Розлучені батьки, на жаль, давно перестали бути рідкістю. Втім, розлучення — не завжди зло, інколи воно стає єдиним виходом із критичної ситуації і дає шанс і батькам, і дітям знайти щастя в новій сім’ї, адже давно відомо, що нещасливі батьки не можуть виростити щасливу дитину. Хай там як, а подружжя розлучаються, створюють нові сім’ї, членами яких стають і діти, народжені у попередніх шлюбах. У такій «складносурядній» сім’ї побудувати прийнятні для всіх її членів стосунки нелегко, але життєво важливо, оскільки від цього інколи залежить щастя занадто багатьох людей...
«Сказка — ложь!»
Про чоловіка, який одружився з жінкою, що має власних дітей, у нашому суспільстві заведено говорити з повагою: «Він виховує чужих дітей». Як виховує і чи виховує взагалі — це інше запитання, яким переймаються далеко не всі. А ось на слово «мачуха» в очах нерідко з’являється ледь не переляк. Як же, образ лютої мачухи, що повторюється у казках майже всіх народів світу, змушує заздалегідь жаліти бідних сиріт, згадуючи то поневіряння Хлопчика-мізинчика з братами, то нелегку долю Сплячої красуні. І, звісно, бідну Попелюшку, яка дивом урятувалася від сваволі мачухи-тирана. Та в житті все зовсім не так однозначно. Втім, і казки теж не такі прості, як здається на перший погляд.
Чому надзвичайно добрий лісник, який обожнював свою доньку, не заступився за Попелюшку, яку кривдила мачуха? Він боявся своєї дружини? Тоді навіщо було одружуватися з таким чудовиськом? Із погляду сучасного психоаналізу, цей тато напевно виріс у сім’ї, де всім заправляла мати, тому він сприймає жіноче головування (а точніше — жіночий диктат) як належне. Напевно й перша дружина була в нього жорсткою і владною. До речі, у деяких перекладах зовсім не вказується, що мама Попелюшки померла. Мовляв, жив собі лісник, і була в нього донька... Можна припустити, що мама цієї донечки не померла, а просто втекла, залишивши малу батькові, щоб не зв’язувати собі руки. Та оскільки батько звик до жіночої влади, він поступово почав робити главою сім’ї... доньку. Принаймні балував її понад усяку міру. Особливо явно це відчувається в пісеньці з радянського мультфільму про Попелюшку: «…И в дочке своей он не чаял души: для девочки милой и солнце светило, и дрозд распевал, и медведь танцевал...». А потім, коли він зумів-таки знайти владну дружину, йому мимоволі довелося передати їй кермо влади. Тож головною психотравмою для дитини стало скинення з сімейного трону... А якщо пригадати пушкінську «Казку про мертву царівну...»? Там де був тато? Самоусунувся, прикриваючись царськими турботами? Мотив «завести дитину в ліс і залишити там на поталу вовкам» трапляється в багатьох казках. Тобто тато настільки «забитий» своєю новою дружиною, що вже навіть і не заперечує проти такої атаки на дитину. І хоча казки про лютих вітчимів з аналогічним сюжетом пригадати складніше, у цілому причина конфлікту та ж сама — безхарактерні, безвладні батько або мати, які не можуть захистити свою дитину і взагалі погано уявляють, чого хочуть від життя. Тож відповідальні за появу лютих мачух і вітчимів насамперед рідні батьки. До речі, лісник також недолюблював своїх прийомних доньок і, якби були в нього можливість і характер, напевно відігрався б на них за Попелющині сльози.
Втім, схоже, в сучасних «мачух» і «попелюшок» проблеми трохи інші. Спробуємо розглянути деякі з них.
Чи легко бути мачухою?
Повернувшись зі світу старих казок у день сьогоднішній, чесно кажучи, не дуже віриться в існування справжніх лютих мачух. Можливо, тому, що материнський інстинкт зазвичай допомагає жінці знайти тепло й потрібне слово для будь-якої дитини. Можливо, тому, що жінка, яка щиро кохає чоловіка, не може погано ставитися до його дітей (утім, це справедливо і для чоловіків, які беруть шлюб із жінкою, в котрої є діти). А можливо, тому, що відлякуючий, образливий штамп «мачуха — отже, люта» нерідко змушує жінок ледь не запобігливо ставитися до дітей чоловіка. У такій моделі поведінки криються дві небезпеки: по-перше, вона часто перетворює жінку на жертву — діти, відчувши цей страх, зможуть легко маніпулювати дорослою людиною. А по-друге, якщо в жінки є власна дитина, вона в такій ситуації буде обділена увагою — тим часом як мама набирає бали в новій сім’ї, створюючи собі репутацію «доброї неньки» в очах нового чоловіка, його родичів і громадськості, її рідне дитя почувається майже кинутим напризволяще. Хоч як це дивно (особливо на тлі давніх казок), такі ситуації нерідко трапляються в наш час. Висновки напрошуються настільки несподівані, наскільки й очевидні: пам’ятайте, що чоловікові діти, хоча й потребують материнської турботи, якось же жили до вашої появи в їхньому житті, до того ж поруч із ними залишається рідний батько, а поруч із вашою дитиною, окрім вас, поки що нікого немає. Оскільки, на відміну від більшості жінок, які практично з першого ж дня відчувають відповідальність за всіх дітей, що живуть із ними під одним дахом, — більшість чоловіків далеко не відразу «стають батьками» навіть для власних дітей — їм потрібен час, аби звикнути до нового стану. Крім того, саме продовжуючи піклуватися про свою дитину, як завжди, ви доведете, що ви хороша мати, і діти потягнуться до вас самі — їм захочеться, щоб про них піклувалися так само. І в такому випадку налагодити стосунки з ними буде набагато легше — вони самі намагатимуться завоювати вашу любов і увагу.
Ще один підводний риф «складносурядної сім’ї» — дитячі образи. Образа дитини на мачуху або вітчима не завжди означає, що з нею справді погано повелися. Просто те, що рано чи пізно, легко чи важко, однак вибачається рідним людям, нерідним вибачити буває набагато складніше. Так, наприклад, підліток, на якого насварився батько через пізнє повернення, може вигукнути: «Ну чому ти не хочеш мене зрозуміти!». Вітчиму він напевно заявить: «Ти мені не батько, тобі на мене наплювати, ось і не лізь у моє життя!». З дівчатами-підлітками порозумітися ще важче — нерідко навіть рідним матерям. Що вже казати про мачуху, якій, у дитячому розумінні, за визначенням відведено роль гнобительки «бідної Попелюшки»! Що ж робити? Не намагатися виховувати дитину доти, доки ви не заслужите її повагу й не побудуєте досить довірливі стосунки — тобто, власне, не станете для неї рідною людиною. Інакше відповіддю на ваші зауваження й поради буде лише агресія. І, звичайно, насамперед варто спробувати досягти максимального порозуміння з чоловіком (або дружиною), зокрема й у питаннях виховання. Адже батькам, які живуть у злагоді, безумовно, легше ростити дітей.
Тато чи «кіт у мішку»?
Не слід навіть маленькій дитині говорити, що ви виходите заміж, бо хочете, аби в неї був тато. По-перше, це явна неправда. Якби саме це для вас було найважливішим, ви спробували б у будь-який спосіб зберегти попередній шлюб і, отже, рідного батька для дитини. Ви скажете, що ваш перший чоловік на цю роль не годився, а другий хороший у всіх аспектах? Але ж першого ви теж вважали таким, доки не прожили з ним у шлюбі певний час? Тобто, погодьтеся, ефект «кота в мішку» все-таки є і додає хвилювань і вам, і вашій дитині. Та це не означає, що ви не можете спробувати створити нову, щасливу сім’ю — сім’ю, у якій кожному дістануться і любов, і турбота.
По-друге, така заява провокує у дитини завищені вимоги до нового члена сім’ї. Якщо її стосунки з вітчимом складатимуться нелегко, в неї може виникнути цілком зрозуміле невдоволення — чому це мама не поспішає позбавити мене батька, який мені не подобається? Та це, звісно, зовсім не означає, що, беручи повторний шлюб, інтересами дитини можна нехтувати. Черговий раз зважуючи всі за і проти нового союзу, запитайте себе: що ваш новий обранець здатний дати вашій дитині, чи зможе ваша дитина його поважати і, врешті-решт, полюбити. Саме так, через призму дитячого сприйняття, ви, можливо, побачите те, чого досі не роздивилися у вашому майбутньому чоловікові.
Кожна дитина повинна отримати вдосталь розумної батьківської любові — вона є свого роду щепленням від виникнення в майбутньому комплексів, труднощів у спілкуванні, необгрунтованих ревнощів і нездорових стосунків у її власній сім’ї. Дитячі образи нікуди не зникають — вони залишаються з людиною на все життя. Адже найчастіше їх завдали найрідніші люди, батьки, яким дитина довіряє беззастережно і кожне слово яких вважає істиною апріорі. Звичайно, в міру дорослішання людина багато чого переосмислює, деякі мотиви батьківських вчинків стають їй зрозумілими, і багато до чого вона починає ставитися інакше. Звісно, психологи понавигадували безліч методик моральної ревізії й реанімації людської душі. Проте психологічна травма, здобута в дитинстві, — та ж таки хвороба, якій, як відомо, запобігти легше, ніж вилікувати. А душу — особисто я в цьому переконана — вилікувати ще складніше, ніж тіло. І тому залишається побажати, щоб у всіх батьків вистачило мудрості, терпіння й любові і для своїх дітей, і для прийомних, адже, зрештою, чужих дітей не буває.