Ліпше царювати в пеклі, ніж прислужувати на небесах.
Джон Мілтон. "Втрачений рай", 1667 р.
Слово "волонтер" колись вживалося на позначення когось виключно іноземного. Тих, хто роздає смаколики, вакцини й презервативи життєрадісним тубільцям десь на берегах "широкої Лімпопо". Лікарі, вчителі, місіонери, ну ще рятувальники. Якщо десь землетрус, цунамі чи інша яка напасть.
А тут і в нас напасть. Кремлівське цунамі, ватний землетрус і сарана "іхтамнєтов". Прийшла біда, звідки в принципі й чекали. Але чомусь не до кінця вірили. А дарма.
Отже, першим було слово "доброволець". Згадаймо для повноти картини, що рекрутування "прямо з Майдану" мало мету, крім реально благородної, стратегічної, ще й менш благородну - тактичну. Трошки прибрати вибухонебезпечний і вже цілком свідомий, революційний, елемент подалі від органів влади.
Факт, що вічно повторюється: завжди після того як правляча верхівка для себе вирішила, що процес завершено і з усіма домовлено, зовсім не обов'язково інформувати народні маси про подальші подробиці процесу. За цією дивною закономірністю енергійні маси не просто завжди виявляються "не в курсі". Їхню кипучу енергію більш-менш успішно перенаправляють. Бо вони можуть енергійно ставити незручні запитання, псуючи реальним переможцям апетити прийдешнього дерибану.
Так чи інакше, "доброволець-2014" - це було означення ідеологічно мотивованого революціонера, який шляхом угод і складних компромісів із совістю пішов на співробітництво зі своїми вчорашніми ворогами - ментами - в ім'я вищої мети, тобто в ім'я захисту своєї країни. Передбачалося, що цей компроміс, цю поступку належно оцінять -країна ж бо спільна. І представники державного апарату своєю чергою зроблять добровольцям симетричні поступки.
Проблема в тому, що державна машина ніде й ні в чому на поступки не йде, особливо якщо до неї по-хорошому звертаються. Винятковою поступкою видається горезвісна американська "угода зі слідством", але в нашому законодавстві її немає. Зате в нас є прислів'я "щиросерде визнання полегшує душу, але подовжує строк".
Отже, семантична ніша "добровольця" (що злегка відгонить білогвардійщиною), проте, виявилася заповненою. Але дуже швидко з'ясувалося, що крім стрілецької зброї (вкупі з великими скандалами) і гарних слів держава цим людям офіційно нічого дати не в змозі. Ці люди не мають юридичного права перебувати там, де перебувають, і робити те, що роблять. Тому що зміна статус-кво добровольців (через офіційне визнання факту війни з усіма відповідними наслідками для тих, хто прийшов до влади на потоки) означала б різке обміління потоків і смертельну сварку з бенефіціарами. Десь не могли, десь не хотіли. Десь на рівні верховної бюрократії, десь на рівні місцевого зрадництва. А те, що могли дати, не їздило, ламалося, було неїстівним або взагалі існувало тільки на папері.
Добровольці подзвонили знайомим. Знайомі полізли у свої гаманці, льохи й шафи. І почалося. Немає потреби описувати всі етапи розвитку й становлення волонтерського руху. Як з його неймовірною жертовністю, героїзмом і самовіддачею, так і з чварами, аферами, кар'єрними інтрижками навколо нової влади. Ну і з започаткуванням паразитування на темі, яку позначають уже іншим словом - "волонтери".
А давайте трохи поміркуємо, що в принципі змушує людину робити добрі справи? (Рекомендую не заморочуватися на божественному началі й одвічно добрій природі людини, оскільки це експериментально не підтверджено.)
Діти, яким у ранньому дитинстві дозволяли брати участь у домашніх клопотах, згодом успішніше пристосовуються до соціальних норм і виробляють у собі позитивну соціальну поведінку. З дорослими складніше. Хоч як це парадоксально, але саме стрес спонукує до добрих справ. Так було не завжди. Згідно зі старими підходами, під час стресу для більшості людей або тварин характерна реакція "боротьби або втечі". Для пострадянських країн іще була характерна реакція "завмирання".
Тепер же, починаючи з кінця 1990-х, люди демонструють "поведінку наближення" як безпосередній наслідок сильного стресу. Майдан і кремлівська відповідь на нього у вигляді збройної агресії - більш ніж стрес. Ці явища стихійно сформулювали нову, позапартійну парадигму національної поведінки. В її основі лежала саме пряма дія, вчинок, а не традиційне теоретизування.
Після досягнення певного кількісного порога ввімкнулися звичайні механізми соціального схвалення. Слідування за новими трендами. Так, як раніше, поводитися стало незручно. Але й у новій моделі поведінки почала виникати конкуренція.
Відразу застерігаю, що йдеться не про весь народ України і навіть не про горезвісний "креативний клас". Виникло геть непередбачуване, ситуативне об'єднання абсолютно різних людей на основі ідеї самопожертви. Тут між "добровольцями" і "волонтерами" дуже невелика побутова різниця у вигляді наявності відносно легально виданої зброї та фізичних здібностей її носити й застосовувати. А з погляду психології різниці взагалі жодної спочатку не було. Потім з'явилася.
Слід зробити ще один відступ, щоб точніше зрозуміти соціальну динаміку волонтерства. Спільні дії не є колективними. Колективні дії не є груповими. Тільки групові дії можуть призвести до передбачуваних групою результатів. Ці три форми масової поведінки дуже подібні візуально, але структурно і в динаміці разюче відрізняються.
Реальний старт реального Майдану був масовою реакцією на побиття студентів, як ми пам'ятаємо. Колективи ж почали утворюватися у процесі облогового становища за інтересами та уподобаннями, і тільки до кінця Майдану почали формуватися повноцінні соціальні групи з лідерами, груповими цінностями, ядрами, периферією та всім іншим.
Політики ж, які перехопили ініціативу (до речі, схоже діяли прихильники Шарля де Голля під час алжирської кризи, спритно перехопивши політичну ініціативу у військових), уже давно мали свої повновагі групи впливу, гроші і, головне, досвід мерзенних інтриг у складних умовах. Або складних інтриг у мерзенних умовах, це кому як пощастило. Загалом, усе в них давно працювало.
Не можна сказати, що Майдан був якось особливо наївний і дуже помилявся щодо тих, хто спритно "віджав" ініціативу. Просто передбачалося, що новонавернені бізнес-революціонери, пересівши на старі потоки, поведуться по-людськи, а не як політики. Розумних підстав для цього не було, бо Майдан оперував категорією совісті. А совість в українській політиці традиційно річ фольклорна, тобто така, що згадується по великих святах, ошатна, але геть марна.
Це я до того, що волонтерський рух виник не раптом і не несподівано. Він стартував, як літак з палуби авіаносця, якому парова катапульта задає 250 км/год за 2,5 секунди. Спочатку масове пожертвування грошей "на війну" нагадувало процеси кінця 1980-х - початку 1990-х, коли діаспора масово жертвувала серйозні гроші "На Рух", "На Україну" і лягала спати з почуттям виконаного релігійно-патріотичного обов'язку, навіть не припускаючи, що їх можуть просто й ефективно поцупити аферисти. Бо згодом важко признатися самому собі й людям, що ти лох, і тебе просто обікрали, використавши священні слова подібно до "циганського гіпнозу".
Потім волонтерство з режиму масових подавачів милостині злиденним добровольцям почало перетворюватися на більш організований напівпрофесійний рух. Та й добровольці зі злиднів швидко вибиралися, з'явилися навіть надлишки. У цей період уже не військово-волонтерська, а просто свідома частина населення, що допомагала грішми час від часу, почала відчувати певний комплекс провини за те, що не долучилася до процесу захисту країни так активно. Натомість волонтери ставали дедалі суворішими. І нерідко так уживалися в роль, що до неволонтерів починали ставитися поблажливіше, ніж добровольці, котрі вже чимало повоювали.
Потім невелику частину волонтерів (квота була обмеженою) успішно поглинули й абсорбували різні гілки влади на умовах самої влади (хто не погодився, тих вигнали геть). Інша невелика частина професіоналізувалася - хто через НУО, хто через цивільні інституції, і працює як афілійовані структури з ЗСУ й іншими. З тими, хто залишився, із часом стало складніше, бо долі "Ендрю" або "агента Катерини" і подібних важко назвати надихаючими. Виник новий феномен - неволонтери з громадських організацій звинувачують волонтерів у тому, що, не будучи професіоналами в тій чи іншій сфері, своїм дилетантством вони в цих сферах накоїли чимало лиха. Свавільники проти олдскулу.
Це правда, що жоден патріотизм і пасіонарність не заміняють компетентності й кваліфікації - не треба навіть волонтерства, видно по журналістиці й блогерах. Але лихо комусь завжди означає вигоду протилежній стороні. Більше лиха - більше й вигоди. А в безсторонніх акціоністів нині важко віриться. Навіть якщо вони розписують свої голі телепузики кольорами благородного народного гніву.
"Розбестили подачками людей, розслабили державу, неефективно й точково витрачали/витрачають ресурси!" Взаємні звинувачення в колись єдиному волонтерському середовищі множаться: викрадення людей, контрабанда, корупція, зриви воєнних і контррозвідувальних операцій. І взагалі, був би волонтер, а стаття знайдеться.
При цьому обвинувачення не особливо зачіпають тих, хто на волонтерстві піариться або прямо заробляє. Таких теж чимало. Але їм, по-перше, публічна думка "по барабану" (якщо тільки самі не дістають у бубон), а, по-друге, як у всякому успішному бізнесі, вони правильно діляться доходами в обмін на юридичне й інформаційне прикриття.
З'явився новий тренд взаємних звинувачень. Риторичне запитання: чому замість спільно думати, як вилазити з ситуації, що уворилася, люди починають звинувачувати одне одного чимдалі лютіше?
Конспірологи говорять про руку Москви і кума Путіна, і в цьому є частка істини. Але за всіх часів спецслужби використовували й посилювали лише природні людські вади - жадібність, заздрість, лінощі, дурість.
Є суб'єктивні й об'єктивні причини та рекомендації.
1. Люди завжди живуть в ілюзіях щодо пропорцій реального й уявного. Так улаштована наша свідомість, можливості якої теж дуже перебільшують художні й навколонаукові твори. Ми можемо втримувати у свідомості не більше семи-дев'яти об'єктів, коли про щось міркуємо. Коли ж доходить до висновків, ми здатні врахувати не більше трьох-чотирьох чинників. Те, що ми щось пам'ятаємо або бачимо, не означає, що ми це враховуємо. Навіть якщо воно викликає емоційні реакції.
Мозок не відгукується на патріотично або державно забарвлену інформацію більше, ніж на якусь іншу. Для нього це все одна й та сама нейрохімія. Бажання подати якусь інформацію більш вагомою, крім загальних когнітивних властивостей сприйняття, - це релігійне мислення. З його категоріями віри, чуд, одкровень і явлень. Але результат своїх уподобань ви теж будете отримувати не тут, а в потойбічному світі. Цей світ у такому разі законно належить цинічним корупціонерам, які не бажають лазити в жодне вушко голки заради порятунку душі.
Образа на щось зовнішнє й значне завжди є проекцією внутрішніх невирішених конфліктів. Мова саме про образу як емоцію, яка не перетворюється на дію за визначенням. Що вона більша, то внутрішня причина порівняно дрібніша, але глибша і дальша в часі.
2. Якщо тусовка людей досить довго поділяє схожі погляди, зовсім не обов'язково, що вона може ефективно функціонувати. Ба більше, взаємний компроміс про відому неконфліктність усередині тусовки працює доти, доки не виникає питання про поділ праці й винагороду за працю, причому не обов'язково грошову. На цьому політичне хіпстерство припиняється.
Якщо тусовка не еволюціонує до групи з неминучими втратами та образами, але знайде функціональну структуру групи, її очікує неминуче дроблення й істерична гризня між квазілідерами.
3. Гадана некомпетентність влади в управлінні державою, яку волонтери патріотично кидаються виправляти, - це незначний зовнішній бік усього процесу, до того ж добряче перебільшений пресою. Насправді все у влади виходить. Від часу Майдану залишається відкритим питання - для кого виходить, у чиїх інтересах і де саме ці хтось, яке в них громадянство тощо.
Зовнішній тиск повільно, але невблаганно приводитиме керівництво країни в той рівень свідомості, який буде достатнім для ефективного використання країни. Ким саме? Питання в попередньому абзаці.
Але, перефразовуючи Аллена Даллеса, який казав, що не буває дружніх розвідок, а бувають розвідки дружніх країн, можна стверджувати, що жодна країна у світі не збирається за свої гроші зрощувати в іншій країни конкурентоспроможність і неконтрольований прогрес. Волонтери можуть у цьому брати участь чи ні, але зміна однаково відбудеться, вона неминуча, як будь-які геологічні процеси. Та тільки витрачати свої нерви на це точно не варто.
4. Сварки, які волонтери періодично вихлюпують у пресу, змінюють на краще лише добробут журналістів, які про це пишуть, і то неістотно. А от загальне депресивне тло погіршують. Властивість невротичної особистості в тому, що вона силкується привести навколишнє середовище у свій пригноблений стан, щоб не почуватися такою самотньою.
5. Конфлікт між успішністю й моральністю вічний. Оберіть собі щось одне за орієнтир, бо, намагаючись досягти успіху і там, і там, ви, у найліпшому випадку, виявитеся героєм вульгарного серіалу. Російсько-українського причому. Воно вам треба?