Стаття Сергія Гончарова
Сталінські пропагандисти зображали українських націоналістів у роки війни поплічниками окупаційних властей, які здійснювали геноцид. Тема бандерівських злочинів залишалася провідною у пропаганді й після закінчення війни з Німеччиною. У другій половині 40-х і на початку 50-х рр. регулярно повідомлялося про злочини, здійснювані «українсько-німецькими націоналістами» на землі Галичини. Нав’язливо звучала тема Нюрнберзького трибуналу, який за злочини проти людства засудив до страти фюрерів гітлерівського рейху. Прирівняти до них керівників УПА – це був найпоширеніший пропагандистський прийом.
Не так давно в одній з газет з’явилася стаття Сергія Гончарова (Центр оцінки політичних ризиків) за назвою «Нюрнберг наоборот» і з підзаголовком «Кабмин восстанавливает историческую справедливость». Підзаголовок, як і весь текст, витриманий у засудливо-іронічному ключі, так що його слід розуміти з точністю до навпаки. Заголовок продовжує експлуатувати сталінський стереотип про злочини бандерівців. Мовляв, у той час, коли людство засудило в Нюрнберзі людиноненависницьку ідеологію фашизму, Кабінет міністрів України своїм законопроектом виправдовує її.
Законопроект Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН—УПА С.Гончаров називає «сомнительным продуктом», який «очень плохо пахнет». Цікаві, однак, не заяложені звинувачення, а така «деталь»: у статті, яка розмістилася на чотирьох (із шести) колонках газетного аркуша, нема жодного абзацу або хоча б окремого речення про суть самого законопроекту. Йдеться тільки про участь бандерівців у гітлерівському геноциді.
Гадаю, всі знають Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», прийнятий Верховною Радою 22 жовтня 1993 року. Він уперше поділив ветеранів на дві групи – учасників бойових дій та учасників війни. Серед 16 категорій учасників бойових дій названі бійці УПА.
В чому ж полягає особливість розглядуваного проекту закону про бійців УПА, текст якого вже підготовлений у міністерстві юстиції? Все просто: він стосується учасників бойових дій, що велися вже після звільнення України від німецьких окупантів у жовтні 1944 року. Адже ті, хто вступив до УПА пізніше вказаного часу, а їх переважна більшість, вже не вважаються учасниками бойових дій за Законом України від 22 жовтня 1993 року. Вони вели бойові дії протягом цілого десятиліття, але з радянською владою. У цьому суть.
С.Гончаров дев’ять років поспіль мав можливість обурюватися, що пенсії і пільги одержують ті, хто прислужував гітлерівцям, а не боровся з ними. Однак це його зачепило лише тепер, коли виникла «загроза» прийняття закону про пільги учасникам збройної боротьби із радянською владою. У відповідь вступив у дію стандартний сталінський набір про злочини бандерівців. На жаль, ним можна маніпулювати. Старше покоління громадян зі східних і південних областей України налаштоване проти бандерівців. Радянських людей з дитинства привчали бачити в них ще небезпечніших ворогів, ніж самі гітлерівці.
Заяву МЗС РФ щодо схвалення законопроекту про пенсії і пільги антирадянським партизанам, а також статтю в газеті «Кіевскій телеграфъ», яка є її відлунням, слід поставити в контекст державотворчого процесу після розпаду СРСР. Тоді проблема ОУН—УПА постане у дійсному світлі.
Поза сумнівом, незалежність України утвердилася великою мірою саме завдяки російській підтримці. Однак варто було зникнути загальносоюзному центру, як всі його функції перейшли до Російської Федерації і Україна більше не могла розраховувати на російську підтримку у зміцненні власної незалежності. Компартійно-радянська номенклатура в Україні не втратила влади під час розпаду СРСР. Щоб не бути поглинутою новою Росією, вона змушена відректися від радянської спадщини, об’єднатися з національно-визвольним рухом і оголосити свою державу правонаступницею Української Народної Республіки. Хоч вимушений поворот до «антирадянщини» виявився шоковим для вихованої в комуністичному дусі номенклатури, вона спромоглася відстояти незалежність нової держави у Центрально-Східній Європі.
Щоправда, відмова від звичних стереотипів виявилася болючим процесом. Залишилися й досі не розв’язані проблеми. У нас немає передбаченого Конституцією Великого Державного Герба. Не затверджені слова Державного Гімну України. У багатьох містах на Сході та Півдні вулиці і площі мають радянські назви. Ветерани УПА, які боролися з радянізацією у західних областях України під синьо-жовтими прапорами і з тризубом на кокардах, не визнані на державному рівні.
Ті, хто виступає проти законопроекту, розуміють, що його затвердження Верховною Радою означатиме перший крок у переоцінці спільної з Росією історії. Досі українська політична еліта відмовлялася від радянського минулого мовчки. Прийняття закону про пільги антирадянським партизанам йде врозріз з пануючими у Росії оцінками недавнього минулого. Воно означає гласне засудження радянського ладу в цілому, а не окремих напрямів діяльності влади (це стало звичним після ХХ з’їзду КПРС).
Не бажаючи з цим миритися, противники законопроекту знову і знову порушують тему бандерівських злочинів під час Другої світової війни та їх міфічного засудження в Нюрнберзі. Такий поворот дозволяє інтернаціоналізувати проблему ОУН—УПА. Ось чому у великій статті Сергія Гончарова немає жодного рядка про післявоєнний період в історії УПА, хоча запропонований Верховній Раді законопроект стосується саме цього періоду.
Лист Григорія Скірка
Майже одночасно я одержав листи, присвячені темі «злочинів УПА», від двох українців — зі Львова і з Москви. Автори листів відстоювали цілком протилежні точки зору.
Лист зі Львова надійшов як відповідь на мою публікацію в газеті «Високий Замок». Він адресований редакції газети і, в копії, мені. З огляду на невеликий обсяг зацитую його весь.
«Уважно прочитав статтю пана Б.Козловського в газеті від 25 липня ц.р. «Теперь они «воюют» не за льготы, а за признание. Профессор Станислав Кульчицкий рассказывает о роли научных работников в восстановлении исторической справедливости в отношении ОУН и УПА».
Прочитав раз, потім уважніше ще раз. Вибачте, але до висвітлення такого болючого для українців питання Ви підійшли досить однобічно і чомусь не називаєте речі своїми іменами.
Так, я повністю згідний, як і більшість українців, що це була братовбивча війна, в якій сільські хлопці Східної України безглуздо вбивали сільських хлопців Західної України і навпаки (хоч вояки УПА в 1945—1950 рр. на своїй землі безглуздо вбивали не тільки захисників радянської влади, а й своїх місцевих жителів, які співпрацювали з радянською владою).
Чому безглуздо? Тому що таким шляхом – тобто терористичним, перемогти сталінський режим та Червону армію в той час було неможливо. То чому ж велась ця війна? Як можна стверджувати, що бандерівці в той час вели війну за реальну незалежність України? Поясність мені, як українці, вбиваючи один одного, могли тоді створити незалежну українську державу? То про яку історичну справедливість йдеться? За те, що вояки УПА вбивали своїх братів, визнати їх борцями за свободу України та надати їм пільги?
Ні, я не проти простих сільських хлопців – рядових вояків УПА. Їх треба простити і не судити. Судити треба тих, хто змушував їх воювати проти свого народу – керівників ОУН—УПА, які за це отримували гроші. Чи не так? Погодьтеся, хтось же повинен нести відповідальність за безглузду, братовбивчу війну.
Багато ветеранів УПА, котрі воювали тільки проти німців, визнані ветеранами Великої вітчизняної війни, і їм надані відповідні пільги. Але, на мій погляд, порушувати питання про надання пільг людям, які вбивали інших невинних людей, — це блюзнірство.
На хвилинку поставте себе на місце тих людей, рідні яких були вбиті бандерівцями. То невже Ви визнали б УПА воюючою стороною, а вояків УПА – борцями за свободу України?»
Це щирий лист. У ньому зовсім немає ненависті, якою сповнена переважна більшість листів керівників радянських ветеранських організацій, що стоять на тих самих позиціях.
Зізнаюсь, що сам я не раз дискутував з ветеранами УПА. Останній командарм Василь Кук наполягає на тому, що його повстанська армія боролася за самостійну і соборну Українську державу. Для мене, навпаки, цілком очевидно, що сільські хлопці, з яких складалася УПА, відстоювали своє право на господарство з клаптиком землі у приватній власності, боролися за свою греко-католицьку церкву, яку громила влада, мстили сталінській державі за смерть і муки близьких та друзів.
Події в західних областях для Г.Скірка – це боротьба сільських хлопців між собою. Насправді це не так: з одного боку – нечисленні і погано озброєні партизанські загони, а з другого – кваліфіковані працівники державної безпеки і професійна армія та міліція, оснащені новітньою зброєю, засобами пересування і комунікації. Безнадійна боротьба, а тому слід сидіти тихо? Але ж не дозволяли жити власним життям. Сталінський режим змушував мільйони людей на західних землях жити, працювати і молитися так, як уважав за потрібне. Хіба можна вимагати від тих хлопців, щоб вони забули про людську гідність і прийняли нав’язуваний спосіб життя? Хіба вони не мали права на збройний опір?
У Східній Україні суцільна колективізація була здійснена в 1929—1931 рр. Сотні тисяч селян були розкуркулені, мільйони підкорилися владі. Ті, хто підкорився, думали, що працюватимуть на відвойованій у Сталіна присадибній ділянці, а державі покажуть дулю. Та у відповідь на саботаж праці в громадському господарстві колгоспів Сталін застосував терор голодом, від якого загинули мільйони людей. То чи не краще зробили західноукраїнські селяни, коли пішли в ліс? У них був той ліс, а в ньому – розвинута мережа боївок ОУН і УПА, успадкована з воєнного часу.
І ще одне зауваження автора листа, яке потребує коментаря: «сільських хлопців треба простити і не судити». Хто буде прощати? Чи не держава, яка постала у 1991 році на уламках ленінсько-сталінської радянської України? Їй не треба ставити питання про реабілітацію бандерівців, якщо вона справді національна держава, а не прикидається нею, залишаючись радянською по суті. Тільки радянська держава, від ХХ з’їзду КПРС, присвоїла собі сумнівне право прощати тих, хто ще залишився живий після її нескінченних і жахливих репресій. Хто простить її, залишається незрозумілим і досі.
А за що судити? Хіба бандерівців уже не судили? Судили або розправлялися без суду з сотнями тисяч «бандитів і бандпособників». З тими, кого розстріляли, проблеми нема. Ті, хто вижив і повернувся до рідних осель, створюють так звану «проблему ОУН—УПА», якою й зайнялася урядова комісія. Вони звертаються, наприклад, до керівників нової України і питають їх: чому у чекістів, які нас знищували, є пільги і пенсії, а ми животіємо на схилі років без підтримки тої держави, за яку боролися?
Лист Миколи Шедного
Одним із перших завдань робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА було впорядкування переданого їй міністерством юстиції архіву, що складався з документів громадських організацій та окремих осіб стосовно проблеми ОУН—УПА, адресованих Президентові України, Верховній Раді, Кабінету міністрів, іншим державним органам. У числі наукової продукції робочої групи, яка видається Інститутом історії України НАН України тиражем до 200 примірників, вийшов з друку в 1999 році й упорядкований Олександрою Веселовою збірник листів «Національне примирення чи конфронтація?» — великий том обсягом у 544 стор., який містив документи переважно радянських ветеранських організацій. В архіві вони істотно переважають за чисельністю документи протилежного табору. Невідомо, як збірник потрапив до рук Миколи Шедного, який народився і до 1949 року проживав на Львівщині, а тепер мешкає у Москві. На початку серпня ц.р. він відправив О.Веселовій і мені великого листа. Ту частину його, яка має характер спогадів, хочу процитувати і проаналізувати.
«У Вашому збірнику документів, який я вважаю пропагандистським, показано так звані злочини бандерівців. Але не показано злочинів сталінщини, НКВД…
А тепер коротко, чому я за ОУН—УПА. ОУН—УПА – це незалежна Україна, за яку загинули десятки мільйонів українців за всю історію. Я патріот України. Російські патріоти, осліплені своєю імперською думкою, прощали Сталіну те, що він нищив їхніх батьків, білих офіцерів, білу інтелігенцію, тому що Сталін будував російську імперію. Так чому я повинен ненавидіти УПА, що воювала за незалежність України, якщо навіть УПА вбила мою маму, якщо була на те причина, якщо моя мама зрадила Україну. Але цього не було. Моя мама, безграмотна бідна жінка, разом з моїм татом і 14-річним моїм старшим братом навесні 1939 року виїхали до Франції на заробітки, оскільки в нас не було ні коня, ні корови, а нас було ще троє, в тому числі і я, дворічний. А у вересні 1939 Гітлер і Сталін почали ділити світ, кордони закрили, і мати повернулася в Україну із Франції тільки в 1947 році, коли Сталін тимчасово відкрив свій клапан, щоб впустити тисячі українців в СРСР. Мати рвалася до дітей і, приїхавши в село Ваньовичі Львівської області, де в цей час порядкували москалі, почала розповідати односельчанам про те, як добре живеться у Франції і як бідно в Україні, яке безправ’я в селі і т.д. Це комусь не сподобалося і за «довгий язик», як говорили в селі, вночі прийшли п’яні бандерівці і маму вбили. Звісно, кому не подобалася «буржуазна пропаганда» в СРСР – відомо. Відомо і те, що в діючу УПА п’яних не набирали і за п’янство в УПА розстрілювали. Тепер відомо, як видно і у Вашому збірнику з доповіді бандита Рясного, в Західній Україні діяло 176 загонів НКВД під виглядом УПА.
У 1947 році я, 10-річний, був свідком, як увечері, десь в 11 годин, влітку, в селі Торчиновичі Львів. обл. ми, хлопчаки, гралися, і тут з одного боку села йде озброєна воєнна група солдатів НКВД на чолі з капітаном Кашіним, а з другого боку йдуть озброєні в цивільному бандерівці назустріч. Ну, в страху, думаємо, буде бій, але «противники» порівнялися, привіталися і пішли кожний дальше. Народ тоді був дурний і славив енкаведиста Кашіна за те, що він і його група не стріляє бандерівців. Але тепер ми знаємо, які то були «бандерівці». Так що «банди УПА» були під командою НКВД!»
Найбільш змістовна частина листа М.Шедного – це засвідчення власним життєвим досвідом діяльності чекістських спецгруп, замаскованих під «банди УПА». У серпні 1944 року нарком внутрішніх справ УРСР В.Рясний дав вказівку на формування рейдуючих спецгруп, які складалися з радянських партизанів і перевербованих бойовиків УПА.
З часом енкаведисти відмовилися від послуг радянських партизанів, і групи почали формуватися в основному з колишніх бандерівців. Перевагу надавали працівникам Служби безпеки ОУН(б). Це зайвий раз підтверджує важливу функцію таких груп: здійснення впливу на населення, яке повинне було пізнавати «своїх». Злочини, які чинили ці групи, мусили відвернути людей від підтримки УПА.
У липні 1945 року в західних областях України діяло 156 спецгруп (в листі М.Шедного помилково зазначено – 176). У 1946 році легендовані під учасників національно-визвольного руху групи міністерств державної безпеки та внутрішніх справ стали називатися агентурно-бойовими. За кожною з них тягнеться шлейф провокаційних вбивств, грабунків, гвалтувань. Певний фактичний матеріал про їхню провокаційно-терористичну діяльність міститься у фундаментальному дослідженні «Політичний терор і тероризм в Україні». Воно підготовлене в Інституті історії України НАН і вийшло з друку у видавництві «Наукова думка» в липні ц.р.
Закон кореляції
На початку ХІХ століття великий французький анатом, палеонтолог і систематик тваринного світу Жорж Кюв’є відкрив закон кореляції. Цим терміном він позначив взаємозалежність між анатомічною будовою та функціями органів і систем живого організму. Розповідають, що вчений казав: дайте мені кістку, і я скажу, якою була тварина.
Жорж Кюв’є сформулював закон, а Чарльз Дарвін довів, що кореляція є результатом пристосування організмів до умов життя в процесі розвитку. Чи існують такі закономірності і в організації людського суспільства? Мене як історика цікавить: чи можливий травоїдний сталінський вовк або бандерівське ягня з пазурями та іклами? Хижий вигляд бандерівця надто ретельно вимальовувався талановитими сталінськими художниками. Отже, давайте розберемося спочатку в природі комуністичного терору.
Коли «Народна воля» у червні 1979 року винесла смертний вирок Олександру ІІ, вона здійснила раз по раз вісім замахів. Царя захищали могутні охоронні структури, але народовольці полювали на нього, як на зайця, і таки забили. Після цього жандарми зрозуміли, що треба не чекати удару, а завдавати його першими. Жандармсько-поліцейський апарат різко посилив спостережувальну, інформаційну і провокаційну роботу.
В радянські часи дореволюційний досвід був не тільки застосований, але й удосконалений: збирання інформації про незадоволених режимом, арешт деяких з метою формування фіктивних «контрреволюційних» організацій у кабінетах слідчих, потім арешти всіх, хто перебував на обліку і “пасував” до новоствореної організації. Картотека «ворогів народу» була у постійному русі: одних туди заносили, інших після репресування викреслювали.
Чекісти не чекали проявів опору, а завдавали превентивних ударів по всіх, хто був здатний на опір. Разом із потенційними противниками режиму репресій зазнавали мільйони тих, хто б ніколи не наважився на боротьбу. Однак вожді вважали «масовидність» терору (використовуючи ленінський політичний словник) заслугою, а не недоліком в роботі каральних органів.
Такою була радянська держава. То невже під час радянізації західних областей вона раптом змінила свою вовчу природу і обернулася на таке собі ягня? Це суперечить закону кореляції.
Ясна річ, бандерівці були агнцями лише у порівнянні зі сталінською вовчою наддержавою. Вони тримали в руках зброю і час від часу таки застосовували її. Хто тепер розбереться в кожному конкретному випадку, коли гинули люди? На війні – як на війні. Тим більше, якщо це війна без лінії фронту, що тривала десятиліттями.
У 1957 році КДБ УРСР підбив підсумки протистояння УПА радянській владі. Під час бойових операцій, в результаті самогубств і «внутрішнього терору» (репресії СБ ОУН) безповоротні втрати підпілля становили 155 тис. осіб, із них у східних областях – 1746. Взято в полон і засуджено 88 тис., депортовано з регіону – 203 тис. чоловік. Отже, пішло з життя, втратило волю або примусово змінило місце проживання 446 тис. громадян.
Безповоротні втрати радянської сторони за десять років, від 1944, становили 30 676 чоловік. Серед них 8 340 військовослужбовців, 3190 апаратників, 15669 колгоспників, 676 робітників, 1931 представник інтелігенції.
Зважимо, скільки лиха могла накоїти сотня агентурно-бойових груп за десять років за 300 робочих днів на рік. Якщо на кожну групу припало б не більше однієї жертви на день, то якраз і виходить – 30 тисяч чоловік.
Провокація була важливим, але не єдиним завданням агентурно-бойових груп. Вони брали найактивнішу участь у нищенні живої сили повстанської армії. Отже, й серед 155 тис. загиблих бійців ОУН і УПА є жертви цих формувань.
В агентурно-бойових груп була й третя функція – заміщувати собою боївки ОУН і УПА. У мене є підозра, що після загибелі Романа Шухевича мережа боївок ОУН і УПА більш ніж наполовину стала радянською. Чекісти створювали навіть легендовані оунівські проводи – районні та окружні. За допомогою агентурно-бойових груп були захоплені останні члени Центрального проводу ОУН в Україні В.Галаса і В.Кука.
Щоб відтворити картину реального стану підпілля на початку 50-х рр., треба вивчити персональний склад агентурно-бойових груп і характер їхньої діяльності. Ці документи зберігаються в Росії, і до них нема доступу. Коли члени нашої групи працювали в московських архівах, вони не розкривали свого статусу. В тих архівах вважають, що проблема ОУН—УПА давно вивчена і закрита. Ніхто там не хоче оприлюднювати роботу перевербованих агентів СБ ОУН.
Служба безпеки ОУН(б) відіграла велику роль у підвищенні ефективності підпільно-партизанської боротьби. Однак умови підпілля наклали вкрай негативний відбиток на цю структуру. Використовуючи властиві для всіх спецслужб методи роботи, есбісти у багатьох випадках ставали неконтрольованою силою, яка деструктивно впливала на ситуацію. Найбільш вражаючий приклад – «діяльність» референта СБ в групі УПА «Південь» Б.Козака (псевдонім «Смок») у 1945 році. Його жертвами стали близько тисячі бійців УПА і 889 членів ОУН з наявних 938. Не дивно, що радянські органи безпеки охоче використовували таких відморозків після перевербування, особливо для провокаційних потреб.
Компартійно-радянський режим в часи В.Леніна і Й.Сталіна мав на озброєнні три основні методи державного управління – масовий терор, пропаганду і виховання. У кризові роки або у кризових регіонах терор виходив на перший план. Водночас використовувалися всі форми пропагандистсько-провокаційної роботи з населенням. Держава нерідко ініціювала події, які б закріпили у масовій свідомості образ бандерівця як головоріза. Ось чому так важко відтворити картину подій, що була б однаково переконливою для всіх.
Населення західних областей, як правило, не піддавалося на провокації. На індивідуальному рівні про це свідчить і лист Миколи Шедного. Бійці повстанської армії не могли б протриматися в лісах десять років підряд без підтримки місцевого населення – людьми, зброєю, продовольством. УПА була справді народною армією.
Приймімо закон!
Усі ми недавно були за вихованням і навіть за ментальністю радянськими людьми. Тепер під тиском реальності доводиться відмовлятися від радянської спадщини в собі самому. Хтось це робить швидше, хтось повільніше. Є люди, які в принципі засуджують таку відмову. Це їхнє право – право на політичну позицію, на особисту думку.
Час усе лікує. Мине друге пострадянське десятиліття, яке вже почалося, і сучасні тривоги здаватимуться не вартими уваги. Тож давайте поглянемо на них без емоцій.
Керівники радянських ветеранських організацій вимагають розформувати Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА, відкликати з Верховної Ради законопроект про пільги ветеранам повстанського руху. Підкреслюю з притиском: керівники! Між ними і рядовими радянськими ветеранами залишилася прірва, яка завжди існувала між номенклатурою і «трудящими масами». Мені незрозуміло, чому так затято ці люди намагаються не допустити інших до мізерних благ, які сучасна Україна спроможна надати ветеранам. Адже з кожним роком меншає тих, кого сталінська держава змушувала воювати між собою за чужі для всіх цілі й цінності.
Час не чекає. Парламентарії можуть почекати із затвердженням Великого Державного Герба. Вистачить нам у паспортах Володимирового тризуба. Ще в радянські часи ми звикли до відсутності слів у державному гімні. Почекаємо ще, поки з’явиться поет, який своїми високими строфами об’єднає всіх громадян України – таких різних. Але тим, кому за 80, чекати не можна. Верховна Рада України повинна повернутися обличчям до них.