Великому адронному колайдеру присвячується
- Професоре Хокінг! Ви, провідний фахівець у цьому питанні, пишете: «Результати, які ми отримали, свідчать на користь ідеї про те, що історія Всесвіту розпочалася певний скінченний час тому. Однак сам момент виникнення - сингулярність - перебуває поза межами дії відомих тепер законів фізики». Але звідки ж узялася первинна сингулярність? Чи не була вона актом творіння?
- Цілком можливо. Мій колега зі Стенфорду Андрій Лінде ще в 90-х роках розробив експеримент, який відтворює Великий Вибух і створення нового Всесвіту. Комп’ютерна модель підтвердила таку можливість. Зупинка лише за джерелом енергії, щоб можна було стиснути речовину до потрібної щільності. З часів Галілея фізики схильні до дослідів. У цьому суть сучасної науки. Але, судячи з тривоги широких мас через Брукхейвенський експеримент, а тепер і через початок робіт на великому адронному колайдері, світ побоюється акту творіння, зважаючи на супутній йому рукотворний кінець світу.
- На щастя, у нас немає потрібного джерела енергії!
- Якщо на планеті Земля, мешканці якої ледь вступили в технологічну еру, наразі немає потрібних енергій, то дані космічного телескопа «Кеплер» свідчать, що тільки в нашій галактиці є десятки, коли не сотні мільярдів планет. У зв’язку з чим дозволю навести уразливий - з фізичної точки зору, але наочний приклад.
Можливо, серед цих планет є й така - он її блакитний диск вирізняється на чорному оксамиті космосу. Навколо нього - пожвавлення, як в space opera в момент кульмінації. Хоча жахливих бетл стейшнс і громіздких космічних лінкорів, оточених роями стрімких винищувачів, поки що не видно. Натомість виграють хімічними барвами, як інтерференційні поволоки на воді простору, хвилясті світлові завіси, схожі на полярне сяйво. Вони поволі погойдуються, ніби під подихом сонячного вітру, і то сліпучо спалахують, гасячи таємниче мерехтіння примарного срібного павутиння, що неквапливо лине в темряві, то тануть, пропускаючи гострі цвяшки зірок. Але ще яскравіше пульсують, обдаючи спостерігача водоспадами світла, дзеркала-млини, схожі на проблискові маяки в небезпечних водах. Або на мигалки галактичної поліції.
Камера дає близький план, і диск планети перетворюється у важку кулю, над якою кружляють старомодні, солідні орбітальні станції. На високих стаціонарних орбітах завмерли райдужні дзеркальні поверхні, по витягнутих еліптичних тріпотливо мчать мерехтливі вихори, знову виблискують сріблясті павутинні візерунки, і серед усього цього примарного свята астрального життя впевнено, по-хазяйськи переміщуються цілком матеріальні літаючі тарілки.
Їх багато, вони різні за розмірами й кольорами, але найактивніша з них - рожева. Вона часто й раптово змінює орбіту, залишаючи за собою інфрачервоний шлейф, переблимує різнокольоровими вогнями, пострілює лазерним промінням, гримить, свище й потріскує в радіодіапазоні і навіть гостро коле рентгеном. Схоже, це і є галактична поліція! І щось її турбує...
Раптом біля неї з темряви виникає ще одна, величезна, як зірка смерті в «Зоряних війнах», швидко висипає - чи не вистрілює, як бойові капсули в «Зоряному десанті», - десятки своїх мініатюрних подоб і відразу зникає. Ті рожевими мошками мчать до планети, охоплюють її мережею й раптом дружно, зграйкою переляканих мальків стрімко повертають назад. Гм, ні, це не поліція, це служба безпеки більш високого рівня! Але, здається, цього разу вона не встигла...
Здалеку планета схожа на Землю - така ж крапля, що, переливаючись вологим блиском, летить у темряві. Але це не Земля. Впадає в око відсутність характерного малюнка материків на синьому тлі величезних океанів. Тут усе навпаки: серед суцільної сіро-зеленої суші губляться вузькі меридіональні басейни - чи то великі моря, чи то карликові океани, - і загальної картини не можуть виправити ні яскраво-сині ланцюжки гірських озер, ні окремі зеленкуваті плями дрібних внутрішніх морів, розкиданих по єдиному планетарному континенту. Води тут мало. І чогось ще бракує, чогось абсолютно для нас необхідного. Чого?
Місяця бракує! Великої срібної Селени. Яка ж без неї Земля? Приберіть Місяць із неба - і воно втратить половину своєї чарівності! Мабуть, вона колись була, але тепер замість королеви ночі навколо планети кружляє пилове кільце роздроблених уламків...
Що ж ще дратує око своєю відсутністю? Атмосфері бракує динаміки! Ні білосніжних тобі вирів потужної хмарності, ні тугих спіралей циклонів і антициклонів, ні цирростратосів і альтокумулюсів. Лише над морями, схожими на озера, пасуться дрібні стада зубожілих білих овечок, та ще до невисоких зелених гір приклеїлися подекуди тонкі смужки і шматочки бавовняної вати. Ні, це не чудова Земля! Це чужа, досить симпатична, але дуже скромна й навіть нуднувата планета.
З висоти добре видно особливості її будови, але якраз ними планета похвалитися не може. Ні безкраїх океанів, ні могутніх річок, ні засніжених гір із потоками льодовиків, ні густих, дрімучих лісів. Моря-озера, горбисті рівнини, безмежні савани, нескінченні прерії, безкраї степи. Буш, вельд, трава, чагарник. Смуга пустель підперезала планету жовтим поясом, згори та знизу - крихітні полярні шапочки. Та й звідки взятися великим, якщо води мало? І головне - немає міст. Хоча планета не безлюдна, проте є на ній лише окремі селища під захисними куполами, а навколо не видно ні садів, ні полів, ні шляхів. Зате багато кратерів і вибухових вирв...
Ми перетинаємо термінатор, і на нічному боці проявляється мережа тонких світлих ліній, схожих на меридіани на дешевому шкільному глобусі, але тягнуться вони не від полюса до полюса, а з середніх широт однієї півкулі - до протилежної точки на іншій. Малюнок стає дедалі яскравішим, наче лінії розжеврюються, і рожева тарілка займає стаціонарну орбіту над вузловою точкою. Решта кидаються врозтіч.
Що ж так налякало патрульні катери? Важка куля планети здригнулася й уповільнила обертання. Чіткий обідок атмосфери розмивається, хмари спухають, їх виносять потужні вертикальні потоки, потім хмарна шуба тьмяніє і береться сірим, - повітря втрачає прозорість. Густіючи, хмаро-пилова пелена нервово спалахує грозовими розрядами, ось і рожева тарілка спалахнула вогнями, намагаючись втриматися на орбіті, а точка, в якій сходилися лінії меридіанів, засяяла перлинним світлом.
Есхатологічні кадри загибелі планети змінюються кадрами приміщення, схожого на величезний заводський цех. Багатогранна бетонна піраміда камери колайдера націлена вершиною в небо, інколи зникаючи в хмарах. Зблизька лінії меридіанів виявилися колосальними напівпрозорими трубами. Вони виходили з кожної грані на кілометровій висоті, роблячи камеру схожою на величезного павука, що охопив лапами всю планету. Рукотворна гора вражала, але навіть планетарні технології потребують інших масштабів, не кажучи вже про технології сидеричні. Наука давно вийшла за такі розміри, вони не забезпечували потрібних енергій і точності.
Ось камера злітає над площиною екліптики, і все стає зрозуміло! Важкі внутрішні планети зруйновані повністю, по їхніх орбітах мчать димно-пилові потоки астероїдів, гримлячи зіткненнями, а зовнішні газові гіганти худнуть, по них стікають спіральні струмені атмосфер. Це полігон. Ні, навіть не так: разом із дивною планетою, єдиною вцілілою на цьому святі науки, система найбільше скидається на університетську лабораторію, в якій студенти роками повторюють класичні досліди.
Камера веде нас рухомими доріжками нескінченних коридорів, і ближче до ядра конструкції починають зустрічатися люди в зелених халатах, інженери та техніки, а в центральному залі храму науки, де замикалися меридіональні трубопроводи, - священнодіяли жерці в білих халатах. Вочевидь, на всіх планетах усіх світів прийнята стандартна ієрархічна кольорова диференціація. Студентів не видно, вони на канікулах. Іде звичайний регламентний прогін системи перед початком навчального року.
За пультом (на звичні земні пульти управління він схожий дуже мало) сидить завлаб, високий, міцний чоловік у довгому білому халаті, схожому, скоріше, на бурнус або хламиду, з дистанційним контролером у руці, довгою палицею, схожою на пастирський посох. Судячи з усього, пастиря оточує захисне силове поле, і часом заломлені ним промені світла спалахують подобою німба над головою. Ось він повертається й дивиться вам в очі. Так, Він бачить вас, бачить наскрізь, але дивиться в далечінь таку далеку, що краще над цим не замислюватися...
Він усміхається асистентам, але очі його залишаються задумливими й сумними, ніби пастир щось знає про минуле чи передбачає щось у майбутньому, коли це не одне й те ж: потішно, якщо час у циклічному Всесвіті замкнутий сам на себе. Ось сині вводи меридіанів розжарилися до білого кольору, вони гудуть від напруги, і завлаб натискає кнопку. Пульт відповідає йому сигналами й зображеннями на екранах, та раптом усе гасне, навіть головне освітлення.
Колайдер зіштовхнув пучки частинок, які стрімко облітали планету, - чи то хіггсонів, чи то даймоніонів, чи навіть вільних кварків, не так уже це важливо, -але зіштовхнув він їх у невідповідному місці і не в найкращий час. У цю пікосекунду через камеру проходила мікроскопічна область старого вакууму, що дивом вціліла після попереднього акту творіння. І навіть енергії слабенького університетського коллайдера вистачило, щоб вибити релікт зі стану метастабільної рівноваги, скинути вниз по енергетичних східцях на саме дно, - потішно, якщо й тут коло замкнеться і дно зрештою виявиться вершиною цих сходів, - і енергії виділилося стільки, що вона спалахнула новим Всесвітом!
Хто ж його творець? Чи не той, що натиснув кнопку? Під куполом швидко темніє, блимає аварійне освітлення, зчиняється суєта, кудись біжать люди в зелених комбінезонах і білих халатах, але темрява поступово розсіюється, - це починає світитися сама камера коллайдера. Сірий моноліт бетону стає перлинно-димчастим, починає дихати, розм’якшується, пливе, закручується дедалі стрімкішим виром - і втягується в мерехтливий вихор, вирву. Схоже, що з купелі, в якій хлюпався світ, вийняли затичку!
Течуть стіни, підлога й стеля, предмети втрачають форму, спотворюються, ось попливли, повільно розтаючи в повітрі, пастирський посох, потужні длані творця, витягнулася й вигнулася, як на експресивних полотнах крітянина Теотокопулоса, його атлетична постава, втягувана невідомо куди виром континууму. Все розжарюється й розжарюється лютим, несамовитим світлом точка проколу в щось інше - і раптом вибухає.
Камера знову злітає в космос. Там усе відбувається беззвучно, але тепер ми навіть не чуємо, а фізично відчуваємо наростання гулу, гуркіт загибелі. Там, унизу, коїться щось страшне! Земна кора опадає, і на стиках материкових плит виростають сплески жахливих гірських хребтів, вищих за Гімалаї. На наших очах виростають гострі гряди Еверестів, проколюють атмосферу - і зриваються димними водоспадами, титанічними річками скель та щебеню. Мільярди тонн пилу здіймаються в стратосферу, змітають хмари з неба і затягують поверхню мутною пеленою з багряними розводами. Але видно, як континенти тріскаються, розламуються, їх уламки хиляться, перевертаються, мов крижини на великій річці під час льодоходу; як вони струшують із себе грунт, річки, селища і оголюють зрізи стародавніх шарів.
Вишнева від жару підкладка пузириться в розломах, звільняючись від тяжкості плит, - і втягується назад, невідомо куди. З-під плит зникає мантія, по якій вони пливли мільярди років, услід за рідким ядром її всмоктала дірка в матерії світу, пробита необережним дослідником! Материки сходяться, стрімко стискаючи океани, і виштовхують угору неймовірні пінно-зелені стіни гейзерів від полюса до полюса - прощальний салют вмираючої планети. Огорнуті парою залпи планетарних фонтанів проривають завісу пилу й суцільну хмарність і виносять здивованих китів та кальмарів у космос, розбризкуються там і утворюють навколо зім’ятої шкаралупи планети ажурну кришталеву сферу. У крижаних зіницях кашалотів завмер подив...
Іскриста в сонячному промінні оболонка приховала рештки тверді, наїжачені піками перемелених континентів, потім кришталева куля розжарилася - і спалахнула яскравіше за сонце! Супутники метушаться на орбітах, втрачаючи гравітаційну вузду, вони кидаються з боку в бік, доки спалах не поглинає їх. Велика рожева тарілка чекає до останньої секунди, а потім розчиняється у просторі. Вчасно! Ударна хвиля новоутвореного континууму гойдне галактики, і багато човнів зірве у відкрите море, у багатьох земля попливе під ногами...
Воістину, інколи не варто натискати кнопки, особливо якщо немає найголовнішої - великої червоної кнопки «Стоп».