське суспільство — така собі чарівно-правильна сфера соціальних відносин, як відразу всі заживуть вільно і щасливо. Про це багато говорять «грантожери», політики й державні діячі, маючи на увазі, що члени їхнього «громадянського суспільства» повинні за них голосувати, поділяти їхню ідеологію і допомагати в розбудові держави. Проте насправді, якщо таке суспільство в інших країнах і існує, то поза й усупереч жорстким незугарним діям державних машин. В Україні ж нині у свідомості населення намагаються поєднати непоєднуване: незалежність громадянського суспільства й державної бюрократії, ефективність мережевих структур в управлінні наукою і бізнесом і їх адміністрування, продуктивність спонтанної самоорганізації індивідів і різноманітні ієрархії.

Політики поки що повертаються обличчям до виборців, а не до громадян. Пробачимо їм — вони ніколи не були членами громадянського суспільства. Вони такі самі, як і ми. Ледарі?