Проблема етико-релігійної (релігійно-етичної) освіти homo post-sovеticus особливо загострилася у нас 2005 року після президентського волевиявлення з цього приводу, бо передбачала негайне запровадження у школах країни курсу «Етика віри» (варіант: «Християнська етика»).
Бурхливі дискусії у пресі, в «ДТ» у тому числі, виявили насамперед зайву метушливість міністра Станіслава Ніколаєнка, який спрацював за схемою «президент сказав — ми відкозиряли» (Катерина Щоткіна. «Ну, загалом, бог» №29 (556) 30 липня — 5 серпня 2005).
Серед інших закидів на адресу головного освітянина, що пролунали з вуст прогресивної громадськості, був відсутній, мабуть, головний: міністр знехтував золотим правилом, яке було добре відоме кожному радянському фельдфебелю. Дорогоцінний modus operandi наказував по отриманні будь-якого, як завгодно грізного наказу не квапитися його виконувати, оскільки наказ цей міг бути незабаром скасований. Протримайся-но в наукових дискусіях міністерство до веселих часів, коли день не проходив, щоб із Кабінету міністрів або ж президії Верховної Ради не звучали закиди гаранту щодо злісного порушення ним Конституції, і міністр-соціаліст кабінету Віктора Януковича цілком міг би запропонувати більш зважене і відсторонене від політики вирішення проблеми.
Не чекаючи на нього, харківське видавництво «Торсінг плюс» випустило в рубриці «Іду на урок» книжку під назвою «Усі міфи». У ній український філософ Євген Зарудний представив увазі читаючої публіки своє власне прочитання історії релігій.
Якщо коротко визначити головну його відмінність від стандартних релігієзнавчих «історій», де історичні дати і політико-економічна географія, особливості культів і опис обрядів etc. визначають принцип і обсяг викладу, то можна сказати: це Священна історія. Тобто історія у тому вигляді, в якому вона викладена у Священних Писаннях. Але це Священна історія, побачена очима не віруючої людини, а раціоналіста, змушеного завдяки науково-історичному пізнанню (яке логічно й історично починається з дослідження феноменів древньої магії, фетишизму, анімізму, а далі і міфології) визнати буття Бога. Саме тому епілогом до книги вибрано те місце з «Великого відновлення наук» Бекона, де (імовірний) автор афоризму «знання — сила» пише: «Легкі ковтки філософії штовхають часом до атеїзму, глибші ж повертають до релігії».
Назва «Усі міфи» дуже умовна й визначається не стільки змістом, скільки брендом цього видавництва. Обраний автором культурологічний підхід так окреслює межі викладу: історико-логічний вступ, греко-римська міфологія, Біблія, Коран. Дещо штучним і зайво об’ємним виглядає розділ, присвячений давньослов’янській і германо-скандинавській міфологіям, покликаний, вочевидь, виправдати назву. Втім, з іншого боку, якщо вже міфи — всі, то незрозуміло, чому немає викладу міфологічних поглядів китайців, майя, інків, народів Африки та Азії.
Результатом своїх педагогічних зусиль автор бачить «людину культурну». «Поняття «культурна», — пише Євген Зарудний, — означає вільне орієнтування такої людини в тих конструкціях рідної мови і сюжетах творів світового мистецтва, що мають міфологічні та релігійні корені. Наприклад, культурна в зазначеному сенсі людина повертається «до рідних пенатів», а не «у рідні пенати», тому що, як і давній римлянин, знає, що пенати — не місцевість і не будинок, а боги-охоронці домашнього вогнища».
Якою мірою така людина є людиною моральною, можна сперечатися: «культурні мерзотники» заборонені формальною логікою, але не реальним життям. Більше того, новітня історія дає нам приклади перетворень культурних націй у нелюдів. Але зауважуючи при цьому, що ідеал Добра має сутнісний зв’язок із ідеалами Істини та Краси, слід брати до уваги не винятки, а правило. Істинне правило, відповідно до якого Добро красиве, а Зло — потворне.
Наступною привабливою особливістю рецензованого посібника є художній і (при)страсний виклад матеріалу. «Пристрасний» тут — опозиція викладу науково-історичному, і в цьому сенсі «без(при)страсному». Іманентна здатність філософа побачити в дзеркалі іншої культури красу своєї власної (і навпаки) уможливлює органічне сусідство таких, наприклад, розділів: «Історія Господа нашого Ісуса Христа від Різдва Спасителя до другого пришестя Його» і «Торжество покори, або Надзавдання Пророка Мухаммеда, хай благословить його Аллах і вітає!»
Спеціально для тих, хто думає, що «християнин любить, тому що вірить, а не навпаки; висока мораль християнина випливає з його віри, а не навпаки» (Катерина Щоткіна. Християнська етика: біс компромісу. «ДТ», №21 (600) 3—9 червня 2006), і вважає ідеалом положення, за якого б «християни вивчали християнську етику, іудеї — іудейську, мусульмани — мусульманську» (Мирослав Маринович «Нам потрібно йти далі!». «ДТ», №32 (560) 20—26 серпня 2005), автор наводить епіграфом слова Іммануїла Канта: «...Якщо ви не подбаєте заздалегідь про те, щоб зробити людину хоча б трохи добрішою, то ви ніколи не зробите з неї справді віруючої людини».
Навчальний посібник адресований читачам «старшого шкільного і молодшого студентського віку», чим органічно доповнює відповідну навчальну літературу для молодшої школи.