Мабуть, вона вільно та органічно почувалася б у товаристві елегантних й інтелектуальних емансипанток минулого — Марко Вовчок і Ольги Кобилянської, Олени Пчілки й Ірини Вільде. Віра Агеєва — жінка саме в тому стилі: витончені манери й широчезна ерудиція, бездоганна зачіска й парадоксально-гострі судження, професорське звання й кокетливий капелюшок.
Викладачка Києво-Могилянської академії, літературознавець і феміністка, Віра Павлівна робить усе, щоб українська література перестала бути «літературою бюстів» — забронзовілих погрудь без тіла й особистого життя. І готова посприяти витворенню нового підгрунтя української культурної ідентичності, поверненню в сучасну культурну пам’ять багатьох забутих фактів нашої літературної історії.
— Віро Павлівно, в одній з київських газет досі точиться дискусія з приводу вашої статті щодо викладання української літератури в школі...
— Справді, досі триває? Ви мене дивуєте. Був конкретний привід, який зробив мене дуже злою і спонукав висловитися. Та я вже не раз жартома, звичайно, висувала пропозицію заборонити на кілька років вивчення української літератури в школі. В мене важкий досвід з власним сином, я дуже страждала від того, що йому розповідали в школі про літературу.
А якщо серйозно, це проблема канону. Моє покоління студентів-україністів мало комплекс неповноцінності. Була велика російська література. Була велика англійська література. Були великі літератури, а українська до них вочевидь не належала, вона позиціонувалася як література другого ряду. У нас не було в каноні майже нікого, кого ми зараз вважаємо класиками. Не було Хвильового, Винниченка, Домонтовича, Костецького, найкращих творів Миколи Куліша... А ті, хто був, були репрезентовані часто далеко не найкращими творами, або робилися неадекватні акценти: навіть у «Лісовій пісні» Лесі Українки шукали класову боротьбу.
Тут дуже показовою є портретність, іконографія — пригадайте свій підручник з української літератури! Та й зовсім недавно я бачила досить нове видання Ольги Кобилянської з кумедною ілюстрацією: у книжці повісті «Царівна» і «Людина», феміністичні модерністські тексти, — а на обкладинці портрет Кобилянської, запнутої у селянську хустку, як бабця. При тому, що Кобилянська любила фотографуватися, в неї є дуже гарні фото в елегантних сукнях, але ж вибрали саме цей портрет. Або Марко Вовчок — з цієї емансипантки, серцеїдки, письменниці європейської слави робили таку собі тітку з косою, яка писала про горпин.
— Хіба досі нічого не змінилося?
— На щастя, за останні п’ятнадцять років, не знаю, усвідомлюємо ми це чи ні, але зміни відбулися. Дуже легко, ми навіть не помітили, випав з канону, наприклад, Корнійчук, чи ще хтось, кого раніше вивчали; вони просто звітрилися, щезли. Натомість з’явилися справді письменники першого ряду, такі як Микола Хвильовий чи Валер’ян Підмогильний. Ми почали інакше читати нашу класику: очевидно, сьогодні Марко Вовчок цікавіша не як обличителька «людей неситих», за словами Шевченка, а, як казав колись Домонтович, «Моцарт любовних історій». У неї закохувалися усі чоловіки, які траплялися їй на шляху!
Є певна логіка в тому, що сталося. Літературознавцям часто дорікають: чому ви постійно бабраєтеся з початком двадцятого століття, скільки можна, вже сто років минуло! Я думала: справді, чому? Чому, скажімо, за останні роки вийшло з десяток книжок про Лесю Українку? Чому така успішна остання книжка Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine»? Думаю, річ у потребі культурної ідентичності. Пересічний російський інтелігент (український, до речі, так само) в якісь глухі радянські 70—80-ті роки ідентифікував себе з великою російською традицією. Росіяни успішно створили міф, скажімо, російського модернізму, Срібного віку. Про це знають не лише фахівці, про це знає пересічний російський читач, інтелігентна освічена людина. В українців такого міфу для масового читача не було або майже не було. А його ж є з чого робити!
— З чого і з кого ви порадили б творити український культурний міф?
— Для мене очевидно, що література двадцятих років для цього придатна якнайкраще. Скажімо, що знає пересічний український читач про київських неокласиків? Після колоніального ХІХ століття неокласики зверталися до бароко, до спадщини Києво-Могилянської академії і витворювався київський міф: Київ як Афіни, як певний культурний центр. Ймовірно, варто відродити цю традицію. Я можу провести екскурсію між Прорізною, Володимирською й Липками по кав’ярнях, де збиралися українські письменники. От ми з вами сидимо зараз на Печерську, тут поряд є меморіальна дошка, що в цьому будинку жила Ахматова — це вельми добре, я дуже люблю Ахматову. Але в сусідньому будинку жив Михайль Семенко, однак меморіальної дошки там немає. Меморіальна дошка Корнійчука в нас є, а Семенка нема, хоч жили вони на одній вулиці. Такі речі мають змінитися, й очевидно, що тут потрібне якесь зусилля.
— Ви формувалися як науковець у ті часи, коли, навпаки, руйнувалися радянські міфи. Збентеження не було?
— Якщо говорити про досвід не лише мій, а нашого покоління, то він був по-своєму цікавим. Дивіться: середина 80-х, коли все відтає, залізна завіса все більше іржавіє. З отого схематизованого соцреалізму ми одразу опинилися у просторі не просто свободи — все разом впало на нас, як сніг на голову. В цьому певний кайф був, ми все засвоїли одразу, «схопили» найкращі тексти. Загалом, на мій погляд, українське літературознавство успішно перехворіло оцим гіпервітамінозом, і сьогодні можна говорити, що ми вже реінтерпретували класику, змінили канон, кілька шкіл усталилося в українському літературознавстві, скажімо гендерна.
— Про гендер почали багато говорити на початку 90-х, коли і ви особисто зробили собі ім’я як феміністка...
— Бачте, Радянський Союз був країною всіляких жіночих рад, кажуть, що найпрогресивнішим декретом щодо прав жінок був саме радянський революційний декрет. Хоча він не був наповнений жодним змістом і ні про який фемінізм в Союзі не йшлося. А чому 1989 року це стало так актуально? Думаю, то був збіг кількох обставин. По-перше, в Радянському Союзі було достатньо освічених жінок, які хотіли щось сказати. Одна з причин успіху «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко — у тому, що це був голос жінки, яка зважилася говорити про те, про що ніхто досі не насмілювався. По-друге, коли взятися до української літератури початку двадцятого століття, не стати феміністкою дуже важко: Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Ірина Вільде, Наталя Романович-Ткаченко, — чи не всі тодішні авторки були емансипантками.
У нашого покоління були «діди», якраз ті, хто писав у двадцяті роки. «Батьків» ми вже не мали, бо то було радянське покоління. Саме тому ми замикаємо цю дугу, електричний струм на 20-ті роки ХХ століття. І знаходимо там не лише «дідів», а й «бабусь», жіночі голоси, жіночу традицію. Вочевидь, що феміністкам 90-х було за чим звертатися до феміністок початку століття. І, нарешті, ще одне — є тенденція, є історична закономірність, а є і особистісні якісь речі. Дуже багато для утвердження гендерної школи зробила Соломія Павличко. Вона зорганізувала семінар в Інституті літератури, ініціювала видання в «Основах» Кейт Міллет і Сімони де Бовуар. Зараз чоловіки-академіки охоче відкривають конференції феміністок, а тоді, 1989-го, коли ми про це казали, вони бралися за боки від реготу: які дурниці ці жінки говорять! Роль Соломії для нашого покоління загалом дуже велика, а щодо гендерних студій особливо.
— Після її смерті чи багато змінилося у цій сфері?
— Гендерні студії зробили так багато, що процес уже незворотний. Сьогодні вже не можна говорити про українську культуру ХХ століття, не враховуючи гендерний аспект. Колись Юрій Шевельов дуже дотепно переклав слово «дискурс» як «балак». Так ось, частиною українського інтелектуального балаку гендер і фемінізм уже стали, і це добре.
— Є думка, що фемінізм — непогана сфера для жінки, де легко піднестися по соціальних щаблях: є програми, гранти, а конкуренції з чоловіками нема... Це правда?
— Не зовсім так... Втім, я не знаю жодної академічної програми, яка б спонсорувала феміністичні дослідження. Колись Марта Богачевська казала мені, що у Фулбрайті дуже підозріло ставляться до заявок на відверто феміністичні дослідження. Не треба думати, що в Європі чи в Америці фемінізм сприймають з розкритими обіймами. Подивімося, якщо Хіларі Клінтон стане президентом США, тоді ми й скажемо, що принаймні в Штатах з цим все в порядку... Моя книжка «Жіночий простір» була підтримана Американською радою вчених товариств, але, вважаю, не тому, що вона про фемінізм, швидше навпаки.
Фемінізм — це певна ідеологія. Чи можна сказати, що Юлія Тимошенко феміністка? Ні, однак в деяких її інтерв’ю такі нотки звучать, бо коли жінка активна в політиці, якісь елементи феміністичної ідеології вона мусить використовувати.
Окрім наукових інституцій, є чимало громадських організацій, які працюють досить успішно із законодавством. Скажімо, український парламент ухвалив закон про гендерну рівність. Хіба наші депутати, з яких дев’яносто з чимось відсотків чоловіків, самі раптом вирішили ухвалити такий закон? Вони його прийняли під тиском структур, які цим опікуються. Є певний рух, установи, організації... Я цьому сприяю, коли треба, можу відредагувати документ, однак політика мене не дуже цікавить.
— З Оксаною Забужко ви швидше подруги чи суперниці?
— Ми в жодному разі не суперниці. По-перше, ми працюємо в різних галузях, літературознавець не може суперничати з письменницею. Та й загалом, я вважаю, суперництво в літературі — річ марна. У нас так мало людей, які пишуть, пропорційно до чисельності населення, дуже мало літературознавців, а літературної критики немає зовсім. Я літературний критик — і я вважаю, що мій фах або вкрай маргінальний, або просто вимер в якийсь момент і зараз дуже повільно відроджується. Для суперництва не бачу жодних підстав. Сьогодні, слава богу, вже достатньо видавництв, які шукають авторів. Штовхатися ліктями поки що нема де. Коли всерйоз, я дуже тішуся тим, що належу до літературної генерації Соломії Павличко й Оксани Забужко.
Микола Зеров |
— Біографія Петрова-Домонтовича більш ніж парадоксальна, я б навіть запропонувала нашим кінематографістам цей сюжет, міг би вийти розкішний шпигунський серіал! З одного боку, інтелектуал, близький до неокласиків. В нього був роман із Софією Зеровою. Так чи інакше, є прецікаві триста з чимось любовних листів Віктора Платоновича до Софії Федорівни, яка зберегла архів і Зерова, і Петрова. Коли вона вже була літньою жінкою, в неї на столі стояли два портрети: Зерова і Петрова.
Віктор Петров мав, як на початок 30-х, розстрільну біографію: буржуазний націоналіст, який займався Кулішем, до того ж у нього ще й батько був єпископом. Так чи інакше, десь у 30-х Петров починає співпрацювати з НКВС. Був закинутий на окуповану територію. В 1943 році він ходив по Києву в формі німецького лейтенанта, зі зброєю. До речі, допомагав колишнім колегам з Інституту археології здобувати хлібні картки і таке інше. Потім він іде разом з німцями на захід і як радянський розвідник опиняється у Західній Німеччині. І тут вони разом з Шерехом, Костецьким, Багряним, Самчуком створюють Мистецький український рух. Визвольні змагання були програні, і вони висувають тезу, що культура може існувати без держави. Тут Домонтович видав романи «Доктор Серафікус», «Без грунту», далеко не прихильні до радянської влади, написав ряд філософських статей, які не лишали каменя на камені від марксизму. От такий дивний радянський розвідник. Коли Петров одного дня просто зник з Мюнхена, на його письмовому столі залишився рукопис на той час найбільш викривальної антирадянської книжки «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору».
Чи його викрали, чи він сам утік з Мюнхена — невідомо. Друзі зверталися до поліції, вже писали некрологи. За найбільш романтичною версією, Петров повернувся до Союзу, бо тут чекала Софія Федорівна. Він кілька років жив у Москві, його не пускали до Києва... Ось такі сюжети зав’язує саме життя, тут можна писати і писати.
— В Росії зараз дуже популярні белетризовані біографії, зокрема книжки серії «ЖЗЛ», вони отримують престижні премії, є лідерами продажів. На вашу думку, чи до нас дійде ця хвиля?
— Не лише в Росії, взагалі зараз біографізм дуже популярний. Якщо зайти до будь-якої європейської книгарні, починаючи від польського кордону, під біографії є окремий відділ, їх дуже багато і вони справді добре продаються. Якоюсь мірою моя «Поетика парадоксу» належить до того жанру, принаймні третина цієї книжки — біографія. Я неодноразово запитувала видавців, чому в нас цього дуже мало. Вважаю, причина дуже проста: біографії — це часто-густо просто ремесло, щоб написати таку книжку, треба зібрати матеріал, опрацювати його. Покажіть мені українське видавництво, яке дасть аванс автору під таку роботу. Я згодна з вами, ситуація має потрошку мінятися. Мусить бути в книгарні біографія Лесі Українки, проте і Віталія Кличка, і Леоніда Кучми тощо.
— Що у вас зараз у роботі?
— Не люблю розповідати, що в роботі, я трохи забобонна, але тепер, коли «Поетика парадоксу» тільки вийшла друком, блаженний час, коли можна читати і нічого не писати. А коли серйозно... Книжку я написала про Петрова, та його наукові тексти лежать ненадруковані. Видано лише прозу. Я була в архіві Інституту археології, мені винесли ці листочки, зв’язані мотузкою, і в мене склалося враження, що якби я трохи тих листочків, перепрошую, запхала за пазуху, ніхто навіть не помітив би. Ми вже зібрали тексти. Моя мрія— видати ці праці, вже навіть комп’ютерний набір є, питання тільки, де дістати ті кілька тисяч доларів. Уявіть собі: український автор, який пише 1947 року рецензію на Ортегу-і-Гассета! Хіба в нас таких багато? Я переконана, що двотомник чи хоча б однотомник його статей — повірте, я швидше скептик, ніж схильна до гіпербол— така книжка змінила б інтелектуальний ландшафт України.