За фотографію, яка перед вами, читачу, свого часу сплачено було найвищу ціну — людське життя. Коли під час обшуку її знайдуть, фотографа, котрий з вікна другого чи третього поверху потай зняв цю сцену, повісять. Під шибеницею примусять грати отих, навіки збережених об’єктивом його «лейки», музикантів, а в нього самого, вже мертвого, метатимуть і метатимуть ножі.
Шанувальники музики… Ось вони на давньому фотопапері. За оркестрантами. Шестеро групкою за жвавою, мирною ніби балачкою. Два кашкети з високими наголовками — офіцери. На одному світлий, з голочки, френч, руку із затиснутими в долоні бездоганними рукавичками він заклав за спину. Ще четверо в чорних мундирах СС і чорних пілотках.
А помста катів була така навіжена, бо сміливець наважився зафіксувати на плівці дещо страшніше, ніж просто оркестр за грою, — те, що вони воліли б назавжди приховати від світу. Так, той оркестр і справді диявольська вигадка: і диригент, і скрипки, і барабан, кожний без винятку інструмент — в’язні і тільки в’язні. А грати його примушували під час страт та екзекуцій…
Дорога до пекла
Давним-давно розвіявся попіл у небі Львова. Давно немає трамвайних рейок на вулиці біля оперного театру. Стою на колишній зупинці у центрі — там, де рушаючи в напрямку вулиці Янівської (нині Шевченка), «трійка» зупинялася за оперним театром. І мій зір мимохіть впирається у шорстку стіну оперного будинку з глибокими канавками в товщі декоративного цементу.
Щойно я бачив точнісінько таку саму фактуру. Ті самі глибокі, мов борозни, канавки і трамвай, але на знімку у львівському архіві. Лише причепом до трамвайного вагончика дві вантажні платформи. А на них — в’язні. І охоронник у лобатій німецькій касці, з автоматом. Присів на приступці.
Дорога до пекла… Дев’ять трамвайних зупинок туди, звідки майже ніхто не повертався. Бо в кінці маршруту, попід піщаною горою, за Янівським цвинтарем, з листопада сорок першого — «Цвангсарбайтлагер». Янівський табір так званих примусових робіт.
У середині оперного театру, по той бік вікна, що виходить на оту скасовану трамвайну зупинку, розмовляю з літнім лисуватим чоловіком у сильних окулярах. Ледь долинатиме сюди з репетиції приглушена гра оркестру, а потім низько, басово зітхне хор. Тоді, у вісімдесятому році, йому було вже за сімдесят, лише очі за скельцями молодим блиском дисгармонували з досить статечним віком. Старий львівський музикант Роман Романович Кокотайло хтозна-скільки літ працював в оперному хормейстером.
— З цього вікна, — згадуватиме Кокотайло, — я не раз бачив, як везли в Янівський концтабір звідтам отих нещасних… Побитих, виснажених, худих — страх. А як, прошу, побачиш на вулиці, одвертайся. Не підводь, бігме, очі. «Льос, льос! Проходь!» І то добре, прошу, як одженуть. Бо й застрелити можуть… І що то за люди, скажіть ви мені, прошу? Гомо гоміні люпус ест — знаєте? Людина людині вовк. А про них я так сам собі думаю: люпус люпусі гомо ест! Вовк вовкові — людина! Страх, а не люди!..
Окупувавши Львів, який гітлерівці переінакшать по-своєму, на Лемберг, територію площею 2990 квадратних метрів по вулиці Янівській — між єврейським цвинтарем, з одного боку, та залізницею, з другого, — обгородять цегляною стіною, посипаною згори битим склом. Табір поділять на три частини. У першій — службові будівлі, канцелярія. У другій — для чоловічої статі — 4 бараки, склад. Третя частина — жіноча: тут так само 4 бараки і — лазня для комендатури. Чому лазню облаштували саме в цій, жіночій, частині пояснювати, гадаю, не треба.
Територію табору нацисти замостили надгробними каменями з Янівського і Клепарівського кладовищ, і під ногами на плацу деінде читалися на могильних плитах прізвища похованих.
За майстернями, неподалік від стайні, поставили дві шибениці. Такі самі ешафоти спорудили біля кухні в другій частині табору. А ще «гуманісти» в есесівських одностроях влаштували так звану добровільну шибеницю (я також бачив її в архіві). До гілляк кострубатого, напівзасохлого дерева завбачливо поприв’язували зашморги. Для тих, кому вже несила терпіти тортури, хто вважав за краще покінчити життя самогубством.
Не знаю, на якій з шибениць повісили отого нещасного, котрий відважився потай клацнути затвором фотокамери. Але, зрештою, я вирву з небуття його ім’я.
Штрайнберг, працівник канцелярії табору. Здається, і сам з в’язнів.
А про об’єкт його зйомки скупо оповідає «Меморандум прокурора» 1944 року:
«Розігнавши Львівську консерваторію та філармонію, окупанти більшість професорів музики заарештували та загнали в Янівський табір».
По зернятку збиратиму подробиці. Тюремним «фольксвагеном» обер-штурмфюрер СС Ріхард Рокіто звозив у табір тих музикантів. Поодинці, інструмент до інструмента. У кафешантані в Сілезії, а потім у варшавському кафе «Оаза» він служив колись скрипалем у джаз-банді — доки в іншій банді не взявся за парабелум. Інструменти, що їх бракуватиме для ансамблю, яким його замислив скрипаль з парабелумом, разом з музикантами висмикуватимуть з оркестру львівської опери.
…Вимкнені реостатом, повільно згасали кришталеві горішні вогні в оперній залі, на позолоті лож зникали вилиски. Лише за оксамитовим бордюром в оркестровій ямі неяскраво світилося. Та ще на сцені лежала світляна пляма, в якій балерина змахувала крильми-руками.
Вмираючий лебідь. Сен-Санс.
Стишено, у чверть звучання оркестр грав, і упівголоса линув спомин:
— Ціле життя я в театрі, а вірите, лячно було й глянути туди, вниз, бачити, як в оркестровій ямі з’являються порожні місця. Когось сьогодні знову взяли. Хто наступний?..
Старий хормейстер умостивсь у фотелі впритул до оксамиту, біля якого життя минуло. Щойно я показав йому зменшену фотокопію нюрнберзького знімка. Раніше бачити цього не доводилося, тож він мовчки, тужно роздивлявся. Коли ж нарешті заговорив, спливло найперше прізвище:
— Оце — Мунд! — упевнено тицьнув він у фотокопію. — Точно — Якуб Мунд! Тільки в театрі його кликали Кубою. Куба Мунд. Якуба й не питайте, всі старі львівські музиканти знають лише Кубу.
Він помовчав, сумними очима дивлячись на сцену, але я не певен, що він там щось бачив. А тоді обернувся до мене:
— Він мого приблизно віку, року десь дев’ятсот четвертого, може, п’ятого. Грав спершу в оркестрі. Скрипка. Потім став диригентом. Якийсь спектакль ми навіть разом ставили, от лише не згадаю який… А може, ще згадаю. Хто ж решта тих нещасних — прошу, не відаю. Казали, не з самого Львова, а й з Варшави привозили, з Відня теж. А от Куба… Одного разу грати треба, а диригентський пульт, прошу, — порожній…
Отак і опинився Куба Мунд в Янівському концтаборі. Тамтешній оркестр мав грати ранками на апелях (перекличках), удень, як уже мовилося, — під час розстрілів та екзекуцій, увечері — тішити слух втомленого цією працею табірного начальства.
А фотографія? Катам несила була її вбити. Захоплена у Львові з гестапівськими сейфами, вона ще стане свідком на Нюрнберзькому процесі, де міжнародний трибунал судитиме спійманих верховодів гітлерівського рейху.
Так, стане свідком — замість страченого автора.
Замість вас — професори, теслі, склярі, музиканти, військовополонені, партизани.
Замість вас — українці, євреї, поляки, росіяни, піддані Франції, Югославії, Польщі, Італії, Голландії, Великої Британії, Сполучених Штатів.
Сто сорок тисяч людей планети — в янівських пісках.
Сто сорок тисяч… під музику…
Альбом-обвинувачення
Уперше я натраплю на цей знімок у третьому томі семитомника «Нюрнберзький процес» випадково (шукав зовсім інше). І вже не заспокоюся, доки через роки не розкручу історію і самого фото, і зафіксованого на ньому оркестру. Намагатимусь поіменно ідентифікувати зображених на знімку музикантів. Знаходитиму для цього вцілілих в’язнів янівського пекла. Знадобляться кілька поїздок до Львова, тривала праця в архівах, два чи три роки листування та зустрічей з десятками людей.
Пізніше знайду це ж фото в товстелезному, оправленому в шкіру альбомі. Альбом той було замкнено в сейфі одного не вельми доступного архіву, і в нього вклеїли викривальні фотодокументи, зокрема й про Янівський табір.
…У калюжі крові, роздягнені до білизни, обличчям вниз… Під парканом. «Публічно розстріляні на вулиці Вірменській»… Рови з трупами… З балкона, прип’яті до візерунчастих ґраток, звисають зашморги. І повішані… Шибениця, збита з колод. На ній семеро страчених. Під фото напис: «На базарному майдані за оперним театром стояла шибениця»… Кісткодробарка. Це коли гітлерівці замітали сліди і «бригада смерті» з тих самих в’язнів, зондеркоманда 1005, день і ніч палила в Янівському концтаборі штабелі трупів, дробила кістки та розсівала попіл.
Цей альбом-обвинувачення побував у Нюрнберзі. Його возив на процес спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» Ярослав Галан. І світ вжахнувся. Од видовища того, на що фашизм перетворив людське життя. І від музик-невільників, яких під страхом смерті примушували акомпанувати стратам.
Троє з тавром
Коли поступово картина стане вимальовуватись, я вирішу переплавити її в документальний фільм. Поряд з оркестром з’являться і три герої, яким пощастило вціліти в тому пеклі, — Поет, Майстер і Тесля. Тавровані гітлерівцями, мов худоба, — номерами. А саме:
№ 9264 — Микола Євгенович Петренко, поет зі Львова,
№ 5640 — Зиґмунд Самсонович Ляйнер, майстер цеху з райцентру Нестеров,
Степан Якович Озарко, тесля з містечка Галич, — номера не пам’ятає.
У кожного була своя дорога до пекла, що йменувалося Янівським концтабором.
З № 9264 ми прошкували відлюдною алейкою Стрийського парку, і львівський поет Микола Петренко неквапно оповідав свою одіссею.
Заарештували його далеко звідси — у рідній Лохвиці на Полтавщині. Старша сестра Настя тримала зв’язок підпілля з вірменським легіоном. Її взяли першою, разом з друзями. Потім, по другому колу, гестапо брало молодших. Шукали, хто ж після перших арештів продовжує розклеювати в Лохвиці листівки та складає заборонені пісеньки.
А було тоді поетові лише 15 років…
Такі дати не забуваються — його, Миколи Петренка, ешелон до янівської платформи прибув 20 жовтня сорок другого проклятого року.
…Купкою накидано портфелі біля штанг. Після уроків хлопці ганяють у футбол. Єдиними глядачами на рипучій трибунці маленького райцентрівського стадіончика були ми з № 5640. Із Зиґмундом Самсоновичем Ляйнером, крутолобим чоловіком з русявими вусиками, опинилися ми тут не випадково. Бо звідси, з маленького стадіону в старовинному, з XVI століття містечку Жовква, розпочалася і його дорога до пекла. Сюди їх, як й інших містечкових євреїв, німці пригнали всією сім’єю.
— 15 березня сорок третього — вік пам’ятатиму! — був на цьому стадіоні апель. До тисячі жовківчан колонами нагнали сюди. Отам біля входу, бачите? — показував мені Ляйнер, — офіцери СС. Поле оточили вахмани, шуцполіція з бляхами на грудях. А оно-о там, віддалік на горбі, бачите? — поліцаї із зброєю. Канчуками били, палицями — відбирали працездатних. Ну а з рештою відомо що…
Пізніше, вдома, він покаже мені лист сестри Гені. Молодший брат свято береже його ціле життя, бо лист — передсмертний.
«Нас знищують безперестанку і в такому швидкому темпі, і так насильно кидають нас у могили, деяких, дослівно, живими… Мама посварилася з Богом. Чому він не робить чуда?! Куди він дивиться! Чому дозволяє нас мучити, за які гріхи?! Цим листом прощаюся з тобою з великим болем у серці та бажаю, щоб доля обійшлася краще з тобою».
Так, йому пощастить. Навіть двічі.
Війна застала його в десятому класі. № 5640 був спортивним хлопцем — бокс, самбо, — і це допоможе вижити.
— Молодий, дужий. Обшукали, штурхнули — і в машину. В лагер. А батька, матір і сестру Геню розстріляли. В один день і в одну годину…
…Той, хто не пам’ятав свого номера, старий Тесля, Степан Якович Озарко, коли вісімдесятого року я його розшукав у Галичі, свої лихі пригоди виклав у листі до мене.
«Попав я у концтабір ось як. Я був мобілізований польською армією 1939 року на війну проти гітлерівської Німеччини у місяці серпні. А рівно через два тижні, 18 серпня того ж року, майже ціла польська армія попадає в полон, рівночасно і я разом. З того часу і почалося моє невільниче життя.
У сороковому з-поміж полонених українців і поляків групами по 20, по 30 чоловік відправляють у Німеччину на роботу до баворів.
Коли вибухнула війна з Радянським Союзом і коли вже німці були в Галичі, я почав бавора просити, щоб він дав мені відпуск додому подивитися, а він і слухати не схотів. Отож, перебув зиму, а як завесніло, у квітні сорок другого я втікаю звідтам від бавора і якось щасливо добираюся додому.
Пробув я дома 9 місяців, і за мною прийшов пошук з Німеччини. І в лютому місяці сорок третього року мене арештовує поліція й вивозить у Янівський концтабір, де й почалися мої таборові муки».
Муки
Ворота з орлами, що тримають у пазурах свастики. Між двох бетонних колон, на яких височать зловісні ті птахи, — чавунна брама, вхід до табору. З колами, перехрещеними, немов мішені. Те, що оті бетонні колони при вході порожні в середині, розповів мені Майстер.
— З боку табору в ті бункери вели залізні двері. Як були сегрегації (акції), за ворота виводили п’ятірками. Кого на смерть, кому ще жити, це як пощастить. Не дивіться, що бункери малі, по 10 — 15 чоловік напихали. Перед розстрілом заганяли в лівий бункер, а у правому — прохідна. Через неї бригади пропускали — вантажити грузи на залізниці. І от — вірите? — одного разу попадаю у лівий бункер…
Від тяжкого спогаду йому аж дух забило, і Майстер зітхає.
— Ну, кажу, Зиґмунд, прощайся з життям…Бачив, як покірно ідуть на смерть? А я такий був — хоч перед смертю їм, бандюгам, у горло вчепитись. Смик двері, а вони… Незамкнені! А вартовий одійшов кудись. Я шурх туди. А в дротах прохід, що вів у ДАВ — Дойчеаустріхтунгсверке, — каже Зиґмунд Самсонович німецькою. Він узагалі часто вставляв німецькі словечки, а потім сам і перекладав. — Німецькі ремонтні майстерні тобто. Я там і працював. У льори впрягався, вагончики вузькоколійки. Будували бараки. А спеціалістів вони ще не чіпали — лагер треба було ще розбудовувати, а я міцний хлоп. Оте ДАВ мене і порятувало…
Степан Озарко (листовно):
«Сам я будівельник-тесля, і в таборі попадаю в будівельну бригаду. Нас у бригаді було 20 чоловік. Були українці, поляки, євреї, а щоб відрізняти одних від одних, то українцям наказали нашивати на блузках на плечах і грудях латки голубого кольору, полякам — червоного, а євреям — жовтого. І то лиш тим, котрі були на роботах. А ті, котрих вивозили на розстріл або на шибеницю, — тим нічого не нашивали.
У травні місяці 1943 року цілий тиждень звідкись возили. Усіх привезених заганяли в так звану Долину смерті й тримали їх там цілий тиждень без води, без їжі. А восьмого травня всім наказали роздітися донага (а було їх 8 тисяч) і загнали в провал під гору, а там усіх розстріляли. А після цього на тім будівельнім майданчику було трупів, як на фронті. Одні постріляні, другі повішані».
Я бачив оту зловісну Долину смерті. На фото. Бо туди не пускали. Про причину тепер, без цензури, можна сказати: оскільки в страшному тому місці як був, так і залишився табір, тільки радянський.
На фото вишка охорони, поміж двома рядами колючого дроту на високих палях — прохід униз, попід піщану гору, у долину. Як тільки гору не прозивали — Піски, Пяски, Гицель-гора. А відтоді — Долина смерті. Остання дорога тисяч і тисяч людей. У центрі долини неначе озерце. Тільки не вода то, не вода…
«Дно долини, — безсторонньо фіксує під фото «Нюрнберзький альбом», — на півтора метри було просякнуто кров’ю».
Шукаючи цей запис у своєму давньому, «янівському», блокноті, я натрапив на вельми красномовні виписки з тодішньої поточної преси, які, розслідуючи історію табірного оркестру, робив попутно.
Франц-Йожеф Штраус (був такий ультра у ФРН):
«Я тверджу: право громадян Федеративної Республіки Німеччини не мати бажання чути про Освенцім».
Брошура ультраправих з Британського національного фронту (наклад — три чверті мільйона примірників):
«Злочини фашизму — це вигадка червоних! Газових камер не було!»
З інтерв’ю кореспондента журналу «Штерн» з членами неонацистської молодіжної організації «Вікінг югенд»:
«До концтаборів одправляли ворогів рейху, що цілком слушно і що ми обов’язково введемо знову».
Що ж то за «вороги», оповідали давні газети. З інформації ТАРС «Живі свідки розповідають», 9 серпня 1944 року:
«У кінці Янівської вулиці обгороджено десятки кварталів. Серед в’язнів — диригент Мунд, хірург професор Островський, професори-терапевти Грек і Ренський, професор-гінеколог Соловей, професор Новицький з сином, поет і музикант Привас, професор Пригульський та багато інших. Лейтенант Штайнер оглянув ув’язнених, наказав Пригульському вийти вперед і відвів його до огорожі. Потім він накреслив на грудях професора невеличке коло. Посміхаючись, дружина коменданта взяла з рук чоловіка зброю. Вона цілилася довго і старанно. Нарешті вистрілила. Професор здригнувся й схилив голову. Куля влучила йому в горло».
№ 5640, Майстер, оповідав на стадіоні:
— Підходить було Гайне чи Варцог, був іще такий комендант: «Останнє бажання? Я виконаю». Були такі, що благали: «Застріль». Гайне, садюга, начальник слідчої частини, сміявся: «Гут». Брав з апелю, відводив і все-таки вішав… Отак мій товариш загинув, Собель…
Тесля (у листі до мене):
«Зимою: «Встань — ляж, встань — ляж». Минут двайцять. Це на силу перевіряли. А хто не міг — в потилок. Весною: «Запхай ніс у грязь». Хто не запихав — стріляли»…
Майстер свідчив під дзвінкі удари м’яча на стадіончику:
— Садюга кожний своє придумував. Гебауер, був ще й такий комендант, людей у бочці заморожував. Варцог — той не стріляв. Наказав вкопати десять стовпів, до них в’язнів прикручували. Кров ушима йшла, носом, ротом. Вмирали від порушення циркуляції… Блюм командував прачечною. Чуєте, золоті речі давали, аби туди попасти. Бо кухня близько. А Блюм батіг мав плетений — двох з ніг збивав… Рокіто — отой, що оркестр зорганізував, — у Відень слав діаманти і золото в акордеоні. Так він жінкам на голову цеглу скидав… А «біг смерті» до прохідної перед роботою?.. «Біжи! Шнель, шнель!» А самі регочуть і ніжку підставляють. Я спортсмен був, то перестрибував. А як впадеш — стріляють… А тоді зробили з в’язнів зондеркоманду 1005, «бригаду смерті», щоб трупи палити. То й тут розвагу собі вигадали. Стос дерева, стос людей, костедробарку через дроти видно. А вони роги собі прироблять і гасають коло вогню. Вибирали чорта, головного чорта… Ой, хотів би забути, та не зможу…
З документів Нюрнберзького процесу, том третій:
«Комендант Янівського табору обер-штурмфюрер Вільгауз заради спорту та задля розваги дружини і дочки систематично стріляв з автомата з балкона канцелярії табору в ув’язнених, які працювали в майстернях. Потім передавав автомат своїй дружині, і вона також стріляла. Іноді, щоб розважити свою 9-річну дочку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2—
4-річних дітей і стріляв у них. Дочка аплодувала і кричала: «Тату, ще, тату, ще!», і він стріляв».
Танго смерті
В альбомі, що побував у Нюрнберзі, художник, який свого часу оздоблював його, на фотографії оркестру в куточку намалював білим навскоси коротенький фрагмент нотного стану. Лише якихось к і л ь к а т а к т і в.
Опитую старих львівських музикантів — чи знають вони мелодію янівського «Танго смерті»?
Хормейстер опери Р.Р.Кокотайло:
— Щось тоді чув, але допомогти тут не можу. Стільки літ…І взагалі все життя цікавився, прошу, лише оперовою музикою. Спитайте, може, в Кос-Анатольського. Він починав колись у джаз-оркестрах по різних рестораціях.
Композитор А.Й.Кос-Анатольський:
— Навряд чи написано було спеціальну мелодію. Певно, виконувалося якесь модне до війни танго. Я їх знав тисячами. Але яке саме?!
Колишній співак оперної студії Ігнатій Мантель упізнав двох музикантів:
— Якуба Мунда, скрипаля, диригента, я знав особисто. За Польщі він працював на посаді викладача (професора) у Львівськім музінституті ім. Кароля Шимановського, одночасно концертмяйстером Львівського оперного театру, а після тридцять дев’ятого — диригентом. А Штрікс у довоєнній Польщі очолював естрадний оркестр у ресторані «Брістоль», а з 1940 р. був концертмяйстром оперного театру.
Вдома у викладача класу баяна Львівського педучилища Володимира Миколайовича Пержила розкладено теки з вузенькими аркушиками, списаними нотами, з текстами, магнітофонні касети. Він і група ентузіастів розшукують, записують з голосів фольклорні пісні часів війни. Сьогодні збирач записує при мені табірний фольклор з голосу № 9264. Музикант просить Поета наспівати в мікрофон мелодію, але той ніяково розводить руками: змалку слуху не маю. І замість того хрипкувато наговорює пісню. Її сорок третього прислала з концтабору «Гутенбах» сестра Настя.
Чорна доля моя за дротами,
Звідси я виглядаю у світ.
Пролітають літа за літами,
Осипається юності квіт.
Тільки ти, моя рідна матусю,
Не сумуй і не плач, не ридай.
Вір у те, що я знову вернуся
У свій рідний улюблений край.
На півслові обірветься пісня: чи не останній то був від сестри привіт. Загинула у фашистському концтаборі сестра Настя. І мелодії не лишилося, шкода…
Розмова переключається на ту мелодію, що її виконував у Янові оркестр як «Танго смерті». Номеру 9264 за своє перебування там оркестру чути не довелося. А що знає про це збирач?
На наше прохання, В.Пержило пробував знайти сліди у Польщі. Каже, що там під «Танго смерті» знають модне колись танго «Мелонго». Але чи його грав у Янові підневільний оркестр? Дехто ж зі старих музикантів за переказами твердить, що то було давнє польське танго «Та остатня нєдзєля»…
Кладу перед господарем перекопійований в архіві фломастером фрагментик, використаний художником як елемент оформлення. Але сорокарічний музикант за куценьким уривком реконструювати забуте танго не може.
Той же аркушик я поклав перед літнім чоловіком з сивим проділом у квартирі на вулиці Руській, 3. Степан Якович Харина багато літ викладав у музично-педагогічному училищі.
Промугикавши щось під ніс, він одстукав пальцями об стіл такт. Узяв аркушик й енергійно пише ноти далі.
— То хто ж не знає? Лиш тональність дивна, ліпше так… — він продовжує мережати значками нотний стан. — Це один з вар’янтів «Макабричного танго». Під нього в тридцяті роки стрілялися від нещасного кохання.
Аркушик перекочував на рояльну поличку для нот, і старий музикант упевнено бере акорди. Знайома мелодія…
— Так-так, — підтверджує Харина. — «Макабричне» справді мало й іншу назву — «Та остатня нєдзєля». Але коли Едді Рознер виконував його своїм джаз-оркестром, а потім перед війною заспівав Утьосов, були вже нові російські слова: «Утомленное солнце». Автор музики? Композитор Петербурзький!
(«Який очолював у Варшаві естрадний оркестр у ресторані «Адрія», — додав у листі до мене Ігнатій Мантель, — і 1936 року сам перший виконавець»).
Єдиний, хто бачив і чув оркестр у таборі, — Майстер.
— Так-так, і бачив, і чув. Двічі. Щоправда, здалеку. Бо наша частина табору була відділена дротом. А грали? Різне грали. Танго грали. При іберзидлюнді, як казав отой звір, комендант Вільгауз, тобто переселенні з сього світу на тамтой. Вальси грали і сумне, Бетховена, це пам’ятаю. Аби ж то відав, що мелодію танго треба запам’ятати! Пєсьонки нашого бараку пам’ятаю, — наспівує, — а тоє танго…
В одній з публікацій спогадів у львівській газеті «Вільна Україна» Майстер висловився ширше:
«За наказом начальника табору біля кухні було вкопано шибеницю. Коли не вистачало місця, людей вішали й на дереві. Оркестр грав «Танго смерті». Начальник табору кохався в музиці. Він любив слухати оркестр під час розстрілів. Вальс Штрауса. Йому було потішно спостерігати, як незграбно падали на землю люди під безтурботні звуки його грайливих мелодій. Для повішаних — танго. Ну а під час катувань щось енергійне, наприклад, фокстрот. А ввечері оркестр грає під його вікнами. Щось величне, може, Бетховена. Грає годину, другу. Це вже катування для музикантів. Дерев’яніють руки скрипалів, тоненькими цівками струмиться кров з поранених губ трубачів…»
«Танго смерті»… Для тисяч і тисяч та солодкава мелодія була останнім звуком світу.
Спасіння
Той самий маленький райцентрівський стадіон. І Майстер на трибунці. Наче, зробивши коло, повернулася сюди його страдницька дорога. А вона таки повернулася. Тоді.
Майстер:
— 18 листопада сорок третього, у четвер, я втік з табору. З двома товаришами. Місяць готувались. Зробили ніж. Вивчили, як змінюються пости на вишках, чи є напруга у дротах. Удень з рогатки розбили кілька лампочок. А як стемніло в зоні, зробили підкоп попід дроти. Вбиральня виходила до Гицля-гори, на Піски. А там — знали вже — охороняє лиш один вартовий на сто метрів. Отоді мені ніж і згодився… — зітхає, не висповідавшись до кінця. — Вернулися, значить, у Жовкву. Ховалися на горищі зруйнованої церкви. Але треба харчі. Вийшли із схованки. Отут нас і взяли. У тюрмі ох і били… Прикладами в живіт. Я прикривався лівою рукою, бо, думав, права ж — для роботи. Тоді потягли до дверей. І придушили дверима праву. Щоб сказав, хто харчі давав. Потім гудзика не вмів зап’яти… Один з товаришів не витримав — повісився на граті. У камері ще одного втікача стріли, з Янівського табору. «Ви, — питає, — коли втекли? —У четвер. — А в п’ятницю вранці всіх ліквідували»… На провода кидалися, на кулемети. А дехто втік. Навіть «бригада смерті» 1005 втекла, тіко небагато хто живий лишився при втечі…
Поет:
— А в мене все було пізніше. Тих страхіть у Янівському таборі я не бачив, бо потрапив у частину, де фільтрують, а не катують. Пощастило. А може, порятувало… Сорок другого, кінець листопада, 22 число — знову запхали в ешелон. Привезли в Німеччину. Зроду такого не чули — Бухенвальд. А побачили те саме — гумові дубинки, нагаї, тільки разів у 20 більше. Голод. Два кілограми хлібина, глевкий сурогат, — на сім чоловік, баланда вдень. Норма висотувала. А не виконаєш — у штрафний барак. Там пайка менша, а на ногах більше. Днів десять пробув у Бухенвальді. Доки — знову пощастило! — перевели у філіал Бухенвальда «Штокбах». Цей табір обслуговував металургійний комбінат.
Оповідав це Микола Петренко в трамваї, коли ми поверталися назад.
— А били на кожному кроці. Скоро на те ми й уваги не звертали. Тільки ночами боліло дуже, коли з заводу переганяли на ніч у табір. Бив будь-хто. Вахмани — бичем, палицею, переходили з людини на людину. Але людині якщо щастить, то щастить. Попав я на емаліренрай — лакування мідного дроту. Підручним до Альберта Лессінга. Щодня з дому він нам щось приносив, якусь пару картоплин. Або Хедвіг Штраус, хоч у самої тих статків… У неї свій порядок був: щодня щось комусь, по черзі. Бо ж не один я, ой, не один… Так що були німці й німці. Голод такий, що їх лиш і ждеш. Вічний. І нині відчуваю, як заговорю…
Свої деталі додав у листі Тесля:
«Харч був, абись не здохнути. На рано — чорна вода, але то хто захоче ще. На обід — сива вода і кусок брукви. А на вечір — сто грам хліба з тирсою. Або гнилу картоплину».
— Лушпайку! Годі проковтнути! — емоційно вигукне Ляйнер. — У таборі було казино для офіцерів, так на помийках там рилися. Дизентерія страшна, поголовна! Були й такі — пальці з голоду ссали. Один раз бачу: з роботи хитається, опухлий. Я яблуко йому дав, зелене, по дорозі підібрав. Так він взяв у зуби і тут же впав. Вмер у мене під ногами…
Спасіння. Воно також у кожного своє.
Тесля:
«А мене в кінці серпня сорок третього передають у другий концтабір у Львові, а звідтам під ескортою вивозять назад до Німеччини. І аж в 1945 році мене освободила наша Радянська Армія, і у вересні того ж року я прибув до свого Галича, став дальше будівельником і почав піднімати рідне містечко з руїни. Живу і до сих пір, сім’я моя — дружина і син, а дочка замужня з онуками на боці живе».
Майстер:
— З тюрми мене вернули в лагер. Другим колом. І прямо на розстріл. У бункер запхали, біля брами. Ні, — кажу собі, — Зиґмунд, не вмирай до останнього. Ложкою цеглини в бункері одколупував — не встиг. Порятувало ж те, що вартовий в туалет пішов, а двері замкнути забув. Я через пліт — і по насипу до залізниці. По мені з автомата били. А я от живий! У Карпатах був у партизанах. До вересня сорок четвертого. То я вже все їм згадав! Так що сальдо червоне, але не на їхню користь.
Післямова до фільму
На викладених тут фактах, які збирав два чи три роки, свого часу я написав кіносценарій. А 1982 року з режисером Арнальдо Фернандесом ми створили документальний фільм, де вперше у кінематографі оприлюднили історію табірного оркестру. Історію моторошну й унікальну, бо другої такої, здається, не було в страшному літописі світової війни, а доля самого оркестру закінчилася, зрозуміло, печально.
Невдовзі новий фільм включили до програми на той час досить престижного для документалістів Міжнародного кінофестивалю у Кракові. Авторів, як тоді водилося, до Кракова не послали, а відрядили, звісно, двох чиновників од кінематографа — нашого і московського. Отой «наш», заступник голови Держкіно Д.С.Сиволап, колишній секретар обкому з ідеології, а тепер друга особа в нагляді за кінематографом і кінематографістами, по поверненні викликав мене у свій керівний держкабінет. Щоб оповісти таке:
— У Польщі ж «Солідарність», в журі всуціль її представники і кінодіячі кап. країн. Наших же — один від Радянського Союзу, другий — від ЧССР, і край. То всю радянську програму вони й провалили, включаючи московський повнометраж. Глядачі свистіли, демонстративно виходили із залу. Все нам на зло.
А тоді втупився в мене, мов на допиті:
— Чим же ви їх взяли, га?.. — він не зумів приховати підозріливих ноток. — До кінця додивилися. Москву, бач, провалили, а вам приз? Як це розуміти?
Я вже прочитав у московській газеті «Советская культура» (був такий цеківський офіціоз) повідомлення з Польщі, яке мене немало насмішило. Там писалося, що на Міжнародному кінофестивалі у Кракові картині присуджено приз «Бронзовий дракон» за кращий кіносценарій. Але, певно, хтось самотужки перекладав з польського диплома, то й вийшло в газеті, що автор сценарію… Єжи Мальчевський…
— А де ж приз? — запитав я в Сиволапа.
— А отой москвич, з міжнародного відділу, як тільки побачив, в оберемок і згріб. Каже, ніби для музею союзного Держкіно.
— Ну, в даному разі приз, мабуть, персональний? Сценаристові, а не за фільм у цілому. — Таких безіменно-спільних кришталевих банок з усіляких кінофестивалів я набачився у вітринах вестибулю Укркінохроніки.
На мій подив, друга в республіці кіноособа лише розвела руками. А була ж у союзній делегації керівником.
Пізніше письменник Юрій Щербак, чия дружина пані Марися півжиття працювала у польському консульстві, скаже мені:
— «Дракон» з Кракува, кажеш? О, то вельми файна скульптура. Лейконик по-їхньому. Ось така бронза, — і підніме долоню над столом на півметра. — Чекай, а там же й солідна грошова частина? Ну так, 500 ре. У сертифікатах!
На сертифікати в епоху повального дефіциту можна було багато чого придбати в спецмагазинах «Берізка». Але вони спливли, мабуть, туди ж, куди й «Бронзовий дракон». Так що від тої примітної події залишилася в мене сама вирізка з отим «Єжи Мальчевським».
Та більшою, зізнаюся, для мене винагородою стане перегодом ранній дзвінок міжміської.
— Віриш, ледве дочекався світанку, — спросоння я не впізнав у трубці схвильованого голосу. — Завдяки твоєму фільму сестричка моя знайшлася! Настя! — А-а, це Львів, Микола Петренко. — Висилає виклик у гості.
Усі повоєнні роки Микола гадав, що старша сестра навік зникла десь у фашистських концтаборах. А вона аж в Австралії побачила наш фільм і впізнала брата, якого також вважала загиблим.
Я тут же кинувся на Укркінохроніку, до директора:
— Така зустріч через бозна скільки років! Гріх проґавити. І назва для одночастівки є — «Післямова до фільму».
Деркач досить саркастично глянув на мене крізь окуляри:
— Ага, так Москва і дасть валютну кіноекспедицію якимось провінціалам. Свої є.
Так хвилюючий задум було зарубано на пні. А отой, фестивальний, фільм, до якого так і не відбудеться післямова, звався «ВІСІМ ТАКТІВ ЗАБУТОЇ МУЗИКИ». І ось чому.
Востаннє, коли перед відступом зі Львова у таборі знищать усіх, крім могильників, оркестр примусять заграти для самого себе. І по одному, вбік, на край ями…
На екрані знову нюрнберзьке фото, за яке заплачено життям. Фігури оркестрантів поодинці вибілюються, й у фонограмі з поліфонії оркестру так само поодинці зникають голоси інструментів. І тут диктор скаже заключні слова фільму:
— Якуб Штрікс, диригент. Куба Мунд, перша скрипка. Фогель, гобой. Інших імен встановити не вдалося.
Восьми тактів забутої музики було достатньо, щоб перезарядити парабелум.