Небагатьох великих водночас так ненавиділи й любили, як Тимура (Тамерлана). Руї Гонсалес де Клавіхо, посол кастильського короля Генріха III при дворі володаря Самарканда, «Султана Світу Тимура Гургана» (як написано на мавзолеї Гур-Емір) залишив навдивовижу цікаві мемуари у вигляді щоденника, що охоплював весь 1404 рік. Він записав: «Тамерлан, повелитель Самарканда, завоював усі землі монголів та Індію. Він також завоював землю Сонця (Хорасан)... Він завоював і привів до покори Хорезм, а також усю Персію й Індію, разом з імперією Тебріза й міста султана. Він оволодів також землею Шовку, разом із Малою Вірменією, Ерзерумом і землями курдів. Переміг у битві володаря Індії і забрав у нього значну частину території. Він зруйнував також місто Дамаск і завоював міста Алеппо, Вавилон і Багдад. Він здійснив походи в багато інших земель і володінь, став переможцем у багатьох битвах і захопив величезні трофеї. Він виступив проти турецького султана Баязида — одного із наймогутніших монархів світу, переміг його й узяв у полон».
Секрет рідкісної удачливості Тимура-полководця полягав у його унікальних здібностях, невтомному й фантастичному честолюбстві. Якщо Александр Македонський був сином царя, а Чингісхан — одного з монгольських ханів, той же Баязид Блискавичний — сином султана, то Тимур (1336—1405), народившись у селищі Ходжа Ільгар, походив із збіднілого монголо-тюркського роду Барлас. У 20-річному віці син еміра Тарагая керував лише жменькою розбійників. «Кажуть, — пише Клавіхо, — що він із допомогою своїх чотирьох або п’яти слуг почав забирати в сусідів одного дня — барана, іншого — корову». Невдовзі в загоні Тимура було вже триста вершників. Особиста хоробрість, щедрість, уміння розбиратися в людях і вибирати собі помічників та яскраво виражені якості ватажка принесли Тимуру широку популярність, особливо в колі кочівників. Не завжди його супроводжував успіх. Якось уночі в сутичці з сеїстанцями — «напав на отару баранів», пише Клавіхо, і ватажка барласів було поранено в праву ногу, від чого він став кульгавим, і до того ж втратив два пальці правої руки. Відтоді Тимур і отримав відоме прізвисько Тимурленг (Тимур-кульгавець), а європейською вимовою — Тамерлан. Цікаво, що в Ніконовському (Патріаршому) літопису його називають «Темірь Аксак» (Залізний Кульгавець).
1361 року в Мавераннахр вторгається монгольський хан Тоглук-Тимур; барласький бек Хаджі Барлас відправився у вигнання до Хорасана, а наш герой був змушений стати васалом монголів. Через три роки син Тоглук-Тимура Ільяс Ходжа розгромив повстанців-сербедарів (сербедар — «повішеник»; вони казали, що краще загинути на шибениці, ніж служити монголам), очолюваних Тимуром і його побратимом Хусейном — еміром Самарканда. Утім, досить швидке повернення з Кабула, де знайшли притулок вожді змови, стало воістину тріумфальним. Політика завойовників-язичників щодо жорстокого викорінення ісламу стала каталізатором народного повстання. Сербедари у вузьких вуличках Самарканда були господарями становища, і монголи, втративши до двох тисяч вершників, були змушені залишити кашкадар’їнську долину й піти в аральські степи.
Але ще Чингісхан часто згадував стародавнє монгольське прислів’я про «двох ведмедів в одному барлогу»... Тимур блискуче використовував той факт, що Хусейн 1370 року розправився з вождями сербедарів і руками його плебсу знищив побратима Тимура на підставі права кревної помсти (вбили його в цитаделі Балхе на півночі Афганістану). На широкому курултаї племен Тимура обирають великим еміром Мавераннахра й регентом середньоазіатського ханства Чагатаїдів — нащадків Чингісхана: сам хан Суюргатамші по суті був маріонеткою; від його імені укази видавав великий емір. Відзначимо, що в написі на знаменитому нефритовому надгробку в Гур-Емірі наводиться міфічне генеалогічне древо, за яким і Чингісхан, і Тимур походять від спільного предка.
Розпочинається ера великих завоювань полководця, котрий називав себе тінню Аллаха на землі. Із Кеша Тимур переїжджає до Самарканда, де починає передусім будувати міцні стіни (знищені воїнами Чингісхана 1220 року), цитадель і палац. Головними помічниками великого еміра стали городяни й селяни, котрі втомилися від негараздів, і, звісно ж, мусульманське духівництво — у Мавераннахр потяглися далекоглядні шейхи з Термеза, Балха, Кабула й інших міст Персії, Афганістану. Крок за кроком у 70—80-ті роки XIV століття він захоплює Фергану, Ташкент, Хорезм. Тимуру дедалі важче стримувати свої бажання вийти за межі рідної Середньої Азії. «Увесь світ не вартий того, щоб мати двох правителів», казав великий емір.
Поступово Тимур розробляє тактику, за якою він спочатку підтримував одного володаря в боротьбі з іншим; а вже після перемоги наставала черга й «союзника». Але ось із Тохтамишем, котрого Тимур сам посадив на ханський престол у Золотій Орді, вийшла «заминка», яка розтяглася на... 16 років. Володар Мавераннахра допомагав йому в боротьбі з ханом Білої Орди Урусом. Енергійний «протеже» дуже швидко вийшов з-під контролю, став вести широку завойовницьку політику в Закавказзі та на Уралі. На певний час Тохтамишу навіть удалося перехопити ініціативу в тривалому протистоянні. Так, 1378 року він, використовуючи відсутність Тимура, переносить бойові дії на територію васального великому еміру Хорезма й захоплює багато міст Мавераннахра. У відповідь Тимур проводить три походи (1389, 1391 і 1394—1395 років). Напругу протистояння та грандіозність подій засвідчують невблаганні цифри: так, у квітні 1391 року «султан Турана Тимур із двомастами тисяч пішов по кров Тохтамиш-хана» (напис висічено на камені біля гори Улуг-таг, що в сучасному Казахстані; знайдено в 30-ті роки XX століття та зберігається в санкт-петербурзькому Ермітажі). Після двомісячних переходів, постійного переслідування та дрібних сутичок відбувся генеральний бій, що закінчився цілковитою перемогою Тимура.
Останній і вирішальний удар по Золотій Орді Тимур завдає 1395 року на річці Терек. І знову великий емір зустрів серйозний опір; Тохтамиш вислизнув із оточення, але за кілька днів загинув у рідних степах у межиріччі Волги й Дону. Під час цього походу Тимур трохи «зачепив» Русь, розоривши Єлець; утім далі полководець не пішов, і перемога його над Тохтамишем мала доленосне значення для всього східноправославного світу. Читач може запитати — чи мав безпосередній стосунок до історії Східної Європи володар-полководець? У серпні 1399 року два татарські хани — васали Тимура — розгромили на річці Ворскла майже 100-тисячну союзну армію (литовці, поляки, галичани, волиняни й тевтонські лицарі), котрою командував великий князь Литовський Вітовт. Битва ця варта окремого дослідження, як і переможна 1369 року на Синіх Водах (про останню й досі фактично нічого не відомо).
Усі знають про жорстокість Тимура. Так, після перемоги над іранською (перською) армією, він наказав останніх захисників Сабзавара замурувати живими в міські стіни. В Ісфахане після каральної експедиції (жителі його відмовилися виплачувати данину й перебили гарнізон) воїни Тимура з 70 тисяч черепів спорудили кілька веж...
1398 року Тимур здійснює давно задуманий похід до Індії — страшний погром чекав на Делійський султанат. У битві під Паніпате султан Махмуд зазнав цілковитої поразки, а 100 тисячам (!) полонених-індусів відтяли голови. Із Делі великий емір привіз у свою столицю незліченні багатства. Треба відзначити, що з полоненими, як і Чингісхан, він чинив «розумно». Так, у підкорених областях усі духовні особи бралися під захист, у Самарканд відправлялися кращі ремісники, архітектори, філософи, історики, математики, астрономи... Усі вони отримували роботу та брали участь у будівництві палаців, мечетей, мавзолеїв, медресе, заміських садів, міських укріплень, збройових майстерень. Значна частина чудових споруд часів правління Тимура збереглася й до нашого часу. Це усипальниця Гур-Емір (у ній поховані Тимур і чимало його нащадків із династії Тимуридів), соборна мечеть, яку називають нині Бібі-ханум.
Тимур був чудово розвинений фізично, і хоча неписьменний, але для свого часу вважався людиною, хоч як це парадоксально, дуже освіченою. Особисті читці в будь-якій обстановці — у поході, у години дозвілля чи вдома — читали твори на теми, що цікавили великого еміра. Так, у «Щоденнику походу Тимура до Індії» Гіяс ад-дін Алі відзначав: його повелитель і під час походів тримав при собі «дабіран-і хас» (особистих секретарів) і «фаділан-і аср» (освічених людей епохи). Завдяки арабському історику Ібн Халдуну він мав широкі знання з історії; цінував усяке знання, але передусім таке, що могло принести практичну користь. Пристрастю великого еміра була архітектура.
Рано чи пізно Тимур мав вступити в бій з іще одним великим завойовником — турецьким султаном Баязидом Блискавичним. 1400 року полчища великого еміра підкоряють Сирію: чудові воїни — мамелюки єгипетського султана Фараджа були змушені рятуватися в Синайській пустелі. Між Тимуром і Баязидом зав’язується листування: Залізний Кульгавець намагався в листах бути чемним, але візаві перейшов допустиму межу, пообіцявши збезчестити його гарем і, що найобразливіше, — його улюблену дружину...
Тимур тягнув час — у тилу його військ залишався вороже настроєний Багдадський халіфат. Якби Баязид виправдав своє прізвисько й кинувся на допомогу мамелюкам, а пізніше й халіфу, можливо, великому еміру довелося б перейти до оборони. Але в історії сентенція «якби» як мінімум не наукова.
1396 року Баязид Блискавичний розгромив під Нікополем хрестоносців, котрі фактично виступили союзниками Тимура. Ця перемога остаточно запаморочила голову султану, і він вирішив не втручатися в події на Близькому Сході, де його потенційні союзники зазнавали поразки за поразкою. На волосину від загибелі в цей самий час перебувала й Візантійська імперія. Її столицю Константинополь взяли в щільне кільце облоги турки-османи. І саме Залізний Кульгавець на цілих 50 років відтягнув агонію великого творіння імператора Константина.
У червні 1401 року військо Тимура стрімким маршем вирушило з Сирії на схід — до Багдада. Упродовж тижня пушки обстрілювали міські стіни. І раптом о 12 годині дня, у самісіньку спеку, великий емір віддав наказ про штурм міста; його захисників було захоплено зненацька. Із відрублених голів побудували 120 веж, а загинуло до 90 тисяч багдадців. Шлях на захід було відкрито.
Цілий рік Тимур готувався до вирішальної битви з Баязидом Блискавичним. У червні 1402 року його армія несподівано спустилася з гір Вірменії на Анатолійську рівнину. Суперник прийняв виклик. Вирішальна битва пройшла поблизу Ангори (сучасна столиця Туреччини Анкара). Одним ударом було знищено справу всього життя могутнього султана, постраху християнського світу.
Великий емір повертається до Самарканда й розпочинає підготовку до війни з китайською династією Мін. На думку істориків, непримиренних протиріч між державою Тимура й Піднебесною імперією не було. Така вже була природа великого завойовника. Наприкінці 1404 року на чолі 200-тисячної армії Тимур вирушає на схід. Але зима, настільки холодна й сувора, що такої не було вже 100 років поспіль, сплутала всі плани невтомного завойовника. А 18 лютого 1405 року в містечку Отрар імператор Сходу вмирає. За однією версією, Тимур, як і всі воїни, замерзав і випив занадто багато вина. Перед смертю він кілька разів повторив: «Немає Бога крім Бога». Китай, певне, знаходився під захистом «Небесного захисника».
Як і Чингісхан, Тимур особисто цікавився найменшими подробицями в підготовці військових походів; мав розгалужену систему розвідки, котра збирала дані про силу й можливості противників. Великий емір мав незаперечний авторитет серед своїх військових помічників і міг цілком спиратися на полководців створеної ним імперії, на відміну від більшості чиновників, що очолили цивільне управління.
Держава Тимура почала розвалюватися буквально відразу після його смерті. Багато Тимуридів ставали відомими володарями (як його онук, великий вчений і реформатор Улугбек, котрий побудував обсерваторію в Самарканді, але був вбитий власним сином), полководцями (як Захіреддін Бабур, що створив імперію Великих Моголів в Індії), проте вони не піднімалися до таких висот у досягненні влади над людьми. Утім, як політик Тимур поступався тому ж таки Чингісхану. Великого еміра передусім цікавили ресурси завойованих країн і втримувати владу над ними нащадкам «Володаря щасливих сузір’їв» ставало дедалі важче й важче.