UA / RU
Підтримати ZN.ua

Врятована садиба

В селі Затурці Локачинського району відбулося урочисте відкриття пам’ятки історії національного значення.

Автор: Петро Чечелюк

Напередодні свята 20-річчя Незалежності України в селі Затурці Локачинського району після тривалих реставраційно-відновлювальних робіт відбулося урочисте відкриття пам’ятки історії національного значення - садиби родини Липинських, в якій минули дитячі та юнацькі роки видатного історика, політолога, державного діяча і дипломата В’ячеслава Липинського. Автор цих рядків - випускник Затурцівської середньої школи радянських часів, тому добре пам’ятає, як у ті роки більшовики виділили приміщення під державну племінну станцію для штучного осіменіння корів саме в цій садибі, а про те, хто там народився й жив, очевидно, й не знали. Про цинізм та холопство влади, що канула в забуття, тут кричала кожна цеглина в споруді. Садиба, доведена до плачевного стану, потребувала серйозної допомоги - від виготовлення проекту до проведення комплексу будівельних, сантехнічних та інших робіт. Сьогодні це історичне місце можна назвати вотчиною тих, хто дав Україні і світу видатну постать. Як, до речі, і вотчину та музей-садибу Лесі Українки.

Хто такий Вячеслав Липинський? За твердженнями сучасників, як історик і філософ він глибоко осмислив «час пройдешній і заглянув у день сьогоднішній». Ще у 20-х роках минулого століття в «Листах до братів-хліборобів» він піддав гострій критиці соціалістів, які ототожнювали поняття нації з пролетаріатом і партіями. Звертаючись до них, Липинський пише: «Для вас не соціаліст - не українець. Ви ж, українські націоналісти, ототожнюєте поняття нації з мовою, вірою, плем’ям. І в цьому хаосі, який господарює в вашій національній свідомості, для одних українцем являється лише той, хто розмовляє на «українській мові» і ненавидить «не українців»; інші доповнюють, що він ще обов’язково повинен бути православним, не уніат і не латинник; треті - обов’язково уніат, але не латинник і не православний, а з часом з’являться і четверті, які будуть вимагати від нього «русько-малоросійської» чистокровності з прізвищем на «юк» або на «єнко».

Вперше цю працю було опубліковано у Відні у 1920 - 1925 роках (журнал «Хліборобська Україна»). Відтоді скоро мине 100 років, але в столиці України під банею на Грушевського тривають дебати на тему, хто сьогодні належить до української нації. Не помилився Вячеслав Липинський і в ментальності української псевдоеліти першої декади XXI століття. «Коли українська демократія, - пише він у «Листах до братів-хліборобів», - невдало поспекулювавши на українському державному патріотизмі, спокійно піде на службу до польських і московських демократичних Наполеонів, а слово «гетьманець» одночасно стане в Україні назвою непримиренного державника і патріота; коли він буде означати не шкурника і грабіжника, а чесного офіцера; не злодія і хабарника, а чесного українського державного службовця; чесного промисловця, а не паразита, чесного інтелігента, а не шарлатана, чесного політика, а не кар’єриста і демагога, то тоді лише… ідея наша гетьманська переможе не якоюсь там демократичною програмою, а тим, чим перемагають всі ідеї: силою свого творчого, яка виховує творчих людей, внутрішнього змісту». Між цими рядками поляка, котрий поважав і любив українців, і сьогоденням - століття, але сказано неначе вчора, і будь-які коментарі тут зайві.

Судячи з розмов на телебаченні столичних чиновників про національні проекти збереження нашого минулого, мрія про подвижництво випаровується. Може, тому, що кошти на його відновлення розпорошені серед багатьох «господарів» української спадщини? Садиба-музей Вячеслава Липинського, наприклад, відновлена, а парк навколо неї відновлюватимуть (парадокс!) інші господарі за інші кошти? Чи тому, що керують нашою спадщиною і культурою не вельми «окультурені» люди? Не скінчилося б усе лише розрахунками, щоб зусилля тих, хто поважає Минуле свого краю, не були помножені на нуль. Адже на нього не в усіх нас добра пам’ять.

Минуле - невід’ємна частина нашого життя та культури. Дбайливе ставлення до нього зміцнює моральне здоров’я народу. Адже недаремно в одній із наймудріших книг Біблії - книзі Екклезіаста - є вражаючі за глибиною й поетичною силою слова про те, що людина жива, доки не лопнув срібний шнур, і не тріснула золота чаша, і не розбився глек біля «ключа». Срібний шнур - це пам’ять, образ духовного зв’язку епох і поколінь.