UA / RU
Підтримати ZN.ua

Влада оголосила музеям війну

Нещодавно в Україні традиційно відзначали день музеїв. Як не прикро, через конкретні дії чиновників різних відомств, ми стоїмо на межі краху музейної справи...

Автор: Ігор Гирич

Нещодавно в Україні традиційно відзначали день музеїв. Як не прикро, через конкретні дії чиновників різних відомств, ми стоїмо на межі краху музейної справи. І тут варто казати вже не лише про грошові втрати (не зароблені від туризму кошти), а про значні втрати культурні, на кшталт варварського знищення більшовиками матеріальної спадщини народу в 20—50-х роках XX століття. Перш ніж говорити про предмет, зробімо невеличкий екскурс.

Які міста нам подобаються? Чим приваблює те чи інше місто? Цікавлять передусім не міста з довгою історією взагалі, а такі, що мають великі музейні колекції. Найбільші промислові міста Німеччини — Дюссельдорф та Ессен — не притягують туристів так, як музейний Мюнхен. Останній король Баварії Людвиг у майбутнє дивився: не домна чи шахта приваблює людину, а пам’ятки історії та мистецтва. Стара й нова пінакотеки важать для цивілізації більше, ніж зруйнований економічним втручанням людини міський ландшафт. Нью-Йорк, зрештою, цікавий для сучасної людини передусім Метрополітен-музеєм, а не вежами хмарочосів.

Великі міста-музеї не спиняються на досягнутому, поруч із традиційними музеями старого часу в них з’являються нові мега музеї. У Парижі раніше був лише Лувр, а за останні десятиліття відкрилися ще дві грандіозні галереї мистецтва XIX — початку XX ст.: Орсі й модерного мистецтва (авангарду) в центрі Помпіду. Навіть у країнах колишнього соцтабору з’являються нові музеї, як, наприклад, музей терору в Будапешті.

А що в нашому богоспасенному місті? Все як і за радянської влади. Крім Печерської лаври та Софії Київської, власне, нема що й показувати не дуже численним туристам. Існує тенденція до скорочення цих незначних за експозиційними площами музеїв (навіть якщо рахувати й ті лаврські музеї, які орендують приміщення колишнього монастиря). Ченці Московського патріархату з нижніх територій Лаври витискують музейну братію вже з територій на горі. Влада нібито не помічає, що хазяйнування «справжніх» господарів Лаври завдає чималої шкоди культурному надбанню українського народу. Систематично пропадають із церков ікони XVII—XIX ст., до Росії несанкціоновано вивозять частки святих мощей; за радянської влади відвідувачі мали куди більше можливостей оглядати ці святі місця, ніж тепер. Не казатиму вже про зневажливе ставлення «святих отців» до українських вірних, їхнє нехтування державною мовою, але це вже тема окремої розмови.

У Софії Київській нещодавно припинила діяльність виставка колекцій С.Платонова й ще трьох українських колекціонерів. Ця експозиція набагато ліпше представляла мистецтво України від трипільської культури до князівської України—Русі, ніж державний Національний музей історії України. Титанічні зусилля Платонова одержати хоч частку сприяння від держави (стоїть уже два десятиліття безгосподарний будинок по вулиці Інститутській) не знаходять серед можновладців розуміння.

Плани розширення двох картинних галерей музеїв російського та українського мистецтв так само спочили в Бозі. Зрештою, навіть музей Пенсильванського університету в Філадельфії куди більше вражає своєю колекцією старожитностей, аніж Національний музей біля Десятинної церкви, де представлено хіба що 1—2% від фондових зібрань, а експозиція й приміщення ще років 20—30 тому морально застаріли.

Чашу терпіння громадськості мало б переповнити інше ганебне явище — фактично брутальна ліквідація Музею історії Києва, приміщення якого, Кловський палац, нещодавно передали Верховному суду України. У кінці минулого року з нагоди цього пролунали кволі протести в пресі (часи, коли всім миром боронили Замок Річарда, канули в Лету), а вже на травень цього року за згоди Київради й Кабінету міністрів його експозицію зруйнували, понад сто тисяч експонатів нашвидкуруч спакували й перевезли до Українського дому — приміщення, для цього абсолютно не пристосованого. Три перші поверхи будинку на Європейському майдані залишаються у віданні Експоцентру України, який підпорядкований адміністрації Президента України, останній (п’ятий) має бути у спільному користуванні. Музею поки що передали лише четвертий, де ніби-то передбачається розмістити нову експозицію, яка в Кловському палаці займала два поверхи. А куди подіти наукових співробітників музею, дирекцію, фонди, майстерні? Щоб якнайшвидше очистити приміщення для Верховного суду України, музейну колекцію й унікальний колектив музейників фактично залишили наодинці з їхніми проблемами.

Чому голова Верховного суду В.Маляренко й його попередники вже десять років творять чиновницьке свавілля й ніяк не обгрунтовують це божевільне рішення забрати у профільної установи — музею — пам’ятку архітектури всеукраїнського значення під установу, яка не має до культури жодного відношення, чим порушується законодавство держави? Питання про совість риторичне.

Важкі дні довелося пережити музейникам. Їм своїми руками довелося нищити експозицію, яку з любов’ю 25 років тому створювали: розбирати діорами, вартість кожної з яких не одна тисяча доларів, складати археологічні знахідки, живопис, ремісничі вироби, різьблений у масштабі Литовський замок, ледь не довелося розрізати на частини скульптурний портрет Нестора-літописця. Трагізм ще й у тому, що експозицію створили ще за наказом радянської влади, й виходить для того, щоб за незалежної України її ліквідували. Головне ж, із чим не може погодитися розум, це абсурдність такої руйнації — знищити музей лише для того, щоб посадити в тому приміщенні чиновника за великим столом, застеленим зеленим сукном.

І не можна сказати, що влада не розуміє, що її дії протиправні. Куди логічніше з боку офіційних осіб виглядало б підготовити громадськість до переїзду, переконати киян у тому, що музею нічого не загрожує, що в новому приміщенні йому буде краще. Між тим турбує якраз тактика замовчування, яким оповита ця дивна акція. А чи справді Музею історії Києва дадуть розвернутися в Українському домі? Чи не станеться те, що пропонували музейникам на початку 1990-х років, коли їх хотіли виселити в панельний будинок біля станції метро «Дарниця». Принаймні через місяць після переїзду на Європейський майдан не чути а ні про кошти на нову експозицію, ані про належне збереження колекції. Немає й команди розбирати речі, й музейники просто сидять на клунках.

Сум огортає, коли думаєш, що коять державні мужі з людьми, які зробили для української культури й суспільного життя не менше, ніж пересічний міністр культури чи відповідний держслужбовець із міськради. Згадуються багатолюдні засідання клубу києвознавців у Кловському палаці, на яких відомий історик Сергій Білокінь розповідав про репресованих істориків міста. Багатьом запам’ятався вечір, присвячений реабілітації Михайла Грушевського — перша така публічна акція в Києві. Тоді в актовому залі музею ніде було яблуку впасти. А щомісячні виставки з колекції музею й приватних збірок, зокрема І.Диченка. А праця музею з повернення культурної спадщини з діаспори в Україну. Згадаю лише про мистецький доробок родини Кричевських і художниці Морозової. Створювалися філії: музей культурної спадщини на Московській, 40 (до речі, на нього також зазіхають святі отці з УПЦ (МП)), М.Булгакова, О.Пушкіна й багатостраждальний Історико-меморіальний музей М.Грушевського. Останній уже має першорядне зібрання експонатів та низку досліджень про життя видатного вченого та його родини, але помешкання на Паньківській, 9, стоїть у руїні, бо бракує коштів на реставрацію будинку Грушевських. Не можна не побачити тут певної тенденції з боку міської влади й урядових чиновників. Комусь і нині заважає творець новітньої України, найвидатніший українець XX століття. Як зрештою й цілий Музей історії Києва, в якому працюють визначні музейники, києвознавці, науковці, автори сотень статей і книжок — люди широко відомі. За їхню самовіддану працю за символічну зарплату наш «рідний чиновник» платить чорною невдячністю. Зрештою й не тільки їм, а кожному українцеві, який, заходячи в Кловський палац, мав можливість відчути свій зв’язок з минулим Вітчизни.

Чи все вже втрачено? Певний, що ні. Експозиція зруйнована, але ще не пізно повернутися назад й створити за гроші доброчинців і рідної держави музей нового типу. Такий собі аналог музею цивілізацій в Оттаві. З новітніми засобами демонстрації, на новому технічному рівні забезпечення, з кінозалами й книгарнями. Може, тоді біля дверей музею зможемо побачити, як у Канаді, США, Франції, Німеччині, юрби людей; і тоді вже напевно не підніметься рука державного невігласа на культурну спадщину народу, від імені якого він нібито цьому народові служить.