Як доводять останні дослідження в історіографії, важливо відрізняти «історичну пам’ять» від «культурної», тобто треба усвідомлювати відмінність між тим, що про історію знають спеціалісти й учені, і тим, що про неї думають, розповідають і як її уявляють прості люди, увесь соціум. Причому не треба вважати, ніби одні сприймають її в усій «чистоті» та об’єктивності, а інші нічого не знають, крім упереджень і міфів. Є наука, ідеологія, але є ще й ідеологія науковців. Серед учених та інтелектуалів побутують свої міфи та упередження, часто цілком усвідомлені — як компроміс з офіційною ідеологією нинішньої влади, від якої залежить професійна кар’єра і пам’ять науковця. Як казав Ніцше, пригадувати щось одне — це «активно забувати» щось інше. Історичні переможці, здобувши владу, приручивши інтелектуалів і отримавши кредит довіри «мовчазної більшості», щонайперше переписують історію під себе в ім’я славнозвісної «історичної справедливості».
До того ж багато важать настрої в суспільстві, що їх нав’язливо поширюють через мас-медіа. Це палиця на два кінці: з одного боку, «громадську думку» фабрикують, використовують у чиїхось інтересах; якісь думки популяризують, якісь блокують або спотворюють; з другого боку, з мас-медіа можна дізнатися практично про все — достатньо мати вуха й читати між рядками. Сьогодні маємо велику кількість альтернативних медіа (переважно в Інтернеті). І проблема не в їхньому існуванні, а в тому, щоб їх маргіналізувати, оскільки ставкою в інформаційній боротьбі є «майстрування» консенсусу, а не розмаїття і відкритість інформації.
Майстрування консенсусу відбувається через атаки на нашу уяву та її захоплення. Бенедикт Андерсон доводив, що нація — це «уявлена спільнота», оскільки моя належність до цієї спільноти визначається через мою уявлювану ідентифікацію з тими людьми, яких я ніколи не зустріну в житті, але які існують як частина моєї культури. У цьому сенсі «дальній» і є моїм справжнім ближнім, бо заповнює мої помисли та емоції. Розвиток мас-медійних технологій спонукає нас сьогодні уявляти себе частинкою планетарної сім’ї.
Усе викладене вище стосується сумної дати — п’ятиріччя війни в Іраку. Власне, ця війна і стала частиною культурної пам’яті всього людства і українського суспільства зокрема. Завдяки глобальним мас-медіа іракська війна стала «світовою»: ми щодня бачимо її по телевізору, читаємо про неї в пресі, вийшло чимало документальних і художніх фільмів; завдяки мас-медіа ми більш-менш знаємо і уявляємо (опосередковано, символічно, а отже, на рівні культури), що там відбувається. Але… Це не робить нас кращими. Знання більше не гарантує сили, а культура — моральності. П’ять брудних років війни — ми змінилися не в кращий бік...
Схоже на моралізаторство, але насправді це констатація факту. Після Першої, і тим більше Другої світової війни людству було до болю соромно за те, що воно накоїло. Людство робило якісь висновки, щось ставало для нього уроком. Сьогодні світові лідери офіційно заявляють — мовляв, «ні про що не шкодують» і, за потреби, залишатимуться на бойових позиціях «іще сто років». Іншими словами, меседж такий: ми прийшли всерйоз і надовго, і місія наша «цивілізаторська». Це новий хрестовий похід, нове середньовіччя.
Але більше жахає те, що всі до цього звикли. Війна взагалі змінила свій modus vivendi: межа між воєнним і мирним станом сьогодні розмилася. Повсякденність (коли діють права і свободи) і надзвичайний стан (коли правами і свободами нехтують) зливаються. Класичну війну визначали як «продовження політики іншими засобами» (Краузевіц). Нині на зміну політиці приходить поліція: напівцивільна, корпоративна, прагматична бізнес-структура. Тепер війна — це продовження економіки поліційними засобами. Операції мають радше економічний і культурний характер. «Високий рівень конфліктності» дедалі частіше заміщується так званим конфліктом низької напруги. Англійський драматург Гарольд Пінтер у нобелівській лекції пояснює це так: «Конфлікт низької напруги означає, що гинуть тисячі людей, проте повільніше, ніж коли ви одним рухом скинете на них бомбу. Це означає, що ви заражаєте серце країни, розповсюджуєте ракову злоякісну пухлину і спостерігаєте, як розквітає гангрена. Коли народ упокорено або забито до смерті (те ж саме), а ваші друзі, великі військові корпорації, зручно вмостилися при владі, ви стаєте перед камерами і кажете, що демократія перемогла»...
Можливо, метафора «гангрени» стосується не так нашої країни, як країн третього світу — в Африці і Латинській Америці. Проте суть залишається незмінною: зовнішній вплив інтеріоризується, жертви конають повільно, настільки повільно, що стають невловними для аналізу, буквально «невидимими». Слідом за аналітиками світосистемного аналізу (Валлерстайн), мусимо розглядати це насильство («гангрену» одних спільнот на тлі «процвітання» інших) як структурний ефект світового розподілу праці, що супроводжується економічним, культурним, інформаційним тиском багатих супердержав у боротьбі за домінування та контроль у різних частинах світу. (Достатньо взяти для прикладу такий «забутий континент», як Африка.)
Метода бездоганна: якщо влада бананової країни не хоче коритися країнам золотого мільярда, усі негаразди все одно сприймаються не як результат зовнішньої атаки, а як внутрішнє загнивання бананів «антидемократичних режимів». Чим лояльніші бананові уряди до транснаціональних корпорацій, тим гучніше переконують у демократичності здобутків усередині країни.
Ворогом держави-поліцейського більше не може бути інша держава-поліцейський (це безглуздо), а єдино — «недемократична» держава-терорист. Тобто апріорі позбавлений голосу, ірраціональний і безправний «інший» — фанатик, камікадзе, монстр. Фігура терориста виноситься до позалюдського світу комунікації, до світу антиполітики. Однак визначення поняття «терорист» є політичним актом, що легітимізує «справедливість» дій. Тільки у ХХІ сторіччі з’являється славнозвісна доктрина «війни проти тероризму». (Цікаво, що в грудні 1987 року такі країни, як США та Ізраїль, іще голосували проти резолюції ООН, яка закликала засудити тероризм і спільно боротися проти нього, — тоді «тероризмом» називали аж ніяк не те, що нині має на увазі пан Буш.)
Узагалі-то проблема полягає не у визначенні, хто такі терористи, і за якими критеріями судити про тероризм як явище (у наш час усе що завгодно може віртуально й потенційно підпасти під ці поняття), а в тому, хто визначає, що таке тероризм і хто такі терористи. Якось забулося, що відразу після 11 вересня 2001 року всі зачаїли подих в очікуванні офіційної реакції Держдепартаменту США — як там розцінять і розтлумачать ті напади: як прояв системного тероризму чи як військову агресію певної країни? А може, просто як вилазку певної військової організації?..
Керівництво Сполучених Штатів обрало мало не біблійну версію: віднині маємо розпочати всесвітню битву проти «Вісі Зла», хрестовий похід проти інтернаціоналу терористів в ім’я свободи і демократії. Колись на Заході воювали проти сарацинів за християнські цінності, потім — проти комуністів за демократію і свободу, тепер-от — проти тероризму за цивілізаційні цінності. Війни відтепер набули іншої інтенції — це більше не імперіалістично-колоніальні зазіхання. Усе набагато благородніше — бомбардуємо, стріляємо й викурюємо заради Прав Людини. Голос антивоєнних гуманістичних сил тепер тоне в хорі одностайного засудження злочинів проти людства: як же можна критикувати військовий напад на країну, якщо на її чолі стоїть кровожерний деспот Саддам? «До того ж це не наш сучий син», — якщо перефразувати висловлювання президента Ніксона щодо нікарагуанського диктатора Самоси.
Сьогодні ця війна натужно пробуксовує. Криза войовничого запалу Заходу розпочалася тоді, коли стало зрозуміло, що тероризм якраз і породжує війни (число терактів збільшилося саме після нападу на Ірак), а демократичні вибори цілком легітимно приводять до влади терористів («Хамас» у Палестинській автономії, іракських шиїтів, солідарних з Іраном). На тероризмі дехто почав робити прибутковий бізнес; з’явилася нова спеціалізація.
Мало того, стало ясно, що під демократичною риторикою криється голий економічний інтерес — заволодіння нафтовими ресурсами. Банальною очевидністю для всіх, секретом полішинеля стало те, що колись у вустах запеклого антивоєнного критика Ноама Хомського звучало мало не як богохульство: «Усе, що їм треба, це тільки дві речі: 1) набити свої кишені й кишені своїх друзів; 2) контроль над світом». Заразливий приклад для одних, натяк для других, привід впасти в апатію для третіх.
Такий стан речей здається невідворотним і ніби не передбачає альтернативи. Фаталізм породжує цинізм. Спочатку всі розповідають одне одному про цинізм як цікаву новину, потім до нього звикають, а вже невдовзі він стає невіддільною частиною культури, коли домінує і диктує вчинки «цинічний розум» лицемірного «реалізму».
Але ця історія має й інший бік. Ніколи в історії світу антивоєнні виступи не були такими масовими та усвідомленими, як у випадку війни в Іраку (десятки мільйонів демонстрантів! — для порівняння: коли 1962 року Кеннеді ввів війська до Південного В’єтнаму, цього майже ніхто не помітив, а пацифістські рухи почали набирати силу тільки в середині 60-х). До того ж наважусь припустити, що ці багатомільйонні міжнародні протести породили ціле покоління молодих антисистемних рухів, що склали ядро нової хвилі солідарності та антикапіталістичного спротиву по всьому світу і, зокрема, у країнах Східної Європи (де загалом хронічне докоряння радянським минулим або вкрай деморалізувало лівих, або привчило їх плазувати перед капіталістами). Народ України також мовчазно, але одностайно засудив військові дії в Іраку (цікаво, що західні політологи звертали увагу на багатовекторність помаранчевої революції також і в тому, що кандидат у президенти Ющенко, з одного боку, спирався на підтримку Заходу, а з другого — твердо обіцяв вивести український військовий контингент з Іраку, що, звісно, не могло подобатися США).
У лютому 2006 року настав час коригувати поновлюваний кожні чотири роки воєнний план Сполучених Штатів. У звіті йдеться про тактичні маневри, в результаті яких певна кількість підводних човнів та авіаносців передислоковується з Атлантичного до Тихоокеанського регіону з метою протистояти зростаючій «пекінській загрозі» (у сенсі не так прямого конфлікту з Китаєм, як тиску на нього у зв’язку з його політикою щодо Тайваню). А ще в ньому вперше з’являється новий, мало не світоглядний термін «тривала війна». Він позначає «зусилля, спрямовані проти викорінення тероризму», який, на думку Пентагону, вирізнятиме ХХІ сторіччя. У звіті сказано прямо: «Сполучені Штати є нацією, яку втягнуто в те, що стане тривалою війною». Міністр оборони Рамсфельд запевнив пресу, що термін «тривала війна» аж ніяк не покликаний замінити традиційний — «війна проти тероризму». І заспокоїв, підсумувавши: «Істина в тому, що вона, як і холодна війна, триватиме довго».
На нашу пам’ять вистачить. Але культурна пам’ять має робити висновки.