До надто юних породіль віком «кому за десять» дівчинка з унікальним давньослов’янським іменем Забава не належала. Просто велінням долі їй у дванадцять років довелося замінити маму своєму братикові, которому виповнилося декілька місяців. І це не сенсаційні подробиці на кшалт «про это», що заінтригували б журналістів усіх друкованих видань, радіо і телебачення, як у зовсім недавньому випадку з одинадцятилітньою мамою, котра й не відала, що приємні забавки з дорослим юнаком матеріалізуються у живу ляльку...
Згадувати легше...
Тільце кількамісячного Сашеньки пашіло, він закочував оченята, важко дихав. Перелякана Забава згадала бабусині слова: щоб не сталося запалення легень, дитину з високою температурою класти в ліжко не можна. І дівчинка ходила по кімнаті з немовлям на руках, щось йому наспівуючи й розповідаючи. Як же чекала вона ранку, коли мала повернутися з чергування сусідка-лікарка... В ту довгу зимову ніч Забава не зімкнула очей і на хвилинку. Хоча спати, напівдрімаючи, вловлюючи найменший порух у ліжечку малюка, вона вже звикла. Братик часто будив її міняти пелюшки. Та й варто було Сашеньці перевернутися чи зітхнути, як вона бігла до нього: чи чогось не трапилось? Іноді й сердилась: не встигнеш задрімати, як Саша знову заплакав... А їй так було необхідно хоч трішечки відпочити — адже за день втомлювалася страшенно...
Треба було все встигнути. Подрібнити на кавомолці рис і не забути покуштувати молоко, щоб кашка потім не скипілася, — Сашенька любив її більше, ніж манну. Зварити обід (перш ніж навчитися готувати їсти, Забава «пройшла» пересолені борщі з розімлілою картоплею й сирим буряком та підгорілі пироги, глевкі всередині). І відправити у другу зміну до школи Росинку (це ім’я вона придумала Ростиславі, коли та була зовсім крихітною, а потім сестричку так стали називати всі). Погуляти з братиком на свіжому повітрі і прибрати в хаті. Домашнім турботам кінця-краю не було. Та коли найголовніше переробляла і залишався тільки Сашенька, який вимагав уваги постійно, стомлена дівчинка вмощувала малюка на коліна і, погойдуючи його, читала вголос улюблену фантастику. Братик слухав, щось муркотів і так зворушливо усміхався, коли Забава торкалася пальцем його щічки... А взагалі, згадувати про це легше, а тоді вона просто падала від утоми. Напевно, не витримала б, якби не допомога Росинки, що гралася з Сашенькою, коли вона прала йому одяг і мила посуд.
Шукала свої помилки і вчилася
на півпідручника вперед
Того ранку Забава розбудила Росинку не потихеньку, як завжди, вона стягнула сонну сестричку з ліжка за вуха і повела на кухню. Там, на столі, біля нових зошитів, альбому і фломастерів сиділи Барбі й Кенн, а поруч так смачно кликав до себе торт...
— Я дуже здивувалася: звідки все взялося? — згадувала Росинка. «Хтось до нас заходив?» — запитала Забаву. «Ніхто, — відповіла вона. — Це я вітаю тебе з днем народження...» А я й не помітила, коли ж Забава встигла влаштувати такий сюрприз...
Зате, як я приносила додому четвірки (тоді дванадцятибальної системи ще не ввели), Забава на мене кричала. «Подивись на мої зошита, — сердилась вона, — я вчилася набагато краще!». І мені ставало так соромно... За трійки (це траплялося дуже рідко) Забава ставила мене в куток і не дозволяла виходити на вулицю до подружок, хоча після школи я з ними і так нечасто зустрічалася. Тому що мені було ніколи — я багато разів переписувала домашні завдання. Вирішу, скажімо, неправильно якийсь приклад із математики, а Забава не перекреслить його і не вкаже, де я допустила помилку: я мала знайти її і все виправити сама. Я ображалася, плакала, говорила, що взагалі нічого не робитиму... Але потім заспокоювалася, зосереджувалася, і все виходило.
У початковій школі я була відмінницею завдяки Забаві. Дома вона пояснювала мені кожен предмет на півпідручника вперед, щоб мені легше все давалося на уроках. 3-й клас я доучувалася в інтернаті, і хоч Забава вже не кричала на мене, я сама закінчила рік із самими п’ятірками.
Перші дев’ять кілометрів вона бігла —
щоб не наздогнали
— Якби й хотіла її насварити, то не змогла б — я в той час перебувала у районній дитячій лікарні, — доповнила розповідь сестрички Забава. — Що зі мною трапилося? Дома я мала багато друзів і подруг. З деким із них було дуже важко розлучатися. В інтернаті я подумала, що вони забудуть мене взагалі. І засумувала. Зовні це було непомітно: я розмовляла з усіма, усміхалась. Але зовсім втратила апетит — кілька днів нічого не їла, лише пила іноді чай. І одного разу знепритомніла. Мене відправили на обстеження в лікарню, виявили важку анемію і вегето-судинну дистонію. Обіцяли, що випишуть через два тижні, а довелося там пробути майже два місяці: мене вилікували — щось інше знайшли. Мені не можна було хвилюватися, а тут ще Росинка «допомогла»: мій гемоглобін, що вже наблизився до норми, миттєво знизився вдвічі...
А Росинка посварилася з подружкою, відчула себе зовсім самотньою, їй здалося, що нікому вона не потрібна і ніхто її не жаліє. І так захотілося до Забави, що вона попрямувала до райцентру пішки. Без шапки і пальта, хоч на вулиці ще не зійшов сніг, було холодно і сльотаво. Просто гардеробна кімната виявилася під замком, а пояснити комусь свій намір вона не могла.
Половину вісімнадцятикілометрового шляху до райцентру Росинка бігла — боялася, що її наздоженуть. І було навіть жарко. Якийсь чоловік зупинив машину, запитав, куди їй потрібно, і запропонував підвезти. Вона злякалася й відмовилась: мовляв, он її село, вже зовсім поруч. До міста добралася вже в сутінках, і коли Забава побачила Росинку під вікнами лікарні (про втікачку їй зателефонували з інтернату відразу, щойно помітили відсутність дівчинки), від хвилювання не знала, сміятися чи плакати...
Так недовго тривало дитинство
А розчулені педагоги не змогли приховати сліз при зворушливій зустрічі Росинки і Забави з трирічним братиком, якого привезли в інтернат на півроку пізніше (Саша перебував тоді у лікарні та в бабусі). Усі були вражені: яке розумне й ерудоване хлопченя, як по-материнському прив’язана до нього Забава... Дівчинка потім по кілька разів на день навідувалася в корпус, де мешкають найменші вихованці інтернату. «Гортаю сторінки, а перед очима Саша, — зізнавалася вона. — Відкладаю книжку й біжу до малого...» Її тривожило, що Саша, жвавий і балакучий із нею вдома, став мовчазним.
Забаві так хотілося родинного острівця навіть у цьому багатолюдному й галасливому казенному закладі, де всі завжди на виду. «Тут дуже потрібна кімната для зустрічей, — здивувала вона виховательку простою і мудрою думкою. — Щоб у ній спокійно, без сторонніх поглядів, могли поговорити про своє, сокровенне, діти з однієї сім’ї, братики і сестрички. Адже таких нас багато...» Сама ж дівчинка спочатку ніяк не могла звикнути, що в інтернаті турбуються і про неї, що їй не треба мізкувати, як розподілити гроші, аби вистачило і на крупи для каш, і на шкільне приладдя та бутерброди для Росинки, і Саші на молоко…
Я здогадуюся, чому з такою ніжністю розповідала мені Забава про те, як перепало їй від мами, коли вона, ще дошкільням, скупалася з подружкою у квітневій річці, — бо тоді відчула себе дитиною... Але це тривало так недовго. Хіба що, коли Забава була в першому класі, її мама приходила до школи разом з іншими батьками, щоб поцікавитись успіхами обдарованої доньки та в чомусь допомогти, і саме тоді вчителька помітила, що творчі здібності Забава успадкувала від мами... А вже у третьому класі дівчинка з’являлася на уроках з ознаками недогляду, пропускала заняття не з власної волі і розпачливо вигукувала «це неправда!», коли хтось із дітей дошкуляв, що бачив її маму нетверезою. А вчителька, відвідуючи разом з іншими представниками школи її дім як неблагополучний, заставала там безлад і запах ацетону...
У п’ятому класі Забава провчилася у школі лише кілька днів — у другій чверті. Спочатку на запити вчителів мама відповідала, що донька хворіє. Потім у Забави, Росинки та їхньої старшої сестри Олени з’явився молодий вітчим. Вони переїхали в інший мікрорайон міста. А згодом народився братик Саша, з яким мама пробула вдома місяців зо три. Якщо й раніше вона залишала дітей самих (одного разу — на все літо, коли, як каже Забава, була на заробітках у Москві), то тепер десь мандрувала з вітчимом і вдома майже не з’являлася. Понад два роки Забава сама ростила з пелюшок братика і виховувала чепурну сестричку Росинку, яка не пропустила в школі жодного дня. Старша сестра Олена доглядала в селі спаралізовану бабусину сестру, згодом вийшла там заміж і народила сина. До Забави, Росинки й маленького Саші приїжджали час від часу бабуся з кошиком картоплі чи помідорів, тітка Люба, старша мамина сестра, з гостинцями, підкидав іноді грошей вітчим. Але всі вони тільки навідувались. А непомірні щоденні турботи про молодшу сестричку й крихітного братика звалила на свої дитячі плечі Забава. Коли маму засудили на шість років за розбій і пограбування, Забаві виповнилося чотирнадцять. Разом із Росинкою і Сашею її відправили до інтернату для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
У тому інтернаті колись навчалися і діти зі звичайних родин, яких, приміром, виховувала сама мама. Серед них свого часу був і тато Росинки, Забави та їхньої старшої сестри Олени — тоді один із найкращих учнів школи, надзвичайно розумний, добрий і чуйний. Так охарактеризували його Забаві вчителі й вихователі, які ніяк не могли збагнути, що могло статися в житті такого чоловіка, аби він став пиячити й опинився в місцях позбавлення волі... Росинка знає батька тільки по фотографії. Забава бачила його востаннє чотирирічною: мама не пускала тата до хати, казала, що діти у бабусі, а Забава не втрималась і вибігла до нього. Вона запам’ятала, як тато голосно обіцяв, що доб’ється побачень із дітьми через суд. Але чомусь так і не добився... І зараз невідомо де. В інтернаті не вірять, що він міг забути про своїх дітей і не цікавитися ними. А Забава й Росинка сподіваються, що батько їх знайде...
Не все ж одразу...
Коли я познайомилась із Забавою, Росинкою та їхнім чотирирічним братиком Сашею (це було три роки тому), їхня мати третій рік перебувала у виправно-трудовій колонії. Забава дуже переживала, що від мами вже давно немає листів. І розповідала, яка вона в них хороша, як про них дбала. Коли йшли із Забавою по ринку, то запитувала, що їй подобається, а потім донька знаходила цю річ під ялинкою або отримувала на інше свято. А які торти пекла ненька для солодких столів, коли Забава навчалася у першому класі, — потім усі просили рецепти... І як гарно малювала (це від неї перейняли образотворчий хист Олена й Росинка), який зворушливий вірш написала на ювілей бабусі... А за що маму засудили? Забава сказала, що не знає, і словом не обмовившись про те прикре, що розповіли мені про її маму інші люди. У Забави про маму — своя правда. Правда дитини, котра не те що вибачить їй усе, — вона її просто не осудить і підтримає у будь-яких ситуаціях. Як знайшла виправдання для бабусі, тітки та старшої сестри, коли я запитала, чому ніхто з них не взяв на себе відповідальність і піклування якщо не про неї, то хоча б про Росинку та зовсім малого Сашка, а на більш як два роки залишили усі ці клопоти їй, дитині... «Якби могли, вони б нас і забрали, і обігріли», — відповіла мені на це Забава, унікальна дівчинка, яка чужу вину бере на себе, про невимовну доброту, чуйність, розум і обдарування якої я чула від усіх, хто її знає. Її маму і батька зламали, напевне, обставини — безробіття, якісь внутрішні непорозуміння. Донька ж піднялася і над обставинами, і над своєю дитячою беззахисністю. І робила все можливе й неможливе, щоб сестричка та братик відчували свій дім, сім’ю і здавалися людям не безпритульними, а саме домашніми дітьми.
Вони такі чисті і світлі особистості — Забава, Росинка, малий Сашко. Росинка згадала, як одного разу, на Великдень, поїхали з мамою в ліс — він якраз біля того села, де міститься їхній інтернат. Мама тоді попросила: «Ану задумай великоднє бажання!» І Росинка звернулася до Всевишнього: «Господи, тут так гарно, стільки пролісків, бігають білочки... От якби ми жили десь зовсім поблизу...» «І воно так і сталося, — промовила Росинка. — Тепер Забава, Саша і я мешкаємо саме в цьому селі. Правда, у мене була трішки інша думка — я мріяла не про інтернат, а щоб ми неподалік лісу побудувалися... Та нічого, не все ж одразу...»