Останнім часом відхід із життя чільних діячів культури, що уособлювали власною творчістю незабутню радянську епоху, на диво почастішав. Згадаймо, як нещодавно пішли в небуття актори Михайло Ульянов і Олег Янковський, а також співачка Людмила Зикіна… До того з літературно-життєвого обрію зникли такі визнані зубри соцреалізму, як Віктор Астаф’єв, Василь Биков, Чингіз Айтматов, Олександр Солженіцин. Складається враження, ніби культурне минуле, як незатребувана сучасністю спадщина, сумно згортається в скатертину-самобранку, на якій уже не відбудеться демонстрація всесоюзних досягнень народного господарства зо всіх культурних відомств радянської імперії і звідки вже не почуємо натужних співів про дружбу народів та щасливе всесоюзне майбуття. Тож разом зі смертю відомого російського прозаїка, драматурга і сценариста Василя Аксьонова, який нині відійшов у вічність на 77-му році життя, здавалося, канув у небуття ще один уламок імперського айсберга, на якому з часів хрущовської «відлиги» до періоду брежнєвського «застою» ширяло в недовговічній ейфорії ціле покоління фізиків із ліриками, а також кухонних дисидентів із квасними патріотами всіх мастей.
Мабуть, недаремно найодіозніший із романів Аксьонова мав футурологічну назву «Острів Крим», на якому, як нафантазував автор, існував би в майбутньому окремий архіпелаг сумнівної незалежності. Загалом, майже крізь всю творчість Аксьонова, багату на фабульну вигадку й стилістичну вигадливість — від «Апельсинів з Марокко» до «У пошуках сумного бебі», «Скажи ізюм» і «Кесаревого свічення», — мандрує такий собі невгамовний герой-авантюрист і плейбой-ворохобник, яскраво й альтернативно протиставляючи себе традиційному «героєві нашого часу» з кондової російської літератури як класичного, так і радянського часу. Адже якими були ті зашорені, махрово-бровасті часи «відлиги» й «застою», і які були книжки цієї епохи — зокрема в Аксьонова та його читачів? Ось його рання «Затоварена бочкотара» в журналі «Юність» і «Скринька, в якій щось стугонить», видрукувана в журналі «Піонер», ось «Паперовий пейзаж», почутий на крамольному радіо ББС, ось уже пізніший «Острів Крим», видрукуваний у «Юності» в часи «перебудови». Як бачимо, чимало списів було зламано за цей час у дискусіях про соцреалістичний метод в літературі й не менше письменницьких доль перемелено у м’ясорубці радянських репресій.
Зокрема на час «застійних» сімдесятих трухлява дисидентська тара була вже по самісінькі вінця затоварена «творчим» конформізмом і обережною богемною фрондою. Письменницька братія ані на йоту не змінилася від часів сталінських чисток, будучи готова до низки нових випробувань, ніби до «творчих» подарунків долі. Зрештою, криза, як підказує історія радянської літератури, — це нормальний стан її існування, і партійний скандал червоним пунктиром супроводжував будь-які прояви вільнолюбного жанру — від «Відлиги» Іллі Еренбурга до «Не хлібом єдиним» Володимира Дудинцева, і цим приклади не вичерпуються. Тож не дивно, що з виходом скандального альманаху «Метрополь» популярного Василя Аксьонова гнобили найближчі колеги з літературного цеху, які, ковтнувши повітря хрущовської «відлиги», швидко зрозуміли, що писати інакше, ніж на замовлені партією теми, вони ніколи не зможуть, і що без нашийника цензури в них мерзне шия, а в звичній атмосфері спілчанських чвар їм жити набагато комфортніше. Тому наївним і недалекоглядним був інакомислячий молодняк на кшталт Василя Аксьонова, Віктора Єрофєєва, Фазіля Іскандера, Бели Ахмадуліної та ін., який чесно представив на цензуру своєму рідному начальству власне громіздке твориво (за розміром альманах «Метрополь» символічно скидався на могильну плиту), збезчестивши в такий спосіб «високе ім’я радянського письменника». Авторів альманаху, згадавши досвід 1930-х, шельмували у пресі й мучили на численних спілчанських зборах. Цікаво, що один із зацілілих примірників «Метрополю», взятий московським керівництвом Спілки письменників СРСР на розгляд у 1970-х роках і нині оцінений на аукціоні «Сотбі» в чималеньку суму (близько 2 тис. фунтів стерлінгів), на вимогу учасників альманаху, які мають на нього авторські права, так і не був повернутий власникові.
За життя Василь Аксьонов мав кілька визначних періодів, у які формується характер і визначаються основні «творчі» цінності. Насамперед це було отроцтво в дитбудинку і життя на Колимі, куди наприкінці 1930-х років заслали його репресовану родину, про що згодом мати майбутнього письменника — Євгенія Гінзбург напише широковідомі в СРСР мемуари про сталінські табори, у тому числі книжку «Крутий маршрут». По тому в Аксьонова був веселий комсомольський період із дебютним романом «Колеги» (1960), який приніс авторові шалену популярність, багато перевидавався і був екранізований та поставлений у театрі. Наступний роман — «Зоряний квиток» (1961) — зробив із юнака живу всесоюзну легенду, а дальші «Апельсини з Марокко» (1962) і «Пора, мій друже, пора» (1964) затвердили за Василем Аксьоновим славу одного з лідерів «молодої прози», що заявила про себе на межі 1950—1960-х років.
У 1970-х ставлення до письменника в Радянському Союзі різко змінилося, його перестали друкувати. Чимало скандальних наличок здобув того часу Василь Аксьонов у літературних колах: «стиляга», «дисидент», «богема». Хоча насправді він був лише виразником почуттів цілого покоління «молодих і сердитих» людей родом із радянського бестіарію. Одне слово, це був лідер тодішньої молодіжної прози, відомий завдяки участі в опальному альманасі «Метрополь» 1979 року, який не пройшов радянської цензури, будучи видрукуваним у США. На знак протесту проти репресій, що розпочалися з цього приводу, Аксьонов вийшов зі Спілки письменників СРСР, яку називав «дитячим садком суворого режиму», а в 1980 році виїхав на запрошення до США, після чого разом із дружиною Майєю Кармен був на десять років позбавлений радянського громадянства.
Слід зазначити, що в Америці того часу любили радянських дисидентів, які нагадували публіці про незгасну холодну війну та інші атрибути «американсько-радянської дружби». Йосиф Бродський, Сергій Довлатов і Олександр Солженіцин, відбувши короткий період власних поневірянь, досягли в Америці письменницького успіху насамперед завдяки антирадянським настроям, а вже потім — через суто професійний, «незалежний» характер свого творчого методу в літературі. Тому, живучи до 2004 року в Америці, популярний радянський прозаїк Аксьонов не бідував, викладаючи російську літературу в університеті Мейсону (Вашингтон) і видаючи на чужині такі першокласні романи, як «Паперовий пейзаж» (1982), «Скажи ізюм» (1985), «У пошуках сумного бебі» (1986), трилогію «Московська сага» (1989), «Кесареве свічення» (2000), а також збірку оповідань «Негатив позитивного героя» (1995) і «Новий солодкий стиль» (1996). Чи страждав автор через розрив із Батьківщиною? «Для мене набагато легше писати в еміграції, — зазначав Аксьонов, навіть в’їхавши у Росію, де 1990 року йому повернули радянське громадянство, — а зараз я створюю для себе штучну еміграцію в Москві через скажений ритм суспільного життя».
Останні роки Василь Аксьонов мешкав із родиною у Франції, а також у Москві. У 2004 році був нагороджений премією «Російський букер» за роман «Вольтер’янці та вольтер’янки», у 2005-му отримав Орден літератури й мистецтва, одну з найвищих нагород Франції. У 2007-му видав роман «Рідкісні землі», в якому колишні лідери ВЛКСМ стають нинішніми олігархами. Ким саме був і став для всього піднебесного земляцтва сам Василь Аксьонов — вирішуватимуть, либонь, в інших світах, але наразі варто пом’янути цього незаперечного корифея російської літератури нашого часу.