"Хвороба будь-якої державної структури - здаватися, а не бути, не розбиратися з причинами, а показати, що у нас усе гаразд, проблем немає. Чи це школа, чи служба у справах дітей, чи поліція, а чи окремий чиновник - усім важливіше здаватися", - сказала нещодавно одна з героїнь моїх інтерв'ю.
Я згадала цю фразу, коли, як у відомому дитячому вірші, у мене задзвонив телефон. Точніше, не телефон, а по-сучасному - Фейсбук. І не задзвонив, а подав сигнал про те, що я отримала особисте повідомлення.
Писала вихователька Довбиської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей з порушеннями інтелектуального розвитку Людмила Кузьменко: "Уповноваженим з прав дитини Миколою Кулебою з "подачі" дружини експрезидента Марини Порошенко в країні широкомасштабно впроваджується інклюзія. Ми не проти новітніх форм навчання дітей з особливими потребами, але проти тих методів, якими інклюзивне навчання насаджується в громадах. "Згори" співробітникам служб у справах дітей, головам ОТГ, директорам масових шкіл дають вказівки будь-що-будь зобов'язати батьків особливих дітей забрати їх зі школи-інтернату (є письмові свідчення - заяви батьків про це). На батьків тиснуть! Батьки наших дітей - здебільшого з периферії, не мають достатньої освіченості для протистояння чиновницьким "угрупованням".
Якщо потрібно, керівництво й активісти нашого колективу можуть приїхати до Києва, щоб детальніше описати всю суть подій. Будемо вдячні за будь-яку допомогу".
Коли я отримала це повідомлення, то спершу поставилася до нього досить скептично, вирішивши, що це - черговий приклад того, як співробітники інтернатів у будь-який спосіб борються за виживання, намагаючись зберегти свої робочі місця. Я бувала в дитбудинках, не раз писала про деінституалізацію й абсолютно впевнена в тому, що навіть найкращі інтернати - це місця несвободи, і дитині ліпше в сім'ї. Проте мені так само добре відомо, що реформи в Україні часто "малюють" люди з центру, котрі сидять у своїх "мильних бульбашках" і мало розуміють реальну картину на місцях; що дуже важлива реформа децентралізації тісно пов'язана з деінституалізацією й інклюзією на практиці, але, на жаль, не на рівні законодавчих норм і механізмів, і це спричиняє безліч проблем. Мені також добре відомо, що коли щось хочуть закрити, цьому обов'язково має бути запропонована альтернатива. Але гонитва за гарними цифрами, а не якісними змінами, нерідко змушує українських чиновників усіх мастей забувати про здоровий глузд, особливо коли показників наполегливо вимагають згори. І оскільки Житомирська область є пілотною в реформі деінституалізації, то перегини цілком можливі.
Тому я відповіла: "Приїздіть, поговоримо. Спробуємо з'ясувати, де правда". Наступного дня я отримала електронною поштою документи, а ще за кілька днів зустрілася з вихователькою Людмилою Кузьменко і двома заступницями директора: з виховної роботи - Тетяною Собецькою, із навчальної - Лілією Полуковською.
Довбиська спеціальна школа-інтернат для дітей з інтелектуальними порушеннями заснована 1963 року. Сьогодні, за словами співробітниць, у ній навчаються 76 дітей з п'яти навколишніх районів - Новоград-Волинського, Баранівського, Романівського, Пулинського та Ємільчинського. Крім інтелектуальних порушень (іноді тяжких) у багатьох дітей є супутні захворювання та поведінкові розлади. Понад 20 дітей мають інвалідність, майже в усіх - недорозвиток мовлення.
Деяких дітей приводять або привозять до школи щодня. Але здебільшого батьки забирають їх додому на вихідні. "У нас діти при батьках, але з діагнозом. Батьки хочуть, щоб діти навчалися, але масова школа не в змозі їх навчити, - каже Людмила Кузьменко. - Ми ж відрізняємося корекційною спрямованістю навчально-виховного процесу. Наповнюваність класу - максимум 12 учнів. Працюють логопед, психолог, дефектолог, є ЛФК. Також навчаємо дітей слюсарної, столярної справи, шиття. Спонсори допомагають нашим вихованцям продовжити навчання в ПТУ або працевлаштуватися.
Спеціальні школи визначені законом про загальну середню освіту.
Нині впровадили інклюзію. Це добре. Але ніхто не позбавляв батьків права обирати освіту для своїх дітей. Наказом міністра освіти спецшколи з освітнього процесу не вилучено. Але задля реалізації інклюзії на місцях штучно створюють умови, щоб вони самоліквідувалися".
"Ми не збираємося закривати наявні спецшколи, в яких навчаються 39 427 дітей", - казала рік тому в одному з інтерв'ю гендиректорка директорату інклюзивної та позашкільної освіти при Міннауки та освіти Лариса Самсонова. В офісі Уповноваженого з прав дитини Миколи Кулеби стверджували: деінституалізація спрямована не на закриття інтернатів. Це може статися лише після створення альтернативних послуг. На жаль, на практиці все відбувається геть навпаки.
Оскільки Житомирська область є пілотною в реформі деінституалізації, було здійснено моніторинг і розроблено план реформування інтернатних установ. До переліку таких, що мають бути трансформовані передусім, окрім Довбиської, потрапили спецшколи-інтернати Вишневецька, Кмитівська, Ушомирська загальноосвітня школа-інтернат I-II ступенів. Планують об'єднати житомирські спецшколи-інтернати №1 і №2.
"Насправді це не реформування, а справжнісінька ліквідація, - зазначає Тетяна Собецька. - Не йдеться про трансформацію в центр денного перебування.
Ми надали свої пропозиції щодо реорганізації школи, серед яких був реабілітаційний центр для дітей-аутистів, навчання за методикою Вальдорфської школи, школа з екологічним спрямуванням. Хотіли додати профілі, щоб діти могли отримати сертифікат про базову професію й одразу піти працювати. Хоча спонсори готові були співфінансувати, наші пропозиції нікого не зацікавили.
Нам чітко сказали - шукайте роботу. А батькам із січня регулярно телефонують і вимагають забрати дітей".
"Моніторингова комісія, до якої входили також представники БФ "Лумос" (Великобританія), працювала в нашій школі два місяці, - продовжує Людмила Кузьменко. - Після цього по районах по одному викликали батьків, розповідали про результати обстеження дітей. Декому рекомендували (не казали, що це обов'язково) пройти обстеження в ІРЦ (інклюзивний ресурсний центр).
Батьки трьох дітей погодилися. Діти - дуже складні, з інвалідністю. Не тягнуть навіть нашу програму. Але в селі Майдан збираються відкрити інклюзивний клас. Сьогодні там немає жодного фахівця, розмістили оголошення - шукають асистента вчителя. Немає приміщення, директор школи в шоку. Що ж це за інклюзія?
Пізніше перший заступник голови облдержадміністрації віддав розпорядження головам ОТГ і райдержадміністрацій знову обстежити дітей. Тепер уже обов'язково. Мета - забрати дітей зі спецшколи і до 1 вересня перевести в інклюзивні класи".
"Протягом усього літа нам телефонують батьки. Запитують, що робити, - розповідає Лілія Полуковська. - До них приїжджають служби у справах дітей, тиснуть психологічно, погрожують, що якщо не заберуть зі спецшколи, то дітей у них відберуть. Хлопчик із Пулинського району розповідає, що до його мами приїздили вже п'ять разів. Вона плаче щодня, бо приїжджі "тьоті її весь час лають".
Отака схема. Нас нібито не закривають, але кажуть, що цього року не дадуть перший клас, і тиснуть на батьків.
Реформатори посилаються на досвід Молдови. Однак представниця звідти, відвідавши нашу школу, сказала, що під їхній досвід ми не підпадаємо. Не можна проводити реформу такими темпами - не той контингент дітей. Зламати легко, побудувати важко".
"Створюється враження, що високі чиновники є дуже далекими від реальної картини, - каже Тетяна Собецька. - У них перед очима якась утопічна модель, з якою вони наразі не знають, що зробити. І, не підготувавши для неї підґрунтя, підривають усе, на їхню думку, застаріле й неправильне.
Моніторинг спецшкіл здійснили, а ось, чи здатна забезпечити належні умови дітям громада, не перевірили. Системи наразі не створено, фахівців немає.
ІРЦ в Житомирській області наросло, як грибів після дощу, - 29. Їх відкривали з помпою до приїзду Марини Порошенко. Але відвідуваність у них невисока.
Передбачено, що ІРЦ обслуговує всіх дітей з особливими потребами в межах певної території. Те, що батьки можуть звернутися й отримати послугу, - ідея гарна. Вони б, можливо, й хотіли, але для цього у них немає ні часу, ні коштів, ні інфраструктури. Хто зможе возити дитину щодня на півгодинні заняття за 30–
40 км поганими дорогами?"
"Є декілька причин, чому я віддала сина до спецшколи, - каже мама "сонячного" Гліба з Києва Світлана Махно. - По-перше, він не настільки соціалізований, аби навчатися у класі, де є 30 і більше дітей. Для Гліба це - значне психологічне й емоційне навантаження. По-друге, школа недалеко від будинку. І по-третє - це школа повного дня. Оскільки я сама виховую й утримую дитину, для мене дуже важливо в перспективі перейти з половини ставки бодай на три чверті. І так я точно знатиму, що дитина до вечора прилаштована, нагодована, з нею виконують уроки.
Ми не зовсім готові до інклюзії. Вона торує собі шлях не еволюційно, а революційно. Її нам фактично нав'язали згори. Все діє і працює якось занадто непродумано. Вилазить безліч проблем, бо діти непрості, але ніхто не навчав педагогів з ними працювати.
Я вважаю, що спецшколи-інтернати варто залишити. Особливо, коли йдеться про містечка, в тій-таки Житомирській або Закарпатській областях, де немає можливості постійно возити дитину до школи. Це вибір кожного з батьків. Потрібно зважати на готовність дитини".
А крім іншого, зважити й на той факт, що нерідко батьки дітей, які перебувають у спецшколах-інтернатах, - це сім'ї у складних життєвих обставинах. Однак сьогодні робота з ними зводиться до того, що перевіряльники нишпорять у холодильнику, зазирають під ліжко і погрожують: не заберете дитину зі спецшколи - позбавимо батьківських прав.
"Освіта - це підвищення рівня компетенції, - каже керівниця ГО "Батьківська спільнота" і мама особливої дитини з Києва Світлана Небесійчук. - Я не проти інклюзії. Та якщо, наприклад, конкретній дитині доступно опанувати якісь дуже потрібні побутові навички, а вона в цей час перебуває в інклюзивному класі й нічого там не навчається, який тоді в цьому сенс?
На мою думку, є категорія дітей, яким потрібні саме спецшколи. Тільки там мають бути нові програми. У нас вони, на жаль, іще радянські.
Але сталося так, що почалися реформи деінституалізації та інклюзії і в процесі переплуталися одна з одною. Інтернатні установи, згідно з деінституалізацією, потрібно закривати. А отже, за логікою реформаторів, і спецшколи-інтернати, оскільки вони передбачають проживання дітей. Там є більш-менш компенсовані діти, яких можна направити на інклюзію. Але я не уявляю, як це можливо, приміром, для 5–6-класників.
Зараз намагаються зібрати статистику. При цьому ніхто не хоче заглиблюватися, адже для цього потрібні фінанси й механізми. Щоб організувати лише підвезення, потрібні кошти. Має бути соціальна послуга денного догляду. Але реформу запустили, а розробляти необхідні для цього механізми ніхто не готовий. Фінанси взагалі не беруть до уваги. А без цього зробити щось нормально неможливо.
Реформи нібито відбуваються, а насправді - ні. Статистику потрібно давати. Тому йдуть шляхом залякування батьків. Перекидають проблеми з міністерства на місцеві органи влади, тому що децентралізація. Заручниками виявляються установи. І діти.
В результаті інклюзія часто не виходить, і дитину поступово переводять на домашнє навчання. Соціалізація, спілкування, навчання на цьому нерідко закінчуються.
Залякувати батьків позбавленням батьківських прав, не пропонуючи альтернативи повному спектру послуг, які раніше у дитини були, ненормально. Зміна законодавства не має звужувати обсяг прав людини".